Загнуздані хмари - Романівська М. (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
Ні, не діждуть цього, кляті, ні!
Ігдір примружує очі на святковий парад огнів і сідає, задуманий, на край башти. Нагору долинають звуки скрипки — грає його сип Алкад. І він, мрійник, не снить… Поет!
… А спогади пливуть, як човники анемