Борги предків - Гудкайнд Террі (читать лучшие читаемые книги TXT) 📗
Еббі вже збиралася гукнути чарівника, але тут до неї підійшла Делора.
— Не зараз, Абігайль, — сказала чаклунка. — Не відволікай його.
Еббі неохоче погодилася. Мати-Сповідниця теж наблизилася. Еббі, закусивши губу, дивилася, як чарівник підняв руки. Клуби тіней потонули в потоці різнокольорових іскор.
— Але мені потрібно! — Уперто сказала Еббі. — Я не змогла відшукати свою сім'ю. Він повинен мені допомогти. Повинен їх врятувати. Це священний обов'язок, і він зобов'язаний його заплатити.
Чаклунка і Мати? Сповідниця переглянулись.
— Еббі, — сказала Мати-Сповідниця, — він дав тобі час. Він спробував тобі допомогти. Він зробив усе, що міг, але тепер він повинен думати про інших.
Мати-Сповідниця взяла за руку ридаючу Еббі, а чаклунка обняла жінку за плечі. Еббі ледь відчула її дотик. Розпач обрушився на неї як кам'яна стіна.
За д'харіанським табором над пагорбами з'явилося сонце. Тут річка була не такою широкою, як в інших місцях, і Еббі могла бачити, що відбувається за деревами. До річки просунулися люди, але туман, що огорнув протилежний берег, не давав їм можливості вийти з лісу.
А потім на тому березі з'явився ще один чарівник і теж почав творити закляття. Як і Зедд, він стояв на камені, і з його рук зривалися яскраві блискавки.
Більше стримуватися Еббі не могла.
— Зедд! — Закричала вона. — Зедд! Будь ласка! Ти ж обіцяв! Я знайшла твою дочку! А як же моя? Прошу тебе, не роби цього, поки я її не спасу!
Зедд повернувся і подивився на неї наче з якогось іншого світу. Руки темних постатей пестили його. Пальці чорного диму торкнулися його щоки, вимагаючи уваги, але чарівник дивився на Еббі.
— Прости. — Незважаючи на відстань, Еббі чітко розчула ці слова, вимовлені пошепки. — Я дав тобі час. Більше я відкладати не можу, інакше інші матері будуть оплакувати своїх дітей — і ті матері, що живі, і ті, що вже в світі духів.
Він повернувся до своєї магії, і Еббі завила в голос. Чаклунка і Мати-Сповідниця намагалися заспокоїти її, але Еббі не хотіла, щоб її втішали в такому горі.
По пагорбах прокотився гуркіт грому. До неба зметнулися язики вогню, і вони були яскравіші самого сонця. Магія, що протистояла Зедду, розповзалася все далі і далі.
Сліпучі язики клубочилися, мов дим, переплітаючись зі світлом, що огорнуло Зедда. Туман на тому березі раптово розтанув.
Зедд у відповідь ширше розвів руки. Блискуча куля киплячого вогню гримнула. Фонтан, що бив з поверхнірічки, перетворився в струмінь пари. Повітря застогнало, ніби протестуючи.
На тому березі з лісу з'явилися д'харіанські солдати, штовхаючи перед собою бранців. Люди з криками жаху спробували зупинитися перед магією Зедда, але їх тут же підштовхнули вперед наконечниками копій.
Еббі бачила, як ті, хто відмовився йти вперед, впали під ударами мечів. Почувши їх передсмертні крики, інші полонені кинулися вперед, як вівці від зграї вовків.
Якщо Зедду не вдасться здійснити задумане, на долину обрушиться армія Серединних Земель. І бранці виявляться між двома арміями.
На протилежний берег вибігла якась жінка, тягнучи за собою дитину. Еббі раптово облилася холодним потом. Це була Маріска. Еббі швидко озирнулася на свій будинок. Цього не може бути! Вона знову вдивилася в протилежний берег.
— Ні-і-і! — Закричав Зедд.
Маріска тримала за волосся його дочку.
Якимось чином Маріска вистежила Еббі і знайшла сплячу в її будинку дитину. Оскільки за дівчинкою ніхто не доглядав, стара викрала дитину.
Маріска поставила дівчинку перед собою, щоб Зедд добре її бачив.
— Зупинись і здавайся, Зорандер, інакше вона помре!
Еббі вирвалася з рук Делори і Матері-Сповідниці і побігла до каменя, борючись з течією. Зедд повернувся і подивився їй в очі.
Під його поглядом Еббі застигла.
— Прости! — Її голос звучав як передсмертний стогін. — Я думала, що вона в безпеці!
Зедд рішуче кивнув. Він нічого вже не міг вдіяти. Він знову повернувся обличчям до ворога і звів руки, немов наказував всім завмерти — і людям, і магії.
