Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна (электронные книги без регистрации txt) 📗

-- Дякую за пораду, учителю…-- Карол хотів ще, щось добавити, та слова не ішли на думку.

-- Я, вірю в тебе. — знов почувся старечий голос. — Прощавай!

Все стихло. Карол повернувся в реальність. Лише тепер, він, відчув, що корабель неймовірно розхитує, і кидає з боку на бік. Поки він заглядав у минуле, і розмовляв з учителем, невідомо звідки, налетів ураган. Буревій ревів, і рвав на шмаття вітрила і снасті. Судно, то підкидало до самих хмар, то кидало у безодню. Чарівник намагався розгледіти «Зірку трьох морів», та марно, навколо лише оскаженілі хвилі, і дике ревіння втру. Страх паралізував його волю. Він , ще жодного разу, не потрапляв, на морі, в шторм. Карол навіть гадки не мав, як це небезпечно. Не даремно, старий Орнагул, казав: «Інколи, природа сильніша, за будь яку, магію.» Молодий чарівник розгубився, не знаючи що робити. Попереду він побачив високі, берегові скелі. Просто на них і несло «Золоту Фану».

Тим часом, старенька «Зірка», теж боролася зі стихією. Шторм налетів так миттєво, що навіть «морський вовк» не зразу отямився. Абордажні гаки не втримали корабель і «Золоту Фану», просто в них на очах, підхопила велетенська хвиля і понесла геть. Потім море перетворилось на киплячий котел. Стихія наче очікувала на мандрівників саме в цьому місці. Капітан, і його команда, що сили, намагалися утримати судно проти вітру, щоб хвилі не перевернули його. Все далі і далі відносило їх від посудини работоргівця, скоро вони загубили його з поля зору. Друзі були налякані не на жарт. По перше, вони загубили Карола, єдиного, хто міг, хоч чимось допомогти, в цій ситуації. По друге, розбурхане море, з легкістю, могло забрати їхні життя, бо старий корабель, навряд чи, витримає довго таку негоду.

-- Що будемо робити?— намагаючись перекричати шум вітру, спитав у капітана Капер.

Чоловіки удвох тримали рульове висло, повертаючи неслухняний корабель в потрібному напрямку.

-- Те, що і робимо. А ще, прохати Богів Світла, утихомирити негоду. — спокійно, відповів Пек.

Не встиг він, це, проказати, як раптом все вщухло, як і почалось. Море зробилось спокійним, хмари, що затуляли сонце зникли, і промені небесного світила, радісно освітили все навколо.

-- Боги, тебе, почули. Мабуть, старі моряки, у них, на особливому рахунку. — посміхнувся до капітана, Капер.

-- Не знаю. --- здвигнув плечима Пек. --- Щось страхітливе і дивне відбувається. Я з дитинства ходжу на кораблях, а такого не бачив.

-- Ти про що?

-- Про бурю. Про те як вона почалась, і як скінчилась.

Мандрівники зібрались на палубі, і почали вирішувати, що робити далі. Та ніхто, нічого путнього не міг запропонувати. Тума стояла трохи осторонь. Її , ще і досі, трохи нудило, і трусило від пережитого страху. Та дівчина намагалась цього не показувати. Вона уважно спостерігала за тим що відбувалось на кораблі. Несподівано, дівчина зойкнула, і опустилась на коліна. Теймур кинувся до неї, та її великі, чорні очі дивились кудись крізь нього, і не помічали, що діється навколо.

-- Тумо! Тумо, що з тобою?— Теймур, що сили, струснув дівчину.

Горянка одразу прийшла до тями.

-- Що, з тобою, сталося?— з турботою в голосі, запитав вугляр.

-- Сама не розумію. Я, нібито, щойно, кружляла високо в небі, і бачила під собою острів.

-- Як виглядав той острів. — запитав у дівчини Пек.

-- Він був великий, зелений, правильної, круглої форми, а посередині величезний храм і озеро.

-- Хіба важливо, як той острів виглядає?— здивувався запитанню старого моряка, Плато. — Це ж було, лише, марення.

-- Я, так, не думаю. Острів, який змалювала Тума, насправді існує. — не погодився капітан. — Він є на моїй мапі. Пішли зі мною, я покажу.

Друзі спустились до капітанської каюти, і Пек розгорнув на столі свиток паперу. Це була морська мапа, на якій було зображено побережжя Каурдану, і прилеглі до нього острови.

