Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Свєтов включив мікрофон. Тепер усе, що він говорив, лунало з невеликого репродуктора на шоломі. Він промовляв кілька слів з певним чергуванням звуків, повторював їх, потім казав інші фрази й знову повторював їх.
Конуси мовчки похитувалися на протилежному березі струмка.
— У них може не бути органів слуху, — мовив Кім і подумав: “Якщо вони сприймають світ, як гами випромінювань, то можуть мати нас за невідомих тварин або машини їхніх ворогів. Не виключено навіть, що ми чимось небезпечні для них. Якесь наше випромінювання шкідливо діє на них. Як же показати, хто ми є?”
Він спробував послати радіосигнали, але дивні істоти не відповідали. Чи вони не сприймали хвиль такої довжини?
“Можливо, вони пізнають світ і спілкуються за допомогою органів, яких у нас немає, — вловлювачів якихось особливих хвиль, аналізаторів… — напружено міркував Роберт. — Та що б там не було, вони повинні переконатися: ми здатні перетворювати навколишнє середовище. Тоді вони зрозуміють, що ми не тварини…”
Він порадився з іншими й простяг руку з пістолетом у напрямку темної скелі. Вузький пучок сліпучо-білих променів вирвався з дула, і скеля перетворилася на хмару пари.
Тієї ж миті руки землян ніби закам’яніли. Важко було зігнути й розігнути пальці.
“Це їхня реакція, — зрозумів Свєтов. — Вони вживають заходів, щоб ми не завдали їм шкоди”.
— Нерозумний вчинок, — різко промовив Кім. — А що, коли ця скеля — їхній пам’ятник?
— Здається, ми нічого не довели. Тут можуть зустрічатися тварини з реактивними органами. Крім того, те саме здатні зробити машини, — висловив припущення Вадим.
А Свєтов міркував: “Стільки програм спілкування розроблено вченими: фільми, знаки, мелодії… Та от зустрілись істоти, які не бачать знаків, бо не мають очей, які не чують звуків, тому що не мають вух, і ніяка програма нам не допоможе…”
Поколювання у скронях і потилиці ставали дедалі неприємніші, болючіші. У Кіма паморочилась голова, і він сперся на плече Вадима.
Свєтов спробував піднести руку з пістолетом, але стало ще гірше: тепер уже відчувалося не поколювання — сильні розряди пронизували мозок. Перед очима спалахували якісь плями, миготіли звивисті лінії. Ще кілька хвилин — і можна загинути. Він простогнав:
— Що робити, командире?
Зібравши всі сили, всю волю, Свєтов розслабив пальці, випустив пістолет. І враз відчув деяке полегшення. Поколювання було вже не таке болюче. Він міг рухати руками. Мовив:
— Кинь зброю, Роберте!
А потім люди побачили: їх командир робить щось незрозуміле. Піднявши з грунту гострий блискучий камінь, Свєтов прив’язав його до трубки ручного енергобура. Вийшло щось схоже на первісну сокиру. Потім він попрямував до дивовижних безлистих дерев, що росли на березі струмка. Застукала сокира. Свєтов очистив стовбури від гілок і зв’язав їх.
— Нащо він це робить? — запитав Вадим у Роберта.
— Здається, розумію! Він будує!
— Що будує?
— Пліт або міст… А втім, це не має значення…
Роберт хотів сказати ще щось, але Свєтов гукнув:
— Допоможи!
Удвох вони підняли зв’язані чорні колоди, піднесли до струмка і поклали так, що утворився міст.
— Що ж вони надумали? — дивувався Вадим.
Та вони стояли нерухомо. Фіолетово-кривавий туман спотворював обриси їхніх постатей.
Юнак почув, як Роберт звернувся до Свєтова:
— Ти справжня людина, друже! Ти зробив правильно, створивши спочатку знаряддя, а потім — за його допомогою — міст. Вони або ті, хто керує ними, не можуть не зрозуміти цього…
Ще не встиг він скінчити фразу, як відчув: вони зрозуміли. Поколювання змінилось іншим відчуттям. Здавалося, ніби вітер березових лісів долетів із Землі до цієї чужої планети. Вадим уявив, що він стоїть на березі смарагдового земного моря. Солоні бризки, піна, чайки, мов білі блискавки, і пронизана золотом синь. І крізь цей вихор тріумфу чулися ритмічні удари мідного гонга. Вони лунали все виразніше, все чіткіше. Вадим зрозумів: господарі планети розмовляють з ними. Він закричав:
— Свєтов, ти чуєш? Ти розумієш їх?
