Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (чтение книг .txt) 📗
1 знову мертва, затаєна, страшно мовчазна тиша; знову невпинний колючий свист вiтру. Жах в очах розтає, родячи непорозумiння. Тихо, обережно розчиняються вiкна, дверi на вулицi, хижо-нашорошено визирають голови.
— Що це було?!
— Не знаємо.
— Це гармата?
— Нi, мабуть, вибух на складах маюну.
— Нi, гармата.
I знову голови тихо ховаються, по вулицях когтистий вiтер iз свистом стьобає застиглу нашорошену тишу.
Раптом новий вибух пiдкидає напруженi тiла, за ним зараз другий, такий самий. Зчепившись у гуркотi, вони качаються по небу, по дахах домiв, по помертвiлих душах.
I зараз же за цим по зацiпенiлих вулицях пролiтає скажений лопiт моторiв, цокiт, брязкiт, гупiт копит i металiчний, ляпаючий, жахно-кричущий рев сурм. Знову вiкна й дверi на вулицi розчиняються, знову голови хижо, злякано висуваються. Летять коридорами на конях, на двоколесах таємничi, загадковi люди, завертають на обидва боки мiдянi довгi й короткi сурми й прискають iз них у стiни, у вiкна, в голови металiчними, гунявими, дзвiнкими, високими звуками. А посеред звукiв металу рiзкий, рупорний, велетенський крик — Всi на площi! Всi на площi! Всi на площi! Голови тихо, боязко перезираються, перегукуються, до стра ху, тривоги й непорозумiння вплiтається цiкавiсть: хто такi цi сурмачi? Що там є на тих площах?
I потроху голови висуваються на вулицi, туляться попiд стiнами, сахаються в заїзди вiд лiтаючих верхiвцiв, вiд ляпаючих у вуха металiчних зойкiв, сухим листом пiд вiтром скочуються, згортаються на площi.
I зараз же очi жадно втикаються у великi бiлi екрани, на яких ранiше миготiла картина кiно. Екрани гордо й високо стоять над юрбою, мовчки кричачи до неї чорними чiткими, писаними рукою, лiтерами:
«Громадяни!
Рiд людський перевертається в тупу тварину. Тьма, хо лод, негода панують над колишнiм царем природи — люди ною. Зруйновано, зметено все людське: державу, релiгiю, власнiсть, громадянство, мистецтво, науку, працю — все, чим одрiзнялася людина вiд худоби. На руїнах колишньої великої цивiлiзацiї ми животiємо гiрше за первiсних дикунiв. Двi третини нашого життя проходить у тьмi. Будинки нашi позбавленi каналiзацiї, загидженi нечистотами. Вода, яку беремо з рiчки й каналiв, занечищена, заражена Нашi дiти, жiнки, батьки мруть тисячами вiд хороб, бо нема кому їм подати нi медичної, нi людської помочi. Трупи їхнi, закопанi на подвiр'ях, гниють i ще гiрше затруюють повiтря.
Хутко звiрi розмножаться й почнуть дерти й убивати нас i дiтей наших Рештки старої культури заваляться, мiста роз-сипляться в руїни, люди перейдуть у лiси й печери. Настане смерть усьому людському. I це все є наслiдок згубної Сонячної машини Ми повiрили їй, ми думали, вона принесе щастя людству, але тепер бачимо, що це страшна облуда, обман i самообман.
Ми, «Друзi Ладу», кличемо всiх, хто ще зберiг у собi людську душу, до рiшучої, героїчної, безмилосердної боротьби з цим злом людства, з Сонячною машиною. Ми кличемо до вiдновлення Ладу, Працi й Закону!
Кожний громадянин Берлiна повинен завтра рано добровiльно з'явитися до будинку райхстагу для реєстрацiї. Насамперед закликаємо всiх залiзничникiв, машинiстiв, iнженерiв, технiкiв. Насамперед ми мусимо розпочати боротьбу з холодом i тьмою. А для цього потрiбне вугiлля. А вугiлля мусимо привезти. Перша праця всiх «Друзiв Ладу» буде в постачаннi до Берлiна запасiв вугiлля, потрiбного для доведення до людського стану мiста й наших мешкань.
Далi мусять оджити фабрики, майстернi, всякi установи нормального життя.
Сонячна машина буде допущена до вжитку до того часу, поки вiдновиться порядок, нормальний лад i людськi засоби годування. Пiсля того вона навiки повинна бути знищена.
Громадяни! Кличемо вас з'явитися добровiльно. Коли ж наш заклик не зможе пробити тої смердючої шкаралущi, якою починає покривати нашi душi Сонячна машина, то в iнтересах ваших, наших i всього людського роду будемо змушенi силою розбити її.
