Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл (книги без регистрации полные версии .txt) 📗
І тут ґноми помітили, що вони підійшли до краю галявини, де нещодавно горіли багаття ельфів. Чи була це одна з тих галявин, які вони бачили минулої ночі, – їм було невтямки. Але скидалося на те, що в таких місцях зберігаються якісь добрі чари, а павукам вони не до вподоби. Так чи інак, а присмерк тут був якимось зеленішим, а галуззя – не таким товстим і загрозливим, як деінде, – і їм випала нагода відпочити й перевести дух.
Вони трохи відлежалися тут, віддихуючись і відсапуючись. Але вже невдовзі почали засипати Більбо питаннями. Вони вимагали детально пояснити їм трюк зі зникненням, а знахідкою персня зацікавилися так сильно, що на певний час забули про власні турботи. Балін найбільше наполягав на тому, аби Більбо знову переповів історію з Ґоллумом, загадками й усім іншим, а головне – аби перстень посів у цій історії належне йому місце. Але згодом присмерк почав густішати – і виникли інші питання. Наприклад, де вони опинилися, де їхня стежка, де знайти бодай якусь їжу та що їм робити далі? Ці питання ґноми ставили знов і знов – і виходило, що відповіді вони сподівались отримати від маленького Більбо. Як бачите, ґноми неабияк змінили свою думку про пана Торбина і почали дуже його поважати (як і віщував Ґандальф). Вони й справді очікували, що він вигадає якийсь чудовий план порятунку, й не дуже ремствували. Вони чудово розуміли, що, якби не гобіт, їх би вже не було на світі, – й не втомлювалися йому дякувати. Деякі навіть підвелись і вклонились йому до самої землі, хоча від кволості відразу беркицьнулися через голову і потім іще довгенько не могли знову зіпнутися на ноги. Дізнавшись правду про зникнення Більбо, вони аж ніяк не стали думати про нього гірше, бо побачили, що, крім фортуни та чарівного персня, він має ще й голову на в’язах, – а це річ не менш важлива. Вони так вихваляли Більбо, що він урешті й сам почав почуватися якимось відважним шукачем пригод, хоча почувався б набагато сміливішим, якби знайшлося щось попоїсти.
Але не знаходилося нічого – ну зовсім нічого, і ніхто з них не був у змозі вирушити на пошуки чогось їстівного чи хоча б загубленої стежки. Загублена стежка! Жодна інша думка не лізла в натомлену голову Більбо. Він просто сидів, утупившись у нескінченні ряди дерев, і незабаром ґноми позамовкали. Усі, крім Баліна. Після того як інші облишили балачки і позаплющували очі, він іще довго щось бурмотів і підсміювався собі під ніс:
— Ґоллум! Сили небесні! То ось як він прослизнув повз мене! Тепер зрозуміло! «Просто підкрався», чи не так, пане Торбине? Добрий старий Більбо – Більбо-бо-бо-бо… – А потім і він заснув, а навкруги надовго запала цілковита тиша.
Зненацька Двалін розплющив очі й роззирнувся довкола.
— Де Торін? — спитав він.
То був страшний удар. їх і справді виявилося лише тринадцятеро – дванадцятеро ґномів і гобіт. А куди ж подівся Торін? Вони ламали голову, яка лиха доля спіткала його – чаклунство чи злі потвори, і здригалися, лежачи покотом, самі серед незвіданого лісу. Коли вечір змінила чорна ніч, вони один по одному провалились у неспокійний, повний жахіть сон, – і тут ми наразі мусимо їх залишити, надто кволих і втомлених, аби виставити дозорців чи вартувати по черзі.
Торін потрапив у набагато хитрішу пастку, ніж вони. Пригадуєте, як Більбо заснув непробудним сном, вступивши у світляне коло? Тепер це трапилось і з Торіном: він зробив крок уперед, а коли світло згасло – впав мов колода, приспаний чарами. Ні лементу заблуканих уночі ґномів, ані їхніх криків, коли їх упіймали й обплели павутиною павуки, ні шуму битви наступного дня – нічого цього він не чув. А потім на нього натрапили Лісові ельфи, зв’язали його і забрали з собою.
