Загнуздані хмари - Романівська М. (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
— Але ж треба було відшукати коробку за всяку ціну! — скрикнув Гасін. — Це ж не голка!
— Я й шукав, — сказав рудий. — Я заявив, що загубив свій цінний годинник. Цілий день ми простояли (а я ж, навпаки, ви знаєте, мусив поспішати). Я обшукав кожний сантиметр… Ви ж розумієте, це треба було перекопати всі довколишні піски! Хіба ж міг я це зробити з експедицією?
— Як це все неприємно, по-дурному, — нарешті даючи волю своєму роздратуванню, сказав Гасін. — Значить, можливо, що івасями ласує Кудьяр…
— Ні, ні, цього не може бути, — злякано заперечив рудий. — Вона лишилась десь у пісках.
— Прекрасно! — спалахнув Гасін. — Прекрасно! Ну, а коли не Кудьяр, коли її, приміром, знайшов водій?
— Нічого особливого, — сказав рудий. — Ви ж знаєте, що не всякий зуміє скуштувати івасі, це не сардини!
— Не всякий зуміє… — глузливо повторив Гасін. — Але ж нам вони потрібні! Непогано було б, коли б ви згубили і всі п'ятнадцять коробок сардин… Ні, я просто не знаю, як далі з вами працювати! Ви неуважний, невитриманий, необережний. Коли ви кудись їдете, я не можу їсти, спати і, як видно, не без причин.
— Ви можете послати тоді когось іншого, — ображено зітхнув рудий. — Я не спав, не їв. Я чесно виконав ваше доручення. Що я вам не довіз одної коробки… гм… ну, хоч би з івасями, це…
— Це гра природи, яка, очевидно, проти нас, правда?. — уїдливо перебив його Гасін. — А по-моєму, не природа проти нас, а це нехлюйство, неточність, невміння орієнтуватися. Загубити… коробку! Та це просто злочин, це…
Рудий з шумом підвівся з крісла, йому, очевидно, набридло, що начальник дає йому прочухана, як школяреві. Руденькі рідкі вусики нервово заворушились.
— Ну що ж, коли я такий поганий, я можу і не працювати, — плаксиво сказав він, натягаючи рукавицю.
Це, очевидно, справило певне враження. Гасін примирливо взяв його за плече і легенько посадив назад у крісло.
— Миколо! — мелодраматично сказав він. — Для чого ці сварки? Зараз, коли і мені і вам так нелегко працювати… Коли треба напружити все, щоб закінчити добре? Адже це не дрібниці, не забудьте: у нас попереду — ще Біробіджанська станція. А ви псуєте всю справу.
— Ніби я навмисно! — заскиглив рудий і шумно висякався, начебто збирався заплакати. — Хіба я…
— Знаю, знаю, — махнув рукою Гасін. — Але дуже прикро. Давайте мерщій поглянемо на сардини, може, і тих нема… Не знизуйте плечима: самі винні…
Він підійшов до вікон і дбайливо поправив темні штори, перевірив, чи замкнені двері. Тоді вийняв щось із шухляди.
Рудий відкрив чемодан. У ньому, покладені під білизною, заблищали звичайні консервні коробки. На етикетці в червоних хвилях гуляла блакитна рибка.
Виступав напис: «Sardines».
В руці Гасіна блиснув консервний ножик. Він узяв першу коробку, оглянув її і вставив лезо в блискуче денце. Раптом у кімнаті погасло світло.
— От тобі і маєш! — сказав рудий. — Не до речі!
— Гм, — озвався Гасін. — А й справді не до речі! Він замовк і задумано подивився у присмерк вікна.
Десь сердито завивала сирена.
— Це не до речі, — повторив він, — Катинський скоро приїде. Тепер аварії вже зовсім невчасні. Треба все зробити, щоб цього не було!
КРУГЛА ГОРА
(Із Ніниного щоденника)
19 квітня.
Добридень, мій друже щоденнику! Привітаємося з тобою в новому зшитку і на новому місці!
По-перше, мушу тобі розповісти, що зі мною за цей час трапилось чимало пригод і зараз я лежу в лікарні на Круглій горі.
Я ніколи не лежала в лікарні, і не можна сказати, щоб це було весело. Але нічого не вдієш, треба полежати, щоб кінчились усякі неприємності з ногою. Я її примудрилася звихнути, стрибаючи з літака.
Ну що ж, і в лікарні можна жити! Я така живуча, що вже призвичаїлась. Слово честі, і тут можна знайти чимало цікавого. Мене цікавлять і хворі, і сестри, і лікарі — особливо арсенал усяких блискучих штучок, якими орудують хірурги. У мене така вдача, що я завжди накидаюся на все нове. Мої очі, вуха, ніс і довгі руки завжди готові бачити, слухати, нюхати і обіймати все нове. На мене нападає часом така жадоба, що я б, здається, проковтнула все, що бачу, — разом… Така я акула!
