Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна (электронные книги без регистрации txt) 📗

-- А далі, що?— поцікавився горянин, дивлячись на чарівника.

-- Ти кажеш, цариці потрібні дівчата?

-- Так.

-- Тоді, ми з тобою, не надовго, станемо дівчатами. Не бійся, це безпечні чари. Тільки роби те саме, що і я, щоб не викликати підозру. Зрозумів?

-- Здається, зрозумів.

Карол і Готар зайшли за найближчу будівлю, а вже з відти вийшли дві молоденькі, симпатичні дівчини. Вони обережно, що їх не побачила варта, просувались в бік базарної площі. Одна з них, наче ненароком, наступила на суху гілку, та гучно тріснула під її ногою. Вартовий, що був неподалік, озирнувся на той тріскіт:

-- Агов, красуні, ану постривайте!— гукнув він дівчатам.

Та ті, не послухались і кинулись бігти, вартовий за ними:

-- Стійте, негідниці! Тримайте, дівки втекли!— погукав на допомогу своїх товаришів, вартовий.

Ще кілька охоронців кинулись йому на допомогу, і невдовзі дівчаток схопили, і повели до палацу, у підвал, де тримали бранок, та інших полонених.

-- Приймайте новеньких. — зло хіхікаючи, мовив вояка, і заштовхнув полонянок до невеликої, темної камери. — Наша цариця буде нами задоволена. Чи я брешу, друзі?

-- Звичайно! Ти не помиляєшся! Нам перепаде, непогана, винагорода!— погодились з ним, товариші.

Очі хлопців, ( а це були саме вони, лише перетворені магією на дівчат), повільно пристосовувались до темряви, та і вони самі набували одночасно з тим, свого звичайного вигляду. В кутку кімнати, Карол і Готар побачили жінку. Полонянка злякано притискалась до стіни. Чарівник підійшов до неї і пильно придивився. Жінці було років сорок, та вдягнена вона була як молода, з розпущеним, сивим волоссям. Плаття, що було на ній, здалось йому знайомим. Стегна обвивав чоловічий, весільний пасок. Прикраса була, як дві краплі, схожа на той, що пошила для нього Мілена. Він ні за що в світі , не сплутав би, цей візерунок, ні з яким іншим.

--- Не бійтесь, шановна. Ми не заподіємо вам шкоди. --- спробував заспокоїти жінку, чарівник.

--- Ніхто вже, не в змозі зробити мені більшої шкоди, ніж наша цариця. --- тихо, з виразом неймовірного жаху на обличчі, прошепотіла вона, у відповідь. --- Досмокче моє життя, і все. Край.

--- Я спробую допомогти Вам. Лише дайте відповідь на моє питання.

--- Що ти, хочеш знати?

--- Цей одяг що на Вас, де Ви його взяли?

Молодий розбійник, підійшов ближче, щоб почути відповідь полонянки.

-- Ой, Готар!— вигукнула та, замість відповіді.

-- Ми знайомі?— здивувався розбійник.

-- Звичайно. Я давно тебе знаю, ти розбійник, син розбійника, що приносив добуте до Стаха, а нещодавно, ти мені ось цю сукню подарував.

--- Подарував, я?

--- Ти не впізнав мене? Це ж я, Юка. Біля будинку Стаха, ти вийшов засмучений, з вузликом в руках.

Хлопчина придивився уважніше, і лише тепер розгледів знайомі риси обличчя.

--- Ти ж мого віку, а виглядаєш старішою за мою матір!

--- Так. --- скрутно хитнула головою жінка. – Це справа Таміли.

-- Шановна, я розумію, що те що на вас вдягнено, дарунок. Та все ж пасок, я прошу, поверніть. Моя дівчина шила його для мене.

-- Та, будь ласка!— без будь якого жалю, сказала повія, і простягла пояса, Каролові.

Той ухопив, його і притис до грудей, наче обіймав кохану. Це її ніжні ручки трудились над цим паском. Від нього, наче, віяло її теплом і любов’ю. Карол так і завмер, обіймаючи дорогоцінну, для нього, річ.

-- Гей, чарівнику, не час розкисати. — привів до тями, Карола, Готар, а потім одразу ж поцікавився у повії: -- Послухай, красуне, а з будинку Стаха когось з дівчат захопили?

--- Ще перед облавою, до нього завітав посильний від купця Саліма. Старий разом зі своєю донькою, і ще з якоюсь дівчиною, пішов з ним. Я зрозуміла, що Салім береться вивести їх з міста, і хотіла теж вирушити з ними. Та мене не взяли. Сказали, що я не маю таких грошей.