— Так, — відповів командир, і його голос звучав трохи гучніше, ніж звичайно. — Вони кажуть: “Добрий день, творці! Ми впізнали вас!”
КОМАНДИР
Кінчик самописця вивів на стрічці пік — і голова Андрія відкинулась на подушку. Пік — спад, пік — спад, голова металася вліво-вправо. На лобі хворого виступили краплини поту, очі були прикриті синьо-жовтими повіками.
Мені все тут здавалося нереальним: і ця голова, і світло індикаторів модулятора, і змії магнітних стрічок — вони виповзали з одного віконечка і заповзали в друге. І сам я здавався нереальним біля ліжка конаючого Андрія…
Реальною була тільки втома. Вона виповнювала мене, мовби перетворюючи на кам’яний постамент. Довелося напружитись, щоб підтягнути до себе мікрофон.
— Шоста програма, — звелів я комп’ютерові, що керував модулятором. В апараті клацнуло, закрутився набірний диск.
Хворий заспокоївся. Пошерхлі уста ворухнулися.
— Мамо, мамо, — чітко мовив Андрій, — заспівай мені пісню. Ти знаєш яку!
Я знову підтягнув до себе мікрофон:
— Тринадцята програма!
Клацнуло — і шум модулятора змінився, в ньому виникли високі тони. Очі Андрія ожили. Ось вони блиснули і зупинились на годиннику, потім — на мені.
— Стомився, друже? — запитав він.
— Трохи.
Якби хтось інший був на його місці, я б здивувався з цього запитання.
— А наслідки близькі до нульових?
Треба щось відповісти. Якби ж то знайти потрібні слова… А він не жде.
— Введи в медицину термін: безнадійно хворий. Щоб лікарі знали, кого боятися…
Тепер він почне розвивати цю думку. Він чотирнадцять років був моїм командиром. Коли всюдихід розбився об рифи і ми опинилися в крижаній воді, він сказав, що десь недалеко починається тепла течія, і розвивав цю думку майже три години, поки нас не помітили з вертольота.
— Не катуйся даремно, друже. Ще трапляються хворі, які не хочуть одужувати. Тобі треба відпочити й добряче подумати про все це…
— Не базікай, шкідливо, — сказав я якомога суворіше.
Я ніколи не дозволив би собі так розмовляти з ним. Але тепер, коли Андрій так силувано бадьорився, а по хвилі став ще слабший, я не міг стерпіти.
— Ну, ну, не гнівайся. Постараюся бути чемним. Скільки програм ти перепробував?
— Сімнадцять.
Сімнадцять характеристик електромагнітного поля, в якому, ніби в пастці, я намагався затримати життя в немічному тілі з перебитим хребтом. Це було останнє, що я міг застосувати: хімія і механіка були безсилі.
— А може, досить, друже? Може, годі мучити мене, переведи у відділення Астахова.
Чи розуміє він, що пропонує? Перевести в терапевтичне відділення? Там — ліки, апарати: штучні легені, серце, нирки, печінка, зрештою, переливання крові. Словом усе, що вже довело свою неспроможність. А для мене перевести його означає закінчити нарешті безсонну вахту, зняти з себе разом із халатом відповідальність, піти додому, виспатись… У медицині трапляються випадки, коли нічого вже не можна зробити. Мій модулятор теж не всесильний.
Його очі зацікавлено дивляться на мене, вивчають… Невже він запропонував усе це навмисне? Зневірився в мені, в моєму модуляторі й вирішив допомогти усунутися? Від нього можна цього сподіватися. Він був дуже простий у поводженні, кожного з нас називав на ім’я, але ми називали його тільки Командиром…
— То що, не хочеш перевести? — знову поцікавився він.
— Ні. — Здається, я сказав це надто різко. Його погляд став здивованим.
— Ти ж знаєш, що модулятор всесильний, — бадьоро промовив я. — Він здатний вилікувати кожного. Треба тільки знайти характеристику модуляції для твого організму.
— Одну-єдину! — змовницьки підморгнув він.
— Авжеж.
— Серед скількох?
Я зрозумів, що попав у пастку. В медичній “біографії” Андрія була електрична картка його організму, але її складено дев’ять років тому. Тоді модуляторів ще не було. І я не знав головного — номера модуляції. Отже, не знав основного — ритму. І штучний мозок модулятора не міг мені допомогти в цьому…