— Відпусти полонених! — Крикнув Зедд чарівникові д'харіанців. — Відпусти їх, Анарго, і я подарую вам життя!
Регіт Анарго рознісся над річкою.
— Здавайся, — прошипіла Маріска, — або їй кінець! Стара вихопила кинджал, який носила за поясом, і притиснула лезо до горла дитини. Дівчинка кричала від жаху і тягнула руки до батька.
Еббі рушила вперед, голосно благаючи Маріску відпустити дівчинку Зедда. Стара звернула на її слова не більше уваги, ніж на слова Зедда.
— Остання можливість! — Крикнула Маріска.
— Ти її чув, — гаркнув Анарго з того берега. — Здавайся негайно, або вона помре!
— Ти знаєш, що я не поставлю свої інтереси вище інтересів мого народу! — Відповів Зедд. — Це наш з тобою поєдинок, Анарго! Відпусти їх!
Сміх Анарго луною рознісся по річці.
— Ти дурень, Зорандер! Ти упустив можливість! — Його обличчя спотворилося в шаленій люті. — Убий її! — Наказав він Марісці.
Зедд стиснув кулаки й люто закричав.
Маріска підняла дівчинку за волосся і одним помахом перерізала їй горло.
Дівчинка обм'якла. Кров залила криві пальці Маріски. Накінець вона завдала останнього удару, і обезголовлене тільце дитини впало на землю. Еббі відчула, як до горла підступає нудота. Глина на березі стала червоною.
З переможним криком Маріска підняла вгору відрізану голову. З обрубка шиї звисали клапті шкіри і капала кров. Рот навічно залишився відкритим у безмовному крику.
Еббі обняла коліна Зедда.
— О добрі духи, прости! Зедд, прости мене!
— Ну а тепер, дитино, що, по-твоєму, я повинен зробити? — Пролунав у неї над головою хрипкий голос Зедда. — Хочеш, щоб я дав їм можливість перемогти, щоб позбавити твою Яну від тієї долі, яка спіткала мою дочку? Скажи, дитя, що мені робити?
Еббі не могла молити про порятунок своєї родини ціною того, що чудовиська, які стоять за рікою, захоплять її батьківщину. Її змучене серце не могло цього допустити. Хіба може вона погубити всіх інших тільки заради того, щоб вижили ті, хто їй дорогий?
Тоді вона буде нічим не краще цієї Маріски, яка вбила безневинне дитя.
— Убий їх усіх! — Крикнула Еббі чарівникові. Вона вказала рукою на Маріску і ненависного чарівника Анарго. — Прикінч виродків! Знищ їх усіх до одного!
Руки Зедда злетіли вгору. Гримнув громовий гуркіт, і кипляча сфера занурилася в воду, ніби чарівник відпустив невидиму мотузочку. Земля здригнулася. В небо ударив гігантський гейзер, і поверхня річки спінилася.
У Еббі підкосилися ноги, і вона сіла на дно, занурившись у воду по груди. Зедд повернувся, схопив її за руку і втягнув на камінь.
Тут був інший світ.
Неясні фігури потягнулися і до Еббі. Потяглися до неї зі світу мертвих. І від їх дотиків біль вщух, Еббі оволоділа лякаюча її радість і умиротворення. Світло наповнило її тіло, як повітря наповнює легені, і вибухнуло міріадами різнокольорових іскор перед її внутрішнім зором. Потім її оглушив низький рев магії.
Зелене світло розпороло поверхню річки. Анарго на тому березі звалився на землю. І камінь, на якому він стояв, розлетівся на тисячі гострих осколків. Повітря навколо ворожих солдатів наповнився димом і спалахами світла.
— Тікайте! — Заволала Маріска. — Тікайте, поки не пізно! Рятуйтеся! — Сама вона вже мчала до пагорбів. — Киньте бранців, нехай здихають! Рятуйтеся самі! Тікайте геть!
Натовп на березі сколихнувся. Солдати покидали зброю, кинули мотузки і ланцюги, на яких вели бранців, і, місячи ногами глину, розвернулися і побігли. В одну мить грізна армія перетворилася в стадо переляканих кіз.
Краєм ока Еббі бачила, як Мати-Сповідниця з чаклункою кинулися через річку на другий берег. Хоча вода ледь сягала колін, жінки грузли в ній, як у багнюці.
Еббі сприймала це як сон. Вона плавала в навколишньому світі. Біль і задоволення змішалися в одне. Світло і темрява, звук і тиша, смуток і радість — все стало одним, всім і нічим, злившись в котлі ревучої магії.
