Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Командор виконав свій обов’язок
— Дякую, — Кантов тисне руку Павлові Петровичу. Думає: “Добре, що це зробила для мене людина і їй можна потиснути руку. Я правильно вчинив тоді… Можливості мислення у гіганта більші за наші, логіка точніша, але в своїх справах ми розберемося самі…”
Він стоїть перед слідчим, стрункий і твердий, як параграф Статуту. Надаремне Павло Петрович сподівається, що його обличчя пом’якшає, потепліє — воно спокійне, без усмішки, ніби наглухо застебнуте на “блискавки”, як куртка. І Павло Петрович розуміє, що Кантов уже ніколи не стане таким, як геолог Істоцький, як лікар, — і в цьому не його вина. І не можна ні ласкаво опустити руку на його плече, ні висловити співчуття — це буде недоречно.
Командор став таким для того, щоб екіпаж ракети виконав завдання і повернувся.
— Радий, що все так скінчилося, — говорить Павло Петрович і додає звичну фразу юриста свого часу: — Пробачте за підозру.
Відвідини сина
“Треба було б ще відвідати сина, — думав Павло Юрійович. — Судячи з його надто бадьорого листа, щось у нього не клеїться. Півгодини польоту до космодрому, а там ще година — і я буду на штучному супутнику, у Володі. Що ж у нього не клеїться? На роботі чи вдома? Мабуть, удома. Віра — дуже вередлива жінка, а у Володі не вистачає чуйності. Коли мені стане легше, неодмінно полечу, що б там не казав лікар”.
Він знає, що йому вже не стане легше, хоч кібер-діагност не повідомляє пацієнтів про наслідки обслідувань. Павло Юрійович з обличчя лікаря зрозумів усе, так само, як побачив розгубленість за бадьорими рядками синового листа. Йому лишилося жити лічені дні.
Передусім Павло Юрійович склав список того, що треба неодмінно довершити. Звичайно, він боявся смерті, але настільки зжився із страхом перед нею, що сторонньому здалося б, ніби він зовсім не боїться. Так спокійно й діловито готувалися в останню путь його прадіди.
Справи, які він мав закінчити, були суто особисті. Те, що стосувалося геологічних досліджень, продовжуватиме двій-ник-сигом — синтезована з пластбілків істота, в якій ніби змодельовано мозок Павла Юрійовича. Вони пропрацювали разом понад двадцять років. За цей час сигом засвоїв його манеру триматися, його ходу, його усмішку. Це навіть трохи дратувало. Павло Юрійович був людиною двадцять першого століття і не думав про сигомів як про машин. І все ж йому важко було уявити, що його двійник і він сам — це дві істоти, але майже одна і та ж особистість.
Зараз сигом на Марсі перевіряє його теорію залягання пластів. Він уже знає про стан свого двійника. Павло Юрійович учора попрощався з ним по радіо.
“Це я встиг. А от поїхати до Володі… Заморочився з Ольгою та Зіною, а йому, здається, був потрібніший… Тільки б лікар нічого не сказав їм. Хай дізнаються в останню хвилину — менше тужитимуть. Проте Ольга, мабуть, догадується. Чого доброго, ще приїде…”
Ніби викликаний цією думкою, засвітився сигнал — фіолетове вічко — “дозвольте ввійти”. Павло Юрійович навіть головою кивнув, перевіряючи, чи не здається це йому. Ні, справді світиться.
Він подивився на годинник — п’ята година ранку. Лікареві ще рано, друзі в такий час не приходять. Отже, певне, Ольга. Подумки звелів дверям: “Впусти!” Колір вічка змінився — це двері-автомат виконували наказ.
Павло Юрійович почув кроки, впізнав їх.
У кімнату ввійшов сигом, нахиляючись, щоб не зачепити стелю.
— Здрастуй, — сказав він голосом Павла Юрійовича.
— Здрастуй. Хіба я викликав тебе? — вчений насупився, відчуваючи водночас радість і досаду.
— Не викликав. Але я приїхав. Пробач.
Сигом подав велику руку, якою міг би легко підняти не тільки свого двійника, а й весь будинок, і потис руку Павла Юрійовича. Він дивився на хворого своїми глибокими очима, які бачили і в інфрачервоних, і в рентгенівських, і в мезонних променях. У нього не було підстав не повірити консиліуму лікарів, серед яких були і сигоми. Він знав, що нічим не може зарадити, і все-таки приїхав.
— Як діти? Зіна народила?