-- Ось острів Далмарія, до якого, ми направлялись. – показав, капітан. —А ось, трохи в стороні від інших, острів, схожий на той, який бачила, в своєму ведінні, Тума. На ньому, і справді, є величезний храм Богині Краси захисниці скривджених жінок. Там проживає плем’я острів’янок , що ненавидять чоловіків. Ватажком у них, Хета, жриця храму Богині Краси. Лихо, тому чоловіку, що ненароком потрапить туди.

-- Як, ви, гадаєте, друзі, чому Тума побачила той острів?— запитав у присутніх, Готар.

-- Може, це Карол послав звістку про себе?— ні то спитав, ні то відповів на поставлене запитання, Івер.

-- Можливо, ти маєш рацію. — погодився з ним, Теймур.

-- Негода могла занести чарівника на той острів, і саме так, він подає нам знак. — підтримав друзів, Плато.

-- Треба звіритись, де ми знаходимось, щоб вирахувати напрямок. — взявся за роботу, Пек.

Теймур, з цікавістю, спостерігав за ним. Він давно мріяв про море. Негода зовсім не налякала його, він лише хвилювався за друзів. З кожною годиною, їхньої морської мандрівки, він переконувався, що це, саме те, чого він хотів отримати від життя, а саме, власний корабель, і знання справжнього моряка.

Нарешті, капітан, закінчив підрахунки, і тицьнув, своїм величезним, зашкарублим пальцем у мапу:

-- Ось, де ми.

-- Це ж, зовсім недалеко від острова. — радо вигукнув, Капер.

-- Коли, ми, там будемо?— поцікавився, у старого моряка, Плато.

-- Якщо нічого не завадить, то підвечір.

Хета, склавши на грудях руки, стояла навпроти старої чаклунки, і спостерігала за її діями. Магія, завжди, була невід’ємною часткою в храмі Богині Краси. Як верховна жриця, Хета постійно була присутня на магічних ритуалах. Та сьогодні, вона сама попрохала Амману, (так звали чаклунку), перевірити слова однієї з рабинь, що Хета, зі своїми соплеменницями, звільнила з неволі. Білявка-степовичка не хотіла залишати корабель, разом з іншими невільницями. Її довелося тягти силою. Дівчина чіплялась руками, за що тільки могла, плакала і казала, що невдовзі за нею прийде її коханий, і якщо її заберуть, то йому, знову, доведеться її довго шукати. Подруги, бідолашної, розповіли, що дівчина не сповна розуму, і на її слова не треба зважати. Спочатку, жінка-воїн, повірила їм, і зробила те, що вважала за потрібне. Та час минав, а дівчина не заспокоювалась, вона постійно плакала, і прохала про допомогу, і ватажка острів’янок взяв сумнів. Вона вирішила на одинці поговорити з дівчиною. Хета відвела степовичку в окрему кімнату, на останньому поверсі храму.

-- Як тебе звуть?

-- Мілена.

-- Розкажи, мені, про свого коханого, і про те, як ти потрапила на корабель до работоргівця. Якщо твоя розповідь буде переконливою, я тобі допоможу. Ми, на своєму острові, не тримаємо нікого силоміць.

Розповідь Мілени, була довгою, але такою захоплюючою, що Хета не помічала плин часу. Слухаючи про пригоди дівчини, вона, мимоволі, перейнялась її відчаєм і болем. Тепер, вже, Мілена не здалася їй божевільною. Верховна жриця, і сама, багато пережила у своєму житті, що і привело її, на цей острів. Вона зневірилась в чоловіках, і в коханні, і не могла повірити, що Карол, про якого розповідала степовичка, насправді, такий відданий цій дівчині. Та все ж, дослухавши до кінця, сказала:

-- Я підкажу твоєму хлопцеві, де тебе шукати. Дай, мені, якусь річ, що він, може впізнати, але я не вірю, що твій наречений, настільки ж кохає тебе, як ти його. Та якщо, це, насправді так, і він не пошкодує власного життя, щоб повернути свою наречену, я відпущу тебе з ним.

Очі дівчини засяяли. По всьому було видно, що вона, а ні на мить, не сумнівається в Каролові. Вона зняла з руки браслета, яким була заручена, і простягла жінці. Коли Хета потяглась, щоб узяти прикрасу, Мілена з вдячністю, припала до її ніг . Від такої поведінки степовички, жриці стало трохи ніяково. Вона, рвучко, відштовхнула дівчину, і пішла до виходу. Вже, на порозі, озирнулась і сказала:

-- Я зачиню тебе, тут, саму. Побачимо, на що здатний, твій коханий. Та якщо, він, не виправдає твоїх сподівань, не ображайся. Ти, його, більше не побачиш.