Звісно, бенкетарі й були Лісовими ельфами. Це непоганий народець. Якщо в них і є якась вада, то це недовіра до чужинців. Хоча за тих часів вони й володіли могутніми чарами, проте навіть тоді виявляли обережність. Вони відрізнялися від Високих ельфів Заходу – були небезпечніші й не такі мудрі. Бо майже всі вони (разом із їхніми розсіяними по горах і пагорбах родичами) походили від стародавніх племен, які ніколи не бували в чарівному королівстві Фейрі на Заході. Це Світлі ельфи, Підземні ельфи й Морські ельфи жили там віками, стаючи прекраснішими, мудрішими та освіченішими і вправляючись у чарах та хитромудрому мистецтві створення прекрасних і чарівних речей, – а потім деякі з них повернулись у Великий Світ. Тут, у Великому Світі, Лісові ельфи ховались у сутінках, уникаючи прямих променів наших сонця та місяця, а найбільше любили зорі, – і блукали дрімучими пралісами, від яких тепер і сліду не лишилося. Мешкали вони переважно на узліссях, звідки часом могли гайнути в поле – на полювання чи на прогулянку верхи – або просто досхочу побігати при місячному чи зоряному сяйві. А після приходу людей вони дедалі більше виявляли любов до сутінків і присмерку. І все ж вони були і залишаються ельфами, а ельфи – то Добрий Народ.
О тій порі їхній верховний король жив у великій печері біля східної окраїни Морок-лісу. Перед її величезними кам’яними ворітьми текла ріка, що збігала з лісових пагорбів і далі перетинала болота біля підніжжя порослих деревами узгір’ї». Ця велика печера, від якої навсібіч відгалужувалося безліч менших печерок, звивалася глибоко під землею і мала багато переходів та просторих зал. Але вона була світліша та придатніша для життя, ніж будь-який ґоблінський тунель, і зовсім не гака глибока та небезпечна. Загалом, підданці короля мешкали і полювали переважно на вільному повітрі, в лісах, а оселі будували на землі чи між гіллям. Найбільше вони полюбляли буки. Печера ж короля була його палацом, його скарбницею та фортецею для захисту його народу від ворогів.
А ще вона була темницею для його полонених. Тож ельфи й потягли Торіна до печери – не надто чемно, бо не любили ґномів, а тому вважали його ворогом. За старих часів їм траплялося навіть воювати з ґномами – з тими, кого вони прокляли як викрадачів ельфійських скарбів. Чи треба згадувати, що ґноми були іншої думки? Вони запевняли, ніби взяли тільки те, що належало їм по праву, – бо ж король ельфів замовив був їм коштовні вироби зі свого золота і срібла, а потім відмовився заплатити за роботу. Якщо король і мав вразливе місце, то це були коштовні ч і і. особливо срібло та діаманти, – і хоча його скарбниця була повна повнісінька, він завжди прагнув їх ще і ще, бо поки що не надбав таких великих багатств, як ельфійські владики давнини. Його народ не видобував руди, не обробляв металів і не шукав самоцвітів, як і не завдавав собі клопоту торгівлею чи землеробством. Усе це було відомо кожному ґномові, хоча Торінів рід аж ніяк не був причетний до тих старих чвар, про які я щойно розповів. Тому, коли ельфи зняли з Торіна свої закляття й він прийшов до тями, його обурило, як із ним повелись, а до того ж він постановив, що з нього не витягнуть ані слова про золото і коштовності.
Коли Торіна підвели до короля, той суворо подивився на ґнома і поставив йому багато питань. Але Торін лише відповідав, що вмирає від голоду.
— Чому ви і ваші одноплемінники тричі намагалися напасти на мій народ під час святкової учти? — спитав король.
— Ми не нападали, — відповів Торін, — а підходили, щоб попросити чогось попоїсти, бо вмирали від голоду.
— Де ваші друзі зараз і що вони роблять?
— Не знаю, але гадаю, що вмирають від голоду в лісі.
— Що ви робили в лісі?
— Шукали якоїсь їжі та питва, бо вмирали від голоду.
— А що взагалі привело вас до лісу? — запитав король сердито.
На це Торін зціпив зуби і не зронив ані слова.
— Гаразд! — сказав король. — Виведіть його і тримайте під замком, доки в нього не прокинеться бажання розповісти правду, навіть якщо він мовчатиме сто років.
Тоді ельфи зв’язали Торіна ременями і замкнули в одній із внутрішніх печер з міцними дерев’яними дверима. Вони дали йому їжі та питва – всього вдосталь, хоч і без вишуканості, бо Лісові ельфи – це вам не ґобліни: вони поводилися стерпно навіть із найзлішими ворогами, коли брали їх у полон. Єдиними живими істотами, до яких вони не мали милосердя, були гігантські павуки.
