Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Але його накази й дії, в основному, залишилися такими, як і раніше. Він змінився внутрішньо, а не зовнішньо. Семенов жартував: мовляв, коли б точно не було відомо, що він людина, то я запідозрив би, що командор — переодягнутий робот.
“Він невловимий, і слова його слизькі, як в’юни, — подумав слідчий, — але там, де лікар не вживає “здається” і “можливо”, є підстави вірити повністю”.
Лікар помовчав, пожував губами, мовив:
— І все-таки, мабуть, його дії не могли залишатися точно такими. Це швидше теоретично: коли людина змінюється душевно, коли настає психологічний перелом, це не може не позначитись на поведінці.
“Вимовляючи слова, він все ще обдумує їх. Схоже, що він думає вголос. Павло Петрович пригадав те, що розповідав Істоцький про поведінку командора. Отже, дещо можна вважати доведеним. Він запитав:
— Ви не помітили під час проходження карантину якої-небудь недбалості? Чи не послабив командор вимог, не забув чого-не-будь?
Лікар взяв зі столу красиву кістяну дрібничку і, вертячи її в пальцях, подивився на слідчого знизу вгору:
— Можливо, він і послабив вимоги. В усякому разі, це можна припустити. Але попереджаю вас: я завжди погано розумів командора. Надто ми різні люди.
“Це я збагнув і без твоїх слів”, — подумав слідчий. Лише тепер він визначив, чим так пахне в кімнаті, — жіночими духами “Галактика”. Він промовив, піднімаючись, попередньо загадавши, що мусить відповісти лікар.
— Сьогодні повторно передають балет “Вега”. Скоро початок. Не буду вам заважати.
— Що ж, подивлюся його, — усміхнувся лікар. — Якщо хочете, залишайтеся з нами.
“Він сказав “з нами”, — відзначив слідчий. Відповідь майже повністю співпадала з загаданою, і Павло Петрович не без задоволення подумав, що все-таки навчився розуміти людей.
— На все добре! — сказав на прощання і в думці відповів замість лікаря: “Бувайте здоровенькі!”
— Бувайте здоровенькі! — підвівся лікар, щоб провести гостя.
Павло Петрович уявив, як ось так само просто, всупереч наказу командора, цей епікуреець-життєлюб зайшов у каюту Семенова, щоб лікувати його або померти з ним.
Освітився пульт керування гравільота. Попливли на ньому смуги, плями. А Павло Петрович все ще думав про лікаря, знову й знову пригадуючи його сильні добрі руки і пахощі духів, намагаючись заглушити цими спогадами біль, що наростав у серці. Слідчий уже знав, що не вдасться надовго відстрочити його, що доведеться думати про двох людей, з якими він зв’язаний, — про дружину і командора Кантова, чию провину можна вважати доведеною. І якщо семеро інших слідчих не подадуть Раді ніяких фактів, котрі б по-новому освітили цю справу, то Рада змушена буде прийняти рішення.
Вирішальний експеримент
Маючи дозвіл головного лікаря, Петро залишив базу Медцентру і полетів до медмістечка, розміщеного на Землі. Йому здавалося, що й вітер тут стогне, як хворий.
Приземлився він біля прозорого паралелепіпеда центральної наземної лабораторії, пройшов через кілька дверей-фільтрів і опинився в першому залі. Сюди з клінік по автоматичних лініях надходили на аналізи культури мікробів, сортувалися, робилися посіви. Блищали вусики-термометри на термостатах, тихо дзижчали ультрацентрифуги, клацали ножі автомікротомів, нарізаючи тоненькі плівки на ще тонші.
У другому залі біля мікроскопів і установок для енергофореза господарювали роботи. В третьому — блимали індикаторами обчислювальні машини вузьких профілів. Вони підраховували результати аналізів, зводили їх, порівнювали, багаторазово перевіряли.
Петро зрозумів, що той, хто йому потрібен, знаходиться в подальшому залі. Відчинивши двері, побачив гіганта, такого, як сам. Зовні їх можна було розрізнити лише за кольором очей та одягом. Але Петро своїми енергоаналізаторами піймав істотну відмінність — випромінювання гіганта було інтенсивніше і різноманітніше. Воно створило довкола нього ореол з повною гамою фарб. Петро увімкнув рентгенівський і нейтронний зір і побачив у гіганта органи, про які нічого не знав. На все це пішли частки секунди.
— Добридень, брате! — привітався Петро і назвав себе.
