Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (чтение книг .txt) 📗
Графиня кiнчиком пальцiв сумно змiтає з плеча графа сивий волос. I те, що вона собi змiтає пальцями волосинку, найбiльш лютить старого. Вiн устає, переходить до столу й бере в руки книгу.
— Можеш сказати своїй Трудi, що в мене нема дiтей. Зовсiм нема нiяких! Нi жiнки, нi дiтей — нiкого. Можеш їй пояснити навiть, через що я в такому станi опинився, стоячи одною ногою в домовинi. Тепер нема нi грiха, нi сорому, нi честi, отже, цiлком спокiйно можеш їй розповiсти. Вона тебе зрозумiє дуже добре. I, може, нарештi дасте менi хоч трохи спокою. А тебе прошу не готувати менi їжi. Ми самi будемо з Гансом i Георгом робити для себе й принцеси.
— Батьку, батьку!
Граф скажено жбурляє книгою об пiдлогу.
— Не смiй паскудити це слово своїми устами!! Не батько я! Чуєш ти?!
Графиня твердо, сумно приймає великими темними очима колючi лютi стрiли з-пiд настовбурчених брiв.
— Нi, ти батько Ти можеш це перевiрити. Так, так, кожної хвилини ти можеш тепер це перевiрити. Але ти ради своїх традицiй, з упертостi не хочеш признати сонячного хлiба. Ти волiєш одмовитися вiд дiтей, вiд жiнки, вiд родини, анiж признаги те, що тiльки божевiльнi не хочуть признати. Добре, я так i поясню Трудi.
— Будь ласка. Так i поясни. Можеш.
— Так, я так i поясню. Але хто ж тепер винен, що в тебе нема дiтей? Хто?
Граф важко, пильно, тягуче вдивляється в гнiвно, обурено вирiвняне маленьке сухеньке тiло з чорно-сивою голiвкою в усьому бiлому. Воно, це таке колись покiрне, жагуче, потiм покiрно винувате, далi покiрно пригнiчене, тепер воно смiє обурено-владно, з гнiвним правом, з глибокою свiдомiстю вищостi стояти перед ним рiвно, вимогливо.
— Ти хотiв колись правди. Єдиної правди! Ти не хотiв прийняти її, коли я давала тобi. Тепер ти можеш її взяти. Тепер ти можеш знати всю правду. Але ти навiть правду вiддаєш за Вiчний Порядок твого Ганса Штора. Хто ж винен, я тебе питают Признай порядок сина Ганса Штора — i ти матимеш усю правду. Так, так, не Ганса Штора, а сина його, Рудольфа Штора.
Граф помалу, трудно сiдає в фотель перед столом, ноги ослабли й колiна пiдло пiдгинаються.
— Iди собi. Годi.
Вiн одкидає голову на спинку стiльця й безсило заплющує очi. Стара, з навислими щоками, з буйним ластовинням i з западинами на шиї голова лежить безсило, але непохитно.
Графиня глибоко зiтхає й помалу виходить. Вона пiдiйшла б до цiєї голови, до цiєї рiдної, любої, бiдної голови, обняла б її, притулила б до грудей собi, пригорнула б до неї ту смугляву, бiдну, любу голiвку, що дожидається в тiй хатi, — i так тепло, так повно стало б на бiднiй, холоднiй, спустошенiй землi. Але старе корiння вросло в стару бiдну голову й приросло до минулого, до неповторного, до померлого, i мертве мертвить i любов, i правду.
А старий граф безсило сидить iз заплющеними очима, i ущипливий, гiркий усмiх ворушить вусами, як черв'як пiд купою сiна. Вiчний Порядок, традицiї, правда! Всi порядки, всi традицiї й правди вiддав би вiн за одне маленьке, з чотирьох лiтер, слiвце з одних нечистих, проклятих ним уст. Правда? Та будь вона на вiки вiчнi проклята, коли вона вб'є ту крихiтку живучої надiї, коли погасить жалюгiдненьку iскорку iлюзiй, вiд якої тримається малюсiньке тепло в недогаслому тiлi!
Кожної хвилини ти можеш перевiрити. Кожної хвилини ти можеш погасити свiчечку своєї останньої радостi. Перевiрити i вже нiколи не могти витягати iз столу гребiнцi, на яких iще заплутались чорнi, з синюватим одблиском волосинки, нiколи вже не прикладатися щовечора лицем до бiленької, смiшно куцої блузки, в якiй iще заплутався дух її тiла, нiколи бiльше не лежати годинами на старiй канапi, в якiй заплуталась i живе його жалюгiдна, самообманна, живлюча неправда!
Правда? Та коли вона потрiбна була людям, якщо несла їм страждання й загибель?
