Загнуздані хмари - Романівська М. (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
… Лист зник у кишені Анатолія Сергійовича.
ЛЮБИТЕЛІ САРДИН
Вечір був якийсь тривожний. З Каспію дув вітер. Пробігаючи у червонястих пісках, він втрачав свою вологість і ставав задушливим.
Море піщаних дюн перетинав гірський кряж. Гори мали положисті обтічні схили, і вітер обвівав їх лагідно, спокійно. Однак найвища — Кругла гора — ставила чималий опір. Гору довбали, розкопували сотні велетнів-машин. Обминаючи уступи, вітер стрімголов нісся ще вище і там налітав на шпиль височезного вітродвигуна. Чорний циліндричний тулуб підводився вище за хмари. Вітер обвивав гадюкою високу башту і, люто вируючи, вилізав на неї вгору. Аж тут уже, зовсім притомлений, він несподівано потрапляв у пастку — в лопаті велетенських крил і, пійманий ними, брався до роботи.
Біля підніжжя циліндричної башти над аркою важких дверей пробило 10 годин. З дверей вийшов високий чоловік в елегантному пальті і сіп у новенький автомобіль. Машина обережно почала спускатись вузьким шляхом.
Тут, угорі, навкруги башти розташувався круглий майдан. Шлях ішов спіраллю, спускаючись на другу, вже меншу, круглу терасу. Світло великих ламп, що сяяли вгорі на вітряку, було розсіяне і ніби тривожне. Чи то, може, колихалася башта з її висячими кабінами керування, — а тільки світло мерехтіло, і шлях через майдан тремтів у тінях, як доріжка під листям велетенського дуба.
Людина в авто кілька разів тривожно глянула на годинник, тоді нетерпляче попросила шофера, щоб їхав швидше. Машина помчала, як навіжена, з гори. Розкопані схили, недокінчені будиночки обрамляли шлях, ще нерівний, пропахлий мазутом, шлях, який укатали тільки недавно важкі присадкуваті машини. Авто зупинилось у селищі біля невеликого непривітного будиночка.
Людина вийшла з машини, відімкнула англійським ключем двері квартири і, зайшовши в кімнату, як була — в пальті, — гепнулась у крісло. Вона втомлено стулила очі, вся наче обм'якла й обвисла, немов картонний паяц, у якого відпустили шворку.
На обличчі, очевидно колись вродливому, а тепер одутлому й блідому, різко позначилася втома. Безліч зморщок враз виступили на зім'ятій шкірі, порізали лице по всіх напрямках. Найбільше залягли рівчаки зморщок по боках вуст — ознака незадоволення і злості.Млява рука потяглась до коробки сигар, що стояла на столі, і зупинилась напівдорозі, безсило впавши на сукно столу. Людина застигла, завмерла, схиливши на руку голову. Так минули хвилини, чверть години, півгодини…
Раптом за вікном на вулиці почувся шум автомобіля. Машина під'їхала, стала, і по ґанку зашаруділи кроки.
Людина враз тривожно стріпонулась, підвелась, підняла голову, напружено дивлячись на двері. Це була вже не втомлена, озлоблена постать, а відомий старший інженер вітроелектростанції Гасін, витриманий і впевнений у собі чоловік! Усі зморшки підтяглися, кути вуст склалися в завчену лагідну посмішку. Тільки в очах, звернених до дверей, коли б хто придивився, ховалась звичайнісінька тривога.
— Хто?
— Це я, Шиманський, — почувся голос за дверима. Тривога зникла в очах у Гасіна. Він полегшено зітхнув і, ступнувши до дверей, відімкнув замок.
— Лишенько! Чого ж ви так пізно, я вже турбувався… Ну, як?
В кімнату вбіг невисокий чоловік з чемоданом у руках. Кепі збите на потилицю, плащ — весь у поросі, розхристаний. Вся постать виявляла метушливість. Навіть руді вусики під гостреньким носом, здавалося, ворушились, як у прудкого таргана.
Він поставив на канапу чемодан і заговорив свистячим шепотом:
— Забарився. Проклятий Кудьяр не хотів повертатись. Ну, і… неприємність!
— Знайшли? — тривожно вп'явся очима в «таргана» Гасін.
— Ні, ні, — замахав той руками. — Все гаразд, але інше. Розумієте, з сардинами…
— Що? — запитав Гасін. Він зблід, і кути вуст знов опустились, як кілька хвилин тому.
— Ні, не те, — заторохтів подорожній. — Я вам усе розповім. Сардини є, тільки… Та от, дозвольте, я сяду, закурю, а тоді поговоримо.
Він скинув плащ і, затишно вмостившись в кріслі напроти Гасіна, розв'язно потягся за сигарою. Проте видно було, що він, як школяр, який оце провинився, почував себе не зовсім приємно під пронизливим поглядом свого співбесідника.
