Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна (электронные книги без регистрации txt) 📗
--- Веро, скільки порцій, наказано доставити до храму?— спитала, одна з них, свою подругу.
--- Як завжди. — відповіла Вера, і раптом схаменулась:--- Стривай, здається Хета казала, що відвела туди дівчину – степовичку. Так що, добавимо ще порцію, на всяк випадок.
Карол, в душі, не знав як віддячити, цим балакучим жіночкам. Він тепер точно знав, де знаходиться Мілена. Тепер залишилося знайти шлях до храму. Поки він спостерігав за селищем, то зрозумів, що в ньому немає чоловіків. Навколо були лише жінки, навіть воїни. Тому, якщо його побачать, то йому будуть непереливки. Треба було якось приховати свою зовнішність. Поки стряпчині мудрували над своїм варивом, чарівник непомітно прошмигнув у приміщення. Оселя була гарною, затишною і дуже охайною. По всьому було видно, мешканці гарні, дбайливі господарі. Всі речі лежали на своїх місцях, ніде не було навіть натяку на бруд чи пил. Карол відшукав кілька спідниць. Він вибрав найдовшу, щоб приховати свої ноги. Потім підійшов до люстерка, і розв’язав стрічку, що на потилиці скріплювала його волосся. Чорні прядки розсипались навколо обличчя. Якби не вуса і борода, то він міг би вже зійти за жінку. Чоловік роззирнувся і надибав велику, шовкову хустину. Він намотав її на голову так, щоб видно було лише очі.
--- Що ж, спробуємо одурити пильних охоронців. --- посміхнувся Карол сам до себе, дивлячись у люстерко, і направився до виходу.
Та лише він підійшов до дверей, почув із зовні кроки, хтось заходив до будинку. Карол присів за скриню, що стояла поряд, і зачаївся. До кімнати зайшла молода жінка, років двадцяти п’яти. На ній був яскравий балахон і багато прикрас. Вона щось весело наспівувала, і при цьому клацала пальцями у такт мелодії. Карол не бачив її обличчя, лише довге, русяве, трохи схоже на Міленине волосся. Жінка пройшла на середину приміщення і схилилась над маленьким столиком, що там стояв. Карол, не звиклий до свого нового вбрання, необережним порухом, зачепив подолом спідниці якогось горщика, і той з брязкотом покотився по підлозі. Хазяйка оселі рвучко розвернулась, і можливо б закричала, побачивши в будинку незнайомку. Та чарівник випередив її, закривши господині рота долонею. Очі жінки наповнились невимовним страхом.
--- Прошу тебе, не кричи. Я не заподію тобі жодної шкоди. Мені лише був потрібен сховок.
Карол намагався говорити як можна приязніше і спокійніше. Це подіяло. Господиня будинку перестала пручатися. Карол відняв свою руку від її рота.
--- Хто ти?
Карол зняв хустку, і показав обличчя.
--- Що ти чоловік, я одразу зрозуміла. На нашому острові твою стать розпізнають в будь якому вбранні. Краще скажи, що тебе привело сюди. Навіщо ризикуєш власним життям?
Чарівник відповів не одразу. Він з захопленням споглядав на жіночку. Звісно, його Мілена була наймилішою, та все ж не помітити цієї дивовижної вроди, Карол не міг. Важко було описати те, що він бачив перед собою, як неможливо описати весняний ранок, чи вечірню зорю, або спів пташки. Це просто красиво, і додати було нічого. Виразні, зелені очі, дивились на нього уважно, і трішки насмішкувато.
--- Мене звуть Карол. Привело мене, на ваш острів кохання.
--- Невже? І хто ж та щасливиця?
--- Її нещодавно привезли сюди. Ім’я її, Мілена. Вона степовичка, її продали в рабство, а ваша ватажок звільнила її.
--- Так от чому, її, відрядили до храму! Хета здогадувалась що ти прийдеш по неї.
--- То, ти, про неї щось знаєш?
--- Про неї знають всі. Спочатку, жінки що були на кораблі разом з нею, казали що дівчина божевільна. Вигадала собі жениха-чарівника, що прийде її визволяти. Хета їм вірила, і не звертала на благання дівчини уваги. Та потім видно щось запідозрила, і забрала її до храму.
--- Чому на вашому острові чоловіки в такій непошані?
--- Це довга історія. Хета доволі натерпілась від вашого брата. От і зненавиділа всіх чоловіків без винятку. Зібрала навколо себе жінок, що теж постраждали від сильної статі, і утворила власну державу.
--- І що, тут всі жінки вважають чоловіків своїми ворогами?
