Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Аріеля раптом пронизала свідомість такої самотності і відчуженості од людей, що він заплакав чи не вперше після того, як плакав у дитинстві, коли чорний чоловік розтоптав його іграшки.
Швидко надходила ніч, але незважаючи на це він раптом рвонувся вгору і полетів над залитою водою мертвою рівниною, намагаючись не дивитися вниз.
Останні хмари швидко зникали за обрієм.
На бездонній синяві нічного неба перед Аріелем блиснула яскрава зірка. Він полетів до неї, як до вогню маяка.
До зір! Якнайдалі від землі і людей!..
Розділ тридцять перший
У ДЖУНГЛЯХ
Аріель прокинувся під стелею напівзруйнованого храму і не відразу зрозумів, де він. Але незабаром юнак згадав мертву, залиту водою пустелю з зорями, що відбивалися в ній. Він летів над нею довго-довго, майже цілу ніч. На обрії, над блискучою темносиньою гладінню води, з’явилася чорна смужка лісу. Берег! Відпочинок! Аріель полетів ще швидше.
Доки він досяг узлісся, то так стомився, що вже не шукав сухого місця, підлетів до великого гіллястого дерева і вмостився, як у гнізді. Прихиливши голову до стовбура, юнак одразу ж заснув.
Прокинувшись від першого проміння сонця, Аріель з подивом побачив, що висить у повітрі біля дерева. У сні він, мабуть, несвідомо одсунувся від своєї опори. Але, засинаючи, хлопець з обережності зробив своє тіло невагомим, тому й не впав на землю, а висів у повітрі. Для нього це було корисним відкриттям: він може спати в повітрі! І ця можливість стала йому в пригоді.
Повітря, коли Аріель прокинувся, було сповнене густими випарами, пронизаними багрянооранжевими променями сонця, що саме сходило. Поряд уже співали на вітах пташки, верещали мавпи. А внизу, біля товстого звивистого коріння дерев, величезна кобра грілася на сонці. Що було б з ним, коли б він упав під час сну на землю!
Кобра напилася води з калюжі, підвела голову на третину довжини свого тіла, похитала нею, озирнулась навколо і побачила в траві барвисту пташку.
Аріель помітив небезпеку, що загрожувала пташці, і хотів сполохати її, але кобра блискавично кинулася на свою жертву і проковтнула її раніше, ніж та встигла пискнути.
«Ось так і Пірс полював за мною, — подумав Аріель. — Але кобра голодна, а навіщо це потрібно Пірсу?»
Одначе і Аріель був голодний, і йому час було подумати про їжу.
Юнак знову піднявся над верховіттям дерев і побачив, що він перебуває біля диких, первісних джунглів. Скільки сягало око можна було бачити, неначе хвилі на зеленому морі, купи величезних дерев. Аріель полетів над цим морем зелені. Посеред лісової галявини виднілися руїни храму з грубо висіченими колонами, обвитими ліанами. Внизу ріс густий чагарник.
Непогано було б тут оселитися. Аріель опустився вниз крізь отвір у напівзруйнованій покрівлі.
Його обдало вологим, застояним повітрям. Покрівля частково збереглася. Тут можна сховатись від негоди і тропічних злив. У кутку тієї частини храму, що збереглася, стояла чорна статуя сидячого в кріслі Індри завбільшки з три людських зрости. Руки долонями лежали на колінах. Одна нога опущена на землю, друга підігнута. Очі напівзаплющені. На голові конусоподібна митра, на грудях — намисто. З боків — фігури божків у зріст людини.
На колінах Індри можна було влаштувати постіль, накидавши хмизу, листя і моху.
Статуя містилась у вузькій довгій кімнаті. Праворуч тяглися колони, що відокремлювали сусіднє приміщення храму з низькою склепистою стелею, права ж стіна була майже вся відкрита, склепіння підтримували тільки чотири квадратні колони. Це відкрита дорога для диких звірів.
Але хіба звірі не оточують його з усіх боків?
Аріель вилетів з храму і почав перелітати від дерева до дерева, як бджола, що шукає медоносних квітів. З радістю він переконався, що в цьому лісі чимало їстівних плодів. Недалечко було й джерело. Недарма тут побудували храм! Біля берегів струмка трава була притоптана звірями, що пробиралися до водопою.