Гасін грубо схопив рудого за руку:
— Ч-чорт, — сердито сказав він. — Кажіть бо швидше. Накоїли щось?
— Ну от, ображено відсунувся рудий. — Я приїхав ледве живий, сам збентежений, а ви ще накидаєтесь, як навіжений. По-перше, слухайте: ми підібрали по дорозі дівчину — знаєте яку? Його приймачку-доньку.
— Чию? — запитав Гасін.
— Ясно, чию, — Катинського, — пояснив рудий. — Вона кудись летіла з хлопцем на літаку. Так, так… Трапилася аварія. Хлопець пішов шукати шляху, а дівча з нападом малярії підібрали ми біля озера. Я було посперечався — дуже влучно. Кудьяр, м'якосердна людина, був схвильований, і ми швидше проминули, знаєте, небезпечне місце.
— Проминули?
— Так, проминули! Все гаразд!
Гасін, нарешті, скинув пальто і, наїжившись, похмурий, заходив по хаті. Він був, очевидно, дуже схвильований.
— Я чув оце якось по радіо, — задумано сказав він, — що йому не підвезло. Зірвало ВВЕС. Це було б добре. Правда?.. Йому довелося б швидше забратися з Кара-Кумів. Це відстрочило б наше побачення. Та потім я чув, ніби аварію ліквідовано. Тоді…
— Тоді він скоро буде у нас — по дівчину, — перебив рудий. — Щоправда, її радіотелеграма у мене. І я можу її не послати.
— Ех, Миколо, ви стали надміру наївні, — насмішкувато зупинив його Гасін. — Радіотелеграму затримайте, але тільки тому, що я сьогодні ж сам відправлю йому спішного листа. Хай їде обов'язково, особливо після цієї аварії!
Він спинився, пиховито задер голову і ляпнув рудого по плечу:
— Мені завжди щастить, Миколо, і тепер — теж. Та не дивіться таким ягням, видно, що ви поганий шахматист! Давайте-но швидше погляньмо на сардини і підемо… гм… вечеряти ними.
— Ех, — зітхнув рудий, — коли б так! Але ж трапилось нещастя. Одна коробка загубилась, а саме коробка з івасями.
— З івасями? — так і підскочив на місці Гасін. — Ви збожеволіли? Що ж ви, розкладали коробки, гралися ними, чи що?
— Де там грався! — з прикрістю озвався рудий. — Грався, та не я, Кудьяр…
— Ще краще! — сказав Гасін. — Кудьяр! Кажіть же прямо, до чого ви догрались?
— Я не догрався, — ображено знизав плечима рудий. — Я просто став жертвою дурного випадку. Хто б міг думати, що в моїм чемодані і в чемодані Кудьяра однаковісінькі ключі! Стривайте, не перебивайте, я вам розповім. Розумієте, на одній зупинці ми розташувались вечеряти. Я порався коло машини, повернувся до вогнища і… остовпів. Дивлюсь — мій чемодан з сардинами розкритий і Кудьяр, сміючись, мені заявляє: — «Кінематографічна історія! Я відкрив твій чемодан замість свого. Однаковісінькі замки! А я й не знав, що ти такий любитель сардин. Ти не заперечуєш, коли ми додамо консерви до нашої екзотичної вечері?» — У мене голова пішла обертом, я схопив чемодан і потяг його геть!
— Я так і знав, — вставив Гасін. — Ви й досі не навчились себе тримати!
— Тримати, тримати! А що ж мені лишалось робити? Щоб цей йолоп розтяг коробки? Я, звичайно, пояснив йому, що консерви не мої, що везу їх з доручення дружини одного співробітника… Та не в тім справа. Справа в тому, що я спіткнувся на якусь кляту банку, ну… І розсипав усі коробки. Звичайно, я їх зібрав зараз же назад — у чемодан, але другого дня… виявилась ідіотська історія… що одної коробки не вистачає…
— Як? — скрикнув Гасін. — Вона попала до Кудьяра? Як ви могли? Звичайно, у ідіотів завжди трапляються ідіотські історії.
— Не лайтесь, — ображено обізвався рудий. — До Кудьяра вона не попала, я добре зумів випитати у дівчати, і вона бачила, що Кудьяр тільки розкрив чемодан, а жодної коробки не чіпав. Тут, очевидно, вийшло таке: похапцем збираючи коробки, я, схвильований, не помітив, що одна якась закотилась за колесо авто. Коли ж другого дня оглядівся і кинувся шукати, було пізно: цілий день лютувала піщана буря. Ми поставили машини під захист ближнього горба і відсиджувались у них, як тхори. Нас обсипало піском, неначе зливою, і де там було лишитись коробці! Навіть чайник наш занесло!