— Так. Хлопчик. Здоровенький. Чотири кілограми, — всміхнувся Павло Юрійович. Йому б дуже хотілося ще подивитися на онука.
— Викликати по телевідео? — спитав сигом, телепатичними органами сприйнявши його бажання.
— Не треба, — поспішно сказав Павло Юрійович, думаючи про те почуття, яке збудив у нього прихід сигома. Було приємно, що двійник прийшов попрощатись, і сумно, що не приїхали дочки.
Сигом удав, ніби одразу ж забув про бажання двійника.
— А як поживає Володя?
“Чи справді йому цікаво знати, чи діє за програмою чемності?” — подумав Павло Юрійович і подав сигому лист від сина.
— Прочитай. Йому пропонують нову роботу. А у вільну годину вони з дружиною дивляться передачі з Землі і займаються космоспортом.
Він хотів би заспокоїти себе, повірити, що все в листі правда.
Сигом читав листа, думав одночасно про кілька речей. Його мозок був набагато потужніший і об’ємніший за людський:
“Володя таких слів ніколи не вживав: “чудово”, “прекрасно”…
А скільки знаків оклику! Недарма…”
“Чим я можу допомогти людині-двійникові, крім того, що залишусь безсмертним? Але вона ще повинна повірити в це…”
“Треба в першу чергу перевірити шосту таблицю пластів. Якщо антол залягає в гранітах, значить, десь поблизу є уран”.
— Чудовий лист. Видно, Володі зовсім непогано живеться. Коли хочеш, розповім про роботу.
— Розповідай.
— Кінчаю складання шостої карти. П’ять попередніх ти бачив. Потім почнемо свердлити. Виходить взагалі цікава штука — всі передбачення, крім того, що стосується урану, здійснюються. Отже, треба шукати поправку на ікс.
“Він і говорить моїми словами. І діє так, як я. Але набагато швидше. Ну що ж, потужність і надійність системи. Коли б у мене був такий мозок і швидкість мислення, я б, може, теж не витрачав марно часу”. Спитав:
— Цікава робота?
— Так, дуже, — відповів сигом. Було видно, що йому приємно говорити про свою роботу з тямущою людиною. — А потім я зроблю узагальнення для групи планет із надлишком пісків.
“Саме так я й хотів зробити”.
— Та головне не в пісках, а в осі обертання планети і в тиску. Ось формули.
Павло Юрійович дивився на формули, які спалахували на стіні, і думав: “У ньому лишиться мій метод роботи, моя пам’ять, специфіка вирішення проблем. А може, і дещо більше. Що я таке? Оце хворе, вмираюче тіло чи досвід, записаний у нервових клітинах? Коли я втрачаю свідомість, тіло живе, проте це тільки тіло, а не Павло Юрійович Кадецький — особа, вчений, людина. Отже, “я” зникне, як тільки стане неможливо дістати дані, записані в сірій речовині мозку. Але їх можна записати і в мозок сигома. Чи означає це перенести в нього моє “я”?
Формули спалахували і гасли, зрозумілі їм обом, як літери рідної абетки. Точно так описав би залягання пластів і він, Павло Юрійович. Правда, виконати цю роботу він не зміг би й за триста років. Вчений розхвилювався, стало важче дихати.
“Ні в якому разі не хвилюватися”, — наказував лікар. Дурниця! Нащо тоді жити?
Екран погас. Павло Юрійович дивився на сигома, на його нестаріюче обличчя: “Чого я ще жду? Щоб у ньому залишився весь я? З моїми турботами? Але ж це неможливо. Та й чи потрібно?”
Він підвівся на ліктях, щоб вдихнути більше повітря, і не зміг. Те, що впало на ліжко, було вже не Павлом Юрійовичем, а тільки тілом, з якого відходило життя.
…Сигом нахилився над тілом, склав йому руки на грудях, викликав лікаря. Йому здалося, що він утратив частину свого світу. Він прощався з Павлом Юрійовичем, як прощався б з частиною самого себе, із своєю молодістю. Більше йому нічого було робити в цьому домі.
Сигом вийшов і, ввімкнувши гравітатори, піднявся у бліде ранкове небо. Він думав:
“Тільки з ним я б міг порадитися по шостій таблиці. Тепер все треба вирішувати самому. І може, щоб знайти поправку на ікс, треба врахувати те, що, як мені здається, не має ніякого відношення до залягання пластів. Наприклад, зміну радіації в різні історичні епохи…”
