Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл (книги без регистрации полные версии .txt) 📗
— Але без бенкету ми так чи інак протягнемо недовго, — заперечив Бомбур, і Більбо в душі з ним погодився.
Усі довго сперечались і врешті вирішили вислати двох розвідників, котрі б підкралися до вогників і дізналися про все більше. Але ґноми не могли вирішити, кого послати: ніхто не палав бажанням загубитися й уже ніколи не побачити своїх друзів. Насамкінець, попри всі перестороги, їх помирив голод, бо Бомбур не переставав описувати різні смачні наїдки, які споживались у його сні на лісовому бенкеті, – тож вони зійшли зі стежки й усі разом заглибились у ліс.
Далеченько прорачкувавши, вони визирнули з-за стовбурів і побачили просіку, де землю було розрівняно. Там було повно народу – достоту ельфи, – всі в зеленому та брунатному вбранні, вони сиділи великим колом на пнях. Посередині горіло вогнище, а до дерев за спинами ельфів де-не-де було прикріплено смолоскипи. Але най-принаднішим у всьому видовищі було те, що вони їли, пили та весело сміялися.
Пахощі смаженого м’яса були такі чудові, що наші мандрівники, не гаючи часу на наради, всі як один підхопились і почали продиратися до кола бенкетарів із єдиною думкою – попросити чогось попоїсти. Але щойно перший із них ступив на просіку, як усі смолоскипи згасли, ніби за помахом чарівної палички. Хтось із ельфів копнув ногою багаття, воно шугнуло вгору снопом мерехтливих іскор і теж погасло. Вони залишились у безпросвітній темряві й не могли навіть намацати одне одного – принаймні певний час. Після панічних і марних блукань-у пітьмі, перечіпаючись через колоди, наштовхуючись на дерева і перегукуючись так голосно, що в лісі на багато миль довкола, напевно, попрокидалось усе живе, вони, врешті-решт, зуміли зібратися докупи і навпомацки перерахувати одне одного. На той час вони, звісно, зовсім забули, з якого боку від них стежка, й безнадійно заблукали, щонайменше до ранку.
Не лишалося нічого іншого, як тут же й заночувати, – вони навіть не наважилися пошукати на землі недоїдків, боячись знову погубитись. Але довго вони не пролежали – щойно Більбо задрімав, як Дорі, чия черга була вартувати, гучно прошепотів:
— Вогні з’явилися знов, і їх стало більше.
Усі аж підскочили. Справді, десь неподалік мерехтіли десятки вогників і цілком виразно чулися голоси та сміх. Ґноми і гобіт почали повільно підкрадатися до світла – вервечкою, тримаючись одне за одного ззаду. Коли вони були вже близько, Торін звелів:
— Цього разу – аніруш! Нікому й носа не показувати з криївки, доки я не звелю. Спершу я пошлю самого пана Торбина, щоб він побалакав із ними. Його вони не злякаються («А я їх?» – подумав Більбо) – і, принаймні я на це сподіваюся, не завдадуть йому шкоди.
Наблизившись до краю світляного кола, ґноми раптом виштовхнули поперед себе Більбо. Не встиг він надіти свій перстень, як опинився, мало не перечепившись, у сліпучому світлі вогнища та смолоскипів. Нічого доброго з цього не вийшло. Усі вогні знову згасли, і запанувала непроглядна пітьма.
Якщо їм і раніше було важко зібратися докупи, то цього разу все стало набагато гірше, бо вони ніяк не могли знайти гобіта. Щоразу, коли вони перераховували одне одного, в них виходило тільки тринадцять. Вони кричали, кличучи:
— Більбо Торбине! Гобіте! Гобіт ти капосний! Агов! Гобіте, хай тобі грець, де ти? — і таке інше, але відповіді не було.
Вони вже втратили будь-яку надію, коли Дорі наштовхнувся на Більбо – цілком випадково. В темряві ґном перечепився через, як він гадав, колоду і виявив, що то був гобіт, котрий скрутився калачиком і міцно спав. Довелося добряче його потермосити, щоб розбудити, а коли він прокинувся, це було йому зовсім не до вподоби.
— Мені снився такий приємний сон, — пробурчав він, — про те, ніби я саме смачно обідав.
— Ой лишенько! Він здурів, як Бомбур, — залементували ґноми. — Не розповідай нам про сни. Від снів про обіди не буває нічого доброго, і нам вони не сняться.
— Сни про їжу – це найкраще, що може для мене бути в цьому пропащому місці, — промимрив Більбо, вмощуючись біля ґномів і збираючись знову заснути і додивитися свій сон.