--- Ну чому ж, не всі.
Жінка кокетливо посміхнулась, і підморгнула Каролові.
--- Я наприклад, зовсім тобі не ворог. Мене, як і багатьох інших, змусили тут посилитися обставини. Хоча Хета і каже, що нікого тут не тримає. Та вибратись звідси важко. І вдалося це, зовсім не багатьом жінкам.
--- То ти б, хотіла поїхати звідси?
--- Так.
--- Як твоє ім’я?
--- Пєрла.
--- Допоможи мені, Пєрла, відшукати Мілену, а я допоможу тобі залишити цей «притулок скривджених жінок».
--- Обіцяєш?
--- Життям присягаю.
--- Тоді дочекаємося ночі. В день вирушати до храму дуже небезпечно. Охоронці скрізь нишпорять. Хоча і ніч…
Перла задумливо подивилась кудись в далечінь, наче крізь стіни свого будиночку вдивлялась у неприступні стіни храму.
--- А, що, в ночі?
Карола дуже стурбував її задумливий вираз.
--- Розумієш, озеро навколо храму, це і є найбільший охоронець. Вночі там діється щось таємниче і страшне.
--- Ти, це, на власні очі бачила?
--- Ні. Та мені розповідали подруги.
--- Вони щось бачили?
--- Не знаю. Можливо.
--- Знаєш, інколи чутки виявляються страшніші за дійсність. Нетреба вірити всьому що тобі розповідають.
--- Ти і правий, Кароле. Посидь тут, а я принесу тобі поїсти. В моєму будинку охоронці тебе не знайдуть. Відпочивай спокійно.
--- Дякую тобі Пєрло.
--- Віддячиш тим, що забереш мене з відси.
Жінка вийшла, а Карол залишився в будинку. Його гризли сумніви. Він довірився зовсім незнайомій людині. Таке траплялося з ним рідко. Звісно в нього не було вибору. Та все ж, це було необачно. Від нервової напруги у нього тремтіли руки. Він не знав куди себе подіти. Чоловік то сідав, то ходив туди-сюди по кімнаті. Час плив дуже повільно. Нарешті заскрипіли вхідні двері. На всяк випадок Карол сховався за ширмою. До будинку зайшла Пєрла.
--- Ти де?
Жінка обвела кімнату поглядом.
--- Тут.
Обізвався зі свого сховку, її гість і з’явився на очі.
--- Я ж казала, що тобі нічого тут не загрожує.
--- Зайва обережність не зашкодить.
Господиня приязно посміхнулась.
--- Я приготувала човен. Тільки варта пройде вздовж берега, я спробую переправити тебе до храму.
--- Може я, краще, попливу сам? Не хотілося б тебе наражати на небезпеку.
--- А, як ти, повернешся по мене? Чи ти вже забув про свою обіцянку?
--- Про це, я не подумав.
--- Ото ж бо!
Пєрла визирнула у вікно. По над озером пливли маленькі вогники. Це варта, освітлювала собі шлях смолоскипами. Вогники віддалялись, нарешті зовсім зникли за береговими заростями.
--- Час! Треба поспішати. Невдовзі вони ітимуть назад.
Жінка і чарівник, тихо наче примари дісталися до берега, де на них чикав невеличкий човен.
--- Сідай за весла. А я тобою керуватиму.
Це пролунало як наказ і трохи розсмішило Карола. Та він не перечив. Все сказане було правильно. Чарівник веслував обережно, щоб не плюхкати водою. В нічній тиші, це одразу б привернуло увагу. Вони допливли майже до середини, коли це раптом, Карол відчув, що човен пливе сам собою.
--- Що це?
--- Я ж казала, що озеро охороняє підступи до храму.
--- А що відбувається?
--- Опівночі, на озері утворюється сильний вир, який затягує в себе все що знаходиться на поверхні. Випливти з нього ще не вдавалось нікому.
--- Ти знала про нього, і нічого не сказала!
Тільки зараз Карол зрозумів причину свого неспокою. Він відчував, що щось негаразд. Та не довірився власним почуттям. Тепер за це розплачується!
--- Навіщо ти це зробила?
--- Не хвилюйся. Мене попросила це зробити Аммана, наша чаклунка. Вона мешкає у храмі.
--- Ти розповіла їй про мене! Навіщо?
--- Я не могла цього не зробити. Вона врятувала моє життя!
--- Тоді чому, ти, попливла зі мною? Вир затягне і тебе.
--- Моє прохання, про допомогу вибратись з відси, не було брехнею. Я справді цього прагну. Якби ти поплив сам, то неодмінно загинув би.