Лежачи, можна знайти собі силу цікавих занять. Можна мандрувати не тільки по Кара-Кумах, а навіть і міжпланетними шляхами, будь ласка! Можна в одну мить будувати всякі прилади й споруди. Можна й учитись, повторити цілі курси. І, нарешті, — розмовляти з своїм щоденником. Часу вистачить!
Отже, розповім по порядку.
Річ у тому, що мене разом з «Жучком» підібрали люди з експедиції з Круглої гори, яка досліджувала річище висохлої річки. Вони і завезли мене сюди, на Круглу гору, де будується велетенський алюмінійовий комбінат аж на 60 тисяч кіловат. Начальник експедиції — гідролог Кудьяр (симпатична людина!) і водій машини Мухтаров узяли до серця мою долю. Кажуть, я була непритомна і вся пашіла, з плямами на руках і ногах, з прикметами тропічної малярії. Хто я, звідки я, звичайно, ніхто не знав. Та Кудьяр дав мені ліки, надзвичайні ліки, які він привіз із Тібету. Від них я заснула, як мертва, і прокинулась тільки другого вечора на стоянці — ще далі від своїх. Між іншим, запевняють, що малярії в мене тепер уже ніколи не буде.
Спочатку я нічого не могла зрозуміти — де я, що зі мною? Був вечір. Привітно горіло вогнище, я лежала в кузові машини, на чомусь м'якому, зручно, як у ліжку. Повновидий молодий чоловік в окулярах, усміхаючись, підійшов до машини. Тоді ми заговорили і познайомились. Я дізналася, хто мої рятівники, вони — хто я. Звичайно, я дуже просила відвезти мене додому, бо дуже хвилювалася. Адже Алкадові я не залишила обіцяної записки. Уявляю, що тільки він міг подумати, коли не знайшов мене! А дядя Толя, а Ялинка! Зникла не тільки ВВЕС, тепер зникла і я!..
Виявилось, що до Круглої гори було вже ближче, ніж до нас. І тут через мене навіть посперечалися: оцей самий Кудьяр і другий начальник експедиції (кажуть, помічник головного інженера вітростанції), такий руденький, метушливий чоловік, дуже схожий на таргана. Кудьяр був не від того, щоб навіть повернутись назад і відвезти мене додому. Але «тарган» почав заперечувати: експедиція мусить повернутися вчасно, і, мовляв, взагалі не її справа «подавати швидку допомогу». Кудьяр обурився і сказав, що, на думку «таргана», взагалі треба було б «покинути дівча загибати в пісках». Суперечка закінчилась несподівано, бо Кудьяр дізнався, що в мене дуже негаразд з ногою — я таки не могла й ступнути. Хірургічної лікарні ближче, ніж на Круглій горі, не було чого й шукати. Тому вирішили їхати, після коротенького відпочинку, все-таки до Круглої гори, а дяді Толі й Алкадові послати звідти негайні радіотелеграми.
Це мені розповів потім водій машини, який недолюблює отого рудого. А він таки досить несимпатичний. Всю дорогу він злостився на погані шляхи, на водія, на бурі, певно, і на мене. Коли ж мене поклали в лікарню, він того ж дня з'явився до мене, такий люб'язний. Запропонував послати радіограму, навіть приніс шоколаду. Шоколад був дуже смачний, але «тарган» ним моєї приязні не завоював. Пхе, він таки гидкий!
І як це він вирішив мені подарувати шоколаду? По-моєму, він великий скнара. На одній стоянці вийшла дуже смішна історія. Кудьяр хотів узяти на вечерю коробочку сардин, яких «тарган» віз повнісінький чемодан. А той аж затрусився і не дав жодної. Потім вій загубив під час бурі якусь дрібничку І цілісіньку добу маринував нас на стоянці. Навіть схуд від досади. Тип!
Ой, уже стільки написала, а пишу про всякі дрібниці. А втім, мене дуже цікавлять не тільки нові речі, а й нові люди. От, наприклад, мій рятівник Кудьяр. Що за симпатична людина! Є такі люди, які мов випромінюють навколо себе тепло. От поглянеш, і тобі стає якось тепліше. Такий і Кудьяр. Він і зовні, як сонечко: кругленький, повновидий і ясний. Він заходив і сьогодні і залишив мені записку, щоб я приготувала дяді листа, а завтра сам зайде по нього. Сьогодні сестра його не пустила.