Але вогні й тоді з’явились у лісі не востаннє. Згодом, пізно вночі, Кілі – тепер він стояв на чатах – розбудив їх усіх знову, гукаючи:
— Неподалік аж палахкоче – певно, враз засвітилися сотні смолоскипів і чимало багать, ніби якимись чарами. І послухайте, як там співають і грають на арфах!
Трохи полежавши і послухавши, вони відчули, що не можуть боротися з бажанням підійти ближче і ще раз спробувати попросити допомоги. Вони знову зірвалися з місця, але наслідки цього разу були фатальними. Бенкет тепер був іще бучніший і розкішніший, аніж раніше, а на чолі довгої низки бенкетарів сидів золотоволосий Лісовий король у короні з листя – достоту король із Бомбурового сну. Ельфи передавали один одному чаші – по колу та понад багаттями, деякі грали на арфах, і багато хто співав. їхнє блискуче волосся було рясно заквітчане, на комірах і поясах у них мерехтіли смарагди та діаманти, а їхні обличчя, як і пісні, іскрилися веселощами. Голосні, виразні та прекрасні були ті пісні – й Торін виступив на середину кола.
Мертва тиша запала на півслові. Усі вогні згасли. На місці багать заклубочився чорний дим. В очі ґномам сипонуло приском та попелом, і ліс знову сповнився їхнім криком і лементом.
Більбо опам’ятався, коли бігав по колу (як він гадав), безперестанку кличучи:
— Дорі, Норі, Орі, Оїне, Ґлоїне, Філі, Кілі, Бомбуре, Біфуре, Бофуре, Дваліне, Баліне, Торіне Дубощите!
Тим часом ґноми, котрих він не міг ні побачити, ні намацати, так само бігали круг нього (раз у раз вигукуючи: «Більбо!»). Але крики його супутників усе віддалялись і слабшали, а відтак – хоча згодом йому здалося, що вони перетворилися на віддалене волання про допомогу, – всі голоси врешті стихли, й він залишився сам у цілковитій тиші й темряві.
То був один із найзлощасніших моментів у його житті. Але невдовзі він збагнув, що спроби бодай щось зробити до того, як настане день і хоч трохи розвидніється, ні до чого доброго не доведуть, а отже, не варто втомлювати себе блуканнями без жодної надії на сніданок, який би відновив сили. Тож він сів долі, притулившись спиною до дерева, і – не востаннє – поринув у спогади про свою далеку-далеку гобітську нору з її чудовими коморами. Він саме заглибився в думки про копчену свинячу грудинку, про яйця, грінки та масло, коли відчув, що до нього щось доторкається. До його лівої руки притислося щось схоже на міцну липку струну, а коли він спробував поворухнутися, то виявив, що його ноги обплутані такою самою струною, тож ледве він підвівся, як перечепився й упав.
Тоді, з’явившись із-за його спини, на нього навалився величезний павук, – ось хто ретельно зв’язував його павутиною, доки він дрімав. Більбо бачив самі лише очі цієї потвори і відчував дотик її волохатих лап, коли вона силкувалась обплутати його своїми огидними нитками. Йому пощастило, що він вчасно прийшов до тями. Ще трохи – й він узагалі не зміг би поворухнутись. А так – почав відчайдушно відбиватися. Він молотив павука кулаками – бо тварюка спробувала впорснути йому отруту, щоб його втихомирити (як роблять із мухами звичайні павуки), – аж тут згадав про свій кинджал і видобув його з піхов. Павук ураз відскочив назад, і Більбо встиг перерізати павутину в себе на ногах. Тепер була його черга нападати. Павук, очевидно, не звик до комах, що носять при боці таке жало, – інакше б він чимскоріш утік. Але не встиг він кинутися навтьоки, як Більбо напав на нього і вгородив кинджал просто йому межи очі. Павук ураз шалено застрибав і засмикався, сіпаючи лапами в жахливих конвульсіях, – але Більбо добив його другим ударом, а тоді повалився на землю і надовго знепритомнів.
Коли він очуняв, його оточував тьмяно-сірий присмерк, який зазвичай був у лісі вдень. Поруч лежав мертвий павук, а лезо його кинджала було в чорних плямах. Якимось чином власноручне вбивство велетенського павука – в темряві, без допомоги чарівника, ґномів чи будь-кого ще – дуже змінило пана Торбина. Витерши кинджал об траву і сховавши його назад до піхов, він відчув себе іншим – набагато грізнішим і відважнішим, попри порожнечу в шлунку.