До вечора Аріель влаштувався на новосіллі. Він устиг навіть зробити невеличкий запас плодів на випадок негоди і влаштувати з гілля та моху постіль на колінах в Індри. Але перш ніж настали сутінки, Аріель зрозумів, що він не єдиний мешканець у цьому храмі. Крім безлічі скорпіонів, ящірок та кажанів, яких він помітив ще вдень, мешканцями руїн виявились і змії. Вони сповзалися сюди після денного полювання і згортались у клубки, щоб уночі було тепліше. Незабаром уся підлога вкрилася цими клубками. Змії шипіли, вмощуючись на спочинок. Руді кажани, що харчувалися плодами, літали хмарами, зачіпаючи нового пожильця крилами. Іноді вони спускалися до підлоги, турбуючи змій, і ті шипіли на них. При такому близькому сусідстві з безліччю змій спати навіть на колінах в Індри було небезпечно. І Аріель, згадавши про своє вранішнє відкриття, вирішив спати на стелі, над головою Індри.
Іноді його будили голоси нічних тварин і птахів, проте скоро він звик до них.
Для Аріеля почалося нове життя в джунглях. У перші дні він радів з того, що далеко залетів од своїх переслідувачів, віддаючи перевагу над ними диким звірам і зміям. Тільки вечорами, засинаючи, юнак відчував свою самотність, сиротливість і згадував своїх небагатьох друзів — Лоліту, Нізмата, Шарада. Але про повернення до них ще рано думати. Треба перечекати, поки Пірс припинить свої розшуки, переконавшись у тому, що цього разу Аріель пропав безслідно.
Тепер, не боячись людей, він міг вільно втішатися радістю польоту. Досі йому доводилося літати тільки від переслідувань або розважати своїми польотами інших. А в джунглях він міг літати, щоб літати.
З першими ж променями сонця Аріель стрімко підіймався в блакитний простір. Вологе, важке повітря джунглів змінювалося легким і освіжаючим. І Аріель разом з птахами співав свою ранкову пісню.
Іноді він робив досить тривалі польоти. Милувався грою світла в хмарах, чарівністю місячних ночей, солодким відчуттям волі, простору, легкості.
Юнак літав годинами, аж поки тіло не нагадувало про те, що все-таки він бранець землі; коли відчувалася втома, хотілося пити, їсти або спати, він повертався в своє пристановище.
Одного разу в зоряну ніч Аріель спробував заснути високо над лісом. Але, прокинувшись, побачив, що вітер, який знявся під час його сну, відніс його далеко вбік, і він ледве розшукав дорогу назад. Відтоді він не наважувався спати в небі.
Минали дні, і Аріель дедалі більше обживався в джунглях. Він вивчав звички й повадки птахів і тварин, з одними ворогував, з іншими дружив. Якось тигр підстеріг його біля струмка і стрибнув у його бік. Аріель ледве встиг відлетіти. Другим стрибком тигр кинувся до людини, що повисла в повітрі, Аріель відлетів ще вище. Розгніваний тигр почав несамовито стрибати, намагаючись дістати здобич. Аріель не міг стриматися, щоб не подратувати звіра, аж поки той, вкрай розлютований невдачею, не зник у джунглях. А літаюча людина деякий час ще переслідувала його криками. Мавпи і папуги охоче взяли участь у посоромленні грози джунглів.
Знайшлися й друзі. Кілька мавп, які спочатку тікали від Аріеля і сердито кидали в нього чим попало, кінець кінцем подружилися з юнаком і запросто приходили до нього, а він прилітав до них, частуючи добірними плодами. Два папуги часто супроводжували юнака в польотах по лісу, зустрічаючи його, гаркавили; «Арріель! Арріель!»
Він навчив їх говорити: «Лоліта, Нізмат, Шарад». І йому здавалося, що він розмовляє з друзями.
Він бачив страшні битви слонів та буйволів з тиграми, бачив величезні стада диких слонів. З висоти вони здавалися якимись маленькими пацюками, а їх хоботи — товстими хвостами, закинутими на голову. Підлітаючи ближче, Аріель чув глухий тупіт їх могутніх ніг, тріск зламаних дерев, удари бивнів, сухий шурхіі складчастої шкіри та хоботів, які стикалися один з одним, бурчання і ревіння. Він бачив, як безупинно коливалися сотні ушей, піднятих хоботів, хвостів. Бачив величезних старих слонів з білими іклами, вкритих листям і гіллям, що застряли в зморшках і складках їх шкіри, з одним іклом, з рубцями на шиї — слідами колишніх битв. Бачив метушливих чорненьких слоненят лише два—три фути заввишки, що бігали попід черевами слоних, і молодих слонів, у яких ікла тільки почали витикатися.