Дівчина замовкла, і перед її очима пропливли недавні події. Пригадалось , як грубо відштовхнув її Стах, назвавши «вуличним непотребом», від образи, навіть тепер, на її очах виступили сльози.

-- Юка, що з тобою?— побачивши переміну в її настрої, спитав Карол.

-- Більше я, вам, нічого не можу сказати.

Хлопці перезирнулись. Те що, Мілена не в палаці, і не дісталась цариці, це добре. Та де її шукати?

--- Ви заберете мене з відси?--- з надією в голосі спитала, Юка. --- Якщо заберете, я скажу куди повів свій караван Салім.

--- Так. Звісно. Та спочатку нам потрібно знайти ще декого. Ти Готаре, почекай мене тут, біля Юки, а я спробую знайти Пулата. Двері до камери будуть відчиненими, та до коридору виходьте обережно.

--- Добре. Тільки не затримуйся, а то раптом варта нагодиться.

Карол з легкістю відчинив засув, і вийшов. По обидва боки темного коридору було ще кілька камер для полонених, таких самих, в якій, щойно, був він сам. Одну за одною, чарівник їх відчиняв, і зазирав до середини. В одній він побачив декілька чоловіків. Ті здивовано на нього витріщились. На Каролові не було форми, яку зазвичай носили охоронці, а крім них, сюди, більше ніхто не заходив.

--- Вітаю, вас, шановні. --- як можна чемніше, привітався Карол з чоловіками. --- Чи немає, бува, серед вас людини на ім’я Пулат.

Полонені не промовили жодного слова, лише перезирнулися між собою.

--- Якщо ви допоможете знайти мені цю людину. Я допоможу вам вибратись звідціля. --- підійшов Карол, до розмови, з іншого боку.

Чоловіки, почувши таке, оживилися. Наперед виступив, невисокого зросту, товстун, з лисою, мов коліно, головою.

--- Сьогодні в ночі, привели такого. Його катували до самого ранку. Бідолаха страшно кричав, і стогнав. А під ранок затих. Чи то з нього перестали знущатися, а можливо помер.

--- Де саме, він, знаходиться? --- втрачаючи терпіння, вигукнув чарівник.

--- На ліво, через камеру від нашої.

Карол кинувся туди. На кам’яній підлозі, в калюжі власної крові, лежала людина. Вона була настільки понівечена, що не можливо було розгледіти рис її обличчя. Хлопець нахилився над бідолашним, той застогнав, і відкрив очі. Перше, що побачив полонений, це Каролів талісман, він звисав з хлопчачої шиї, просто перед його очима.

--- Ви мене бачите? --- спитав Карол у Пулата.

--- Так. --- ледь чутно прошепотів, той.

Хлопець застосував свої чарівні сили, щоб хоч трохи полегшити його страждання, та чомусь, це мало допомогло. Хоча зазвичай, це Каролові легко вдавалося. Пулат зрозумів наміри чарівника.

--- Не витрачай даремно свої сили, це не допоможе. Боги світла і Добра вже чикають на мене. Скажи, що тобі, від мене, потрібно.

--- Розкажи про скіпетр Вартохара.

Пулат, з полегкістю, зітхнув

--- А я, вже боявся, що заберу цю таємницю з собою в небуття. Таміла, за будь яку ціну, намагалася її дізнатися. Та я не піддався, ні на підкуп, ні на погрози, ні на тортури. Мій батько попереджав мене, що ця таємниця може коштувати мені життя. Я був готовий до цього. Іди, мій хлопчику, до гори Матарам. Там є печера. Твій талісман, відкриє до неї шлях, так як колись вже відкривав одну печеру. В ній ти знайдеш відповідь на своє питання. А я, скажу тільки одне. Знайшовши скіпетра, ти неповинен його торкатися, ні першим, ні другим.

--- Як же, тоді, мені ним заволодіти? --- здивувався Карол, почувши таке.

--- Коли, ти, і насправді «обраний», доля сама все вирішить. Лише будь мужні…

Чоловік не закінчивши фразу, помер. Наче залізними лещатами стислось Каролове серце. Він був свідком не однієї смерті, та ніколи не бачив такого страхіття. Невже володарка Каурдану, насправді, на стільки жорстока? Хоча те, що бачив Карол, за останніх кілька годин, дали, цьому, чітке підтвердження. Значить вона, дійсно злигалась з темними силами, а це означало, що у Карола з’явився ще один ворог. Залишивши Пулата, Карол вийшов до коридору, там на нього чикали Тамілині бранці, Юка і Готар.

Карол в нерішучості зам’явся.

-- Ти, чого?— спитав здивований горянин. — Перенесемось звідси так, як і сюди. В чому проблема?