Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл (книги без регистрации полные версии .txt) 📗
І він пустив у хід свій маленький меч. Гобіт посік тенета на шматки і, не перестаючи співати, побіг далі.
Павуки побачили кинджал (утім, не думаю, щоб вони знали, що то таке), й ураз уся їхня ватага щодуху кинулася наздоганяти гобіта – по землі та по гіллі, перебираючи волохатими лапами, клацаючи щелепами та клешнями, вирячивши очі і бризкаючи слиною від люті. Вони гналися за ним лісом, доки Більбо не забіг так далеко, як тільки наважився. Тоді, тихіше за мишку, він покрався назад.
Більбо знав, що в нього вкрай мало часу, поки розчаровані павуки повернуться до дерев, на яких були підвішені ґноми. Але за той час він мав визволити друзів. Найважчою справою було дістатися до довгої гілки, на якій погойдувалися кокони. Не думаю, щоб він упорався з цим, але, на щастя, павук лишив там линву, яка звисала до самої землі. За її допомогою, хоча вона й липла йому до рук, Більбо видряпався нагору – і наштовхнувся на старого, вайлуватого та підступного товстуна-павука, якого лишили вартувати полонених і який безперестанку щипав їх, з’ясовуючи, хто з них найсоковитіший на смак. Павук збирався почати трапезу, поки нікого не було, але пан Торбин виявився моторнішим за нього: перш ніж павук уторопав, що трапилося, він відчув у собі жало Більбо і скотився з гілки замертво.
Наступним завданням Більбо було звільнити найближчого ґнома. Але як? Якщо він переріже линву, на якій висить кокон, то нещасний ґном гепнеться на землю з чималенької висоти. Плазуючи гілкою (через що всі бідолашні ґноми смикались і розгойдувались, неначе стиглі груші), він добрався до першого кокона.
«Філі або Кілі», — подумав він, помітивши кінчик блакитного каптура, який стирчав зверху. «Найімовірніше – Філі», — подумав він, помітивши кінчик довгого носа, вистромлений із намотаного павутиння. Звісившись із гілки, гобіт примудрився перерізати майже всі міцні липкі нитки, що обплутували кокон, і тоді звідти, хвицаючи ногами й борсаючись, видобулася більша частина Філі. Боюся, Більбо не витримав і розсміявся, побачивши, як ґном посмикує затерплими руками та ногами, обмотаний під пахвами павучою линвою, – точнісінько як оті кумедні іграшки, що танцюють на дроті.
Так чи інак, але Філі видерся на гілку – й уже тут сам доклав усіх зусиль, аби допомогти гобітові, хоча почувався геть хворим і кволим від павучої отрути й від майже цілодобового висіння у щільному коконі, звідки стирчав лишень його ніс, дозволяючи хоч якось дихати. Філі довгенько промучився, віддираючи чортове павутиння від вій і брів, а щодо бороди – то йому довелося майже всю її зістригти. Відтак, уже вдвох, вони заходилися затягати на гілку одного ґнома по одному і звільняти їх від тенет. Усім було не легше, ніж Філі, а декому ще гірше. Хтось узагалі ледве міг дихати (як бачите, довгі носи часом приносять користь), а комусь павуки впорснули забагато отрути.
Визволено було Кілі, Біфура, Бофура, Дорі та Норі. Бідолашний старий Бомбур так знесилів – адже він був найтовщий і його постійно щипали і тицяли в живіт, – що скотився з гілки і бебехнувся на землю (на щастя – на купу листя), так і лишившись там лежати. Але п’ятеро ґномів і досі висіло на краю гілки, тимчасом як перші павуки вже повернулися, розлючені ще дужче, ніж раніше.
Більбо негайно переповз ближче до стовбура і почав одганяти павуків, які вже дерлися догори. Він зняв персня, коли визволяв Філі, й забув надіти його знову, тож тепер усі павуки зашипіли, бризкаючи слиною:
— Тепер ми тебе бачимо – ти, малий паскуднику! Ми тебе висмокчемо, а твої кісточки та шкурку порозвішуємо на дереві. Ага! У нього є жало? Ну та ми все одно доберемося до нього – а тоді повісимо його на день-два вниз головою.
Доки це тривало, визволені ґноми поралися біля решти полонених, кремсаючи павутиння ножами. Ще трохи – й усіх буде звільнено, хоча незрозуміло було, що ж робити далі. Минулої ночі павуки переловили їх досить легко, але це сталося зненацька і завдяки темряві. Тепер же заносилося на жорстоку битву.