Старий граф трудно пiдводиться й обережно переходить до вiкна. Там, за портьєрою, стоїть у нього ще один фотель. Звiдти вiн часом бачить у саду трошки сутулу дiвочу постать iз хлопчачою недбалою ходою й густими стриженими чорно-синiми кучерями на плечах. Постать так помалу, неохоче, так нудьгуючи вертається з дому, так iнодi здивовано, непоро-зумiло й тоскно водить очима по вiкнах кабiнету, що графовi руки впиваються в поруччя фотеля, i в грудях нiжно-нiжно тане лiд, проступаючи теплою вогкiстю в очах.
— Тудi! Дитинко!
I так увесь тепло таючий, нiжно вогкий сидить зацiпенiлий у фотелi старий граф за портьєрою, за непомiтною щiлиною.
I хiба можна рискувати цим щастям ради старої, жорстокої, безчулої блудницi-правди?
Вiтер сипле вечором у вiкна. Вогник свiчки марно лиже густо-сiру тьму салону, щоразу жахаючись i рвучись злетiти, як повз нього твердо-чiтким, рiшуче вимiряним кроком проходить принц Георг.
Принц Георг не розумiє принцеси Елiзи. Чого при людях вона з ним така близька, така щось знаюча разом iз ним, щось ховаюча, натякаюча, голубляча, i чого на самотi нiчого не знаюча, не ховаюча й замкнена, як прекрасна й порожня скриня? Чого це так? Чому найменший натяк на те, ради чого вiн пiв-Європи проїхав конем, викликає в неї таку сухiсть очей, вiд якої найодчайдушнiша вiдважнiсть засохне й скрутиться, як лист у посуху.
— Не треба. Потiм про це, Георгу. Не тепер.
А коли ж воно буде це «потiм»? Де саме лежить кордон тої забороненої країни, де починається вступ у «потiм»?
Принц Георг знає: на приступках трону лежить кордон. Все одно якого трону, навiть мертенсiвського. Вона переступить кордон, тiльки здiймаючись сходами трону.
Принц Георг рiшуче, точно вимiряно зупиняється. Вогник жахно вiдсахується вбiк i дрiбно дрiбно труситься. Тiнь принца Георга дрiбно пiдскакує по стiнi, силкуючись дiстати го ловою до стелi.
Так, так шлях до «потiм» через трон. Але чого ж сьогоднi так весняно, так вогко променилися очi, так пашiли двi гарячi червонi плямки на лицях i так по-дитячому, так дивно для неї, так зворушливо-невинно розкривались уста, коли вона слухала всяку дурницю, наче величезну тайну мудростi? Чого була весь час така, наче вже ступила на трон, наче вже настало те «потiм»!
Вогник спокiйно, роботяще лиже тьму. Вiтер дiловито засипає вiiна густими синiми присмерками.
Принц Георг iзнову ходить iз кутка в куток, перевертаючи на всi боки загадку.
Який же трон може бути в пустелi, заселенiй жуйними тваринами? Пiв-Європи проїхав вiн серед одурiлої людської худоби, серед руїн колишньої цивiлiзацiї.
От вони, цi тварини, ржуть i топчуть у стайнях своїх, аж глина сиплеться iз стелi. Якими силами можна вернути їх до людської подоби! Пiдкласти пiд усю земну кулю набiй маюну й висадити її к чорту! О, тодi б вони заiржали, заревли iншим ревом, прроклятi!
Принц Георг раптово зупиняється, злегка пiдводить голопу й широкими сталево сiрими враженими очима дивиться в стiну. На стiнi схвильовано гойдається його розмазана тiнь, робить гримаси, стараючись звернути на себе увагу; потiм потроху затихає й злегка похитується, похиливши голову з карлючкуватим носом.
Вiтер шипуче треться крилами об чорнi шибки. Глухо й тужно з покоїв графинi тягнуться стьожки звукiв. Свiчка куняє, принц Георг усе стоїть i дивиться в пiдлогу.
Раптом рiшуче пiдводить голову, посмiхається й липкими точними кроками прямує до дверей принцеси. Трон буде! Або ж… не буде нiчого.
I стук зiгнутого пальця в дверi: також рiшучий, вимiрений, непохитний.
Принцеса сидить у фотелi. Збоку свiчка здивовано клiпає на пишне збите золото волосся й на вогкi дивнi очi.
Принц Георг неохоче дивиться на загадкову вогкiсть — хутко всiм загадкам буде кiнець. Вiн не хоче нiяких передмов, пiдходiв, красномовностей усяких слинькiв i шарлатанiв-полiтикiв — його думка проста, ясна й коротка: треба вернути людську худобу до людського життя Бiльше нiчого.
Принцеса Елiза здивовано дивиться вгору на сухе непохитне лице з сталевими очима й затоками на чолi: яким же чином це можна зробити?