Заявляємо: коли назавтра на ранок на площу райхстагу не збереться не менше, як двадцять тисяч людей, коли населення цим не покаже, що воно хоче скинути з себе страшну отруту, ми, «Друзi Ладу», будемо розстрiлювати всiх, кого знайдемо в помешканнi, виключаючи дiтей до п'ятнадцяти рокiв, старих пiсля п'ятдесяти рокiв i хорих.
Заявляємоколи населення не виявить бажання вернутися до людського життя, ми або примусимо його силою, або знищимо його зовсiм Краще хай так загине рiд людський, нiж має загинути так ганебно, як це буде вiд Сонячної машини. Коли ж навiть розстрiли в помешканнях нiчого не вдiють, ми будемо бомбардувати Берлiн i знищимо його в огнi.
Ми волiємо висадити маюном у повiтря весь Берлiн, нiж дати йому задушитися у смородi.
Попереджаємо, всi шляхи з Берлiна зайнятi батальйонами «Друзiв Ладу». Всiх, хто схоче ухилитись од свого обов'язку людини й утекти з Берлiна, будемо вбивати на мiсцi. Вiд завтрашнього ранку всякни рух у напрямi вiд центру до околиць забороняється й каратиметься смертю.
Всяка агiтацiя за Сонячну машину, всяке пiдбурювання проти «Друзiв Ладу» каратиметься смертю на мiсцi. До Працi, люди! До Ладу! До Закону! До людського життя! Смерть Сонячнiй машинi — загибелi людства!
Найвища Рада «Друзiв Ладу»
Вiтер дротяним хвостом б'є по задертих до екрана обличчях Сльози стiкають по синьо-змерзлих лицях, але очi пильно, невiдривно ходять од рядка до рядка до самого кiнця.
З обох бокiв екрана на примiстках стоять двi постатi в металiчних шапках i з протигазовими машкарами. Двi постатi з страшними, круглими, нелюдськими головами, такими моторошно грiзними в своїй лриготованостi, iз своїми двома дiрочками, в яких тьмяно ворушаться баньки живих очей. У руках у них маюновi скорострiли й гранати, якi в один мент можуть покласти покотом усю масу голiв.
I голови мовчки водять очима по грiзних рядках, по грiзних постатях, по грiзному i такому невинному знаряддi в їхнiх руках. Мовчки, без нiякої агiтацiї тихенько повертаються, висуваються, витискуються з юрби й одсуваються в сусiднi завулки.
Там вони скоса непомiтно озираються, пiдозрiло оглядають один одною й трошки вiльнiше пускають свої замерзлi тiла.
Але деякi поводяться вiд самого початку вже цiлком вiльно й легко. Перебiгши екран до кiнця, вони голосно, смiливо, з радiсним запалом стрiпують головами:
— Ну, слава богу! Нарештi знайшлися таки люди!
— Слава «Друзям Ладу»!
— Смерть Сонячнiй машинi!
— Слава!!
Вiтер сердито пiдхоплює рiденькi вигуки, носить їх, як пiр'їни над кашею голiв, i закидає в завулки. I запал пiд холодним вiтром серед понурого мовчання шерхне, скручується й гасне.
Договiр у коханнi є подiбний до обруча на дiжцi: поки клепки цiлi, обруч мiцно тримає їх; коли ж дiжка розлiзлася, обруч тримає тiльки порожнє повiтря.
Та чорно-срiбний лицар i не претендує нi на який обруч. На який обруч може претендувати людина, що збила дiжечку з таких леїкоцiнних хруских клепок, як власний театр, власна вiлла, побожна увага, упадання, молитовнiсть i потайний страх? Сонячна машина однi клепки знищила, другi покоцюр-била, третi поробила зовсiм не потрiбними й безсилими Ну, кому потрiбна тепер молитовнiсть, коли в хатi холодно, коли змадикована грубка курить, смердить, виїдає очi, бронзово-золотi очi, димом? I хiба не смiшна побожнiсть, коли впобожне-нi ручки самi перуть брудну, заношену бiлизну?
Ручки перуть весело, охоче, бадьоро, по-хлоп'ячому скиду-ючи чорно-синiми кучерями. Бронзово-золотi очi вiд диму невмiло поставленої грубки задоволене сльозяться, все тiло безжурно, смiхотливо кутається в шубку. I багато ще дечого робиться з чудесно вдаваним стоїцизмом. Але який же тут може бути обруч? Якi клепки йому, милому, тримати?
I кому ж не ясно, що цi ручки з величезною охотою покинули б прати брудну бiлизну, що з радiстю притягли б де себе все те, що розтовкмачила Сонячна машина, i загорнули б своє смугляве юне тiло не в фуфайки й кучугури кожухiв, а в теплi нiжнi розкошi минулого. I тодi клепки побожностi, молитовностi, пещення були б на мiсцi, i на них дозволено було б iще трошки потримати золотий обруч.