Раптом Більбо помітив, що чимало павуків на землі обступили старого Бомбура і, знову зв’язавши його, кудись потягли. Більбо скрикнув і різонув кинджалом павуків, які лізли просто на нього. Вони миттю розступились, і він подерся вниз, зістрибнувши з дерева в саму гущу тих, що були долі. Такого жала, як його маленький меч, вони ще не бачили. Як він штрикав навсібіч! Ще й сяяв од задоволення, прохромлюючи павучі тіла. Коли півдюжини павуків було вбито, решта відступила, залишивши Бомбура на руках у Більбо.
— Спускайтеся донизу! Спускайтеся донизу! — закричав гобіт ґномам, котрі сиділи на гілці. — Тікайте, бо потрапите в тенета! — Бо Більбо побачив, що цілі хмари павуків повидиралися на сусідні дерева і повзуть гілками над головами у ґномів.
Ґноми тут же позлазили, позістрибували або й попадали донизу
— і всі одинадцятеро звалились на купу, більшість – на межі запаморочення та ледве тримаючись на ногах. Тепер їх було дванадцятеро – разом із бідолашним старим Бомбуром, якого підтримували попід руки його кузени Біфур і Бофур, – а Більбо витанцьовував круг них і вимахував своїм Жалом, тимчасом як сотні лютих павуків витріщалися на них зусібіч. Усе виглядало цілком безнадійно.
І тоді почалася битва. Дехто з ґномів мав ножі, дехто – дрючки, а ще в кожного під рукою було каміння, а Більбо стискав руків’я ель-фійського кинджала. Павуків відтісняли знову і знову, а багатьох із них повбивали. Але опір не міг тривати довго. Більбо майже до краю знесилився, лишень четверо ґномів були здатні твердо стояти на ногах – іще трохи, і їх би здолали, як сонних мух. Павуки вже почали знову плести павутину зусібіч довкола них – од дерева до дерева.
Урешті-решт, Більбо не зміг вигадати нічого ліпшого, як відкрити ґномам таємницю свого персня. Йому було трохи шкода це робити, але що вдієш?
— Я збираюся зникнути, — заговорив він. — Якщо вдасться, я відверну увагу павуків, а ви мусите триматися разом і відступати у протилежному напрямку, ліворуч – приблизно туди, де ми востаннє бачили вогнища ельфів.
Утовкмачити їм це було складно – вони геть очманіли від крику, лупцювання дрючками та жбурляння каміння, – але врешті Більбо збагнув, що зволікати далі не можна: павуки стискали кільце облоги все тісніше. Гобіт хутко надів перстень і – на величезний подив ґномів – щез.
Незабаром із-за дерев праворуч долинуло «сплюх старий» і «павучище». Це неабияк роздратувало павуків. Вони зупинили наступ, і деякі з них попрямували на голос. Через «павучище» вони розлютилися до нестями. Тоді Балін, який зрозумів план Більбо швидше, ніж решта, повів ґномів в атаку. Вони збились у тісну купку і, сиплячи градом каміння, посунули ліворуч, просто на павуків, прорвавши їхнє кільце. Десь далеко позаду спів і крики раптом припинилися.
Відчайдушно сподіваючись, що Більбо не схопили, ґноми подалися далі. Втім, зовсім не жваво. Слабкі та потомлені, вони шкандибали, ледве пересуваючи ноги, хоча за ними назирці гналася сила-силенна павуків. Раз у раз їм доводилось обертатися і відбиватися від тварюк, які наздоганяли їх, – а деякі павуки вже бігли по деревах над їхніми головами, скидаючи вниз свої чіпкі линви.
Справи знову були кепські – аж раптом знову з’явився Більбо і несподівано напав на приголомшених павуків збоку.
— Тікайте! Тікайте! — закричав він ґномам. — Я беруся за Жало!
І він узявся. Гобіт вимахував кинджалом направо і наліво, розтинаючи павутиння, кремсаючи павукам лапи і вгороджуючи лезо в їхні пухкі черева, коли вони підступали надто близько. Павуки аж кипіли від люті – бризкаючи слиною та з піною біля рота, вони шипіли страшні прокльони, але їх уже було смертельно налякало Жало, і тепер, коли воно повернулося, вони не сміли наближатися до нього. Тож, попри всі їхні прокляття, здобич повільно, але невпинно вислизала з їхніх лап. То був страхітливий бій, – здавалося, він триватиме не одну годину. Але врешті-решт, саме тоді, коли Більбо відчув, що вже не може підвести руки, щоб завдати бодай іще одного удару, павуки зненацька припинили боротьбу та переслідування і, зневірені, подалися назад, до своєї темної колонії.