— Добридень! — відгукнувся гігант. — Мене зовуть Зевсом.
Петро усміхнувся.
— Так називали свого головного бога давні греки.
— Але я не бог, а така сама людина, як і ти, — відповів Зевс.
— Ти образився? Але хіба називатися богом ганебно? Врешті-решт у предків слово “бог” означало творець. Такий само, як природа або людина.
— З усіх творців я понад усе ставлю людину, — зауважив Зевс. — Бог — це вигадка слабких, а природа поряд з людиною — це… Уяви собі двох скульпторів. У одного з них багато часу для роботи, але він сліпий і нерозумний. А в другого мало часу, але він зрячий і мудрий.
— Я згоден з тобою, — сказав Петро, — та все ж тебе недаремно назвали Зевсом Громовержцем. Коли я народився, Батько і його помічники лише задумали тебе. У твоєму тілі є нові органи, яких у мене немає.
— Це додаткові енергоприймачі. З їх допомогою я можу посилати зонди в космос до самого сонця і черпати звідти за хвилину стільки енергії, що її б за рік не могли створити всі енергостанції Землі. Я можу і тобі й іншим братам створити такі органи. Шкода, що всім людям не можна сконструювати такого, — зітхнув Зевс.
— Зараз я б хотів позбавити їх хоча б від асфіксії-Т, — сказав Петро.
Він побачив спалах фарб навколо голови Зевса і зрозумів, що то означає радість.
— Здається, рішення знайдено, — промовив Зевс. — Ставлю контрольні досліди… Чи не хочеш пройтися шляхом моїх роздумів?
— Добре, — відповів Петро. — Дай вихідні дані, я робитиму все сам. Побачимо, чи співпадуть наші висновки?
— Вихідні дані — культура збудника і повні відомості з мікробіології. Пробірки з культурою мікробів тобі зараз принесуть роботи, а Шолом Мікробіологічної Пам’яті — ось. Я час від часу перевірятиму хід твоїх роздумів.
Зевс допоміг Петрові надіти Шолом і закріпити контакти з мозком. У чарунках Шолома, як у мікробібліотеці, зберігалися всі дані про мікробів за всю історію людства. Тепер Петро міг користуватися цими даними так само легко, як власними спогадами.
Зевс вовтузився з колонкою для енергофореза. Петро увів найвірулентніший штам у білкову ділянку свого горла й почав спостерігати за розвитком хвороби на обмеженій ділянці клітин. На відміну від людей, він міг не тільки відчувати, але й бачити будь-яку ділянку свого тіла, проектуючи імпульси 8 неї на зорові центри мозку. Він бачив, як мікроби почали розповзатися оранжевою плямою, захоплюючи нові клітини і простір між ними. Перший загін мікробів спустився до дрібних кровоносних судин, проник у них…
Петро одночасно спостерігав, запам’ятовував бачене і думав:
“Організм людини щосекунди атакують віруси і мікроби. Щосекунди — смертельний риск. Доба людського життя — це 86 400 рисків. А ще землетруси і обвали, цунамі і бурани, слизькі стежки і слабкі мускули, спадкові і нервові захворювання, є сліпі діти і діти-паралітики. Природний відбір від амеби привів живі істоти до Людини і… вірусів, які рівні перед природою в її світі маленьких радощів і великих страждань, розбитих надій і бездумного кінця. Вижити в такому світі і залишити нащадків — уже неймовірне чудо, один шанс проти тисячі. А люди зуміли не тільки вижити, вони залишилися оптимістами. Наперекір природі, яка вклала в них одну програму: убивай, щоб вижити, — вони зуміли об’єднатися для боротьби. Вони піднялися над природою, переступивши її закони про смертність живого, про обмеженість пам’яті і можливостей особи, створивши мене і моїх братів”.
“У Зевса одна мета, а у мене — дві. Треба дослідити, чи немає у збудника асфіксії-Т земних родичів? Коли довести земне, а не “небесне” походження асфіксії-Т, то цим самим буде доведено невинність Кантова. Не завадило б мені повчитися у нього мужності й вірності. Стільки років далеко від Батьківщини, стільки жертв заради того, щоб заповнити нову крихітну чарунку Шолома Космічної Пам’яті, — а після повернення бути звинуваченим у найтяжчому злочині проти людства. І все-таки він не озлобився, не впав у відчай. Більше того, він хоче, щоб його справу вели такі люди, як він сам, — ті, хто може захворіти на асфіксію-Т. Що може зрівнятися з подібною вірністю?”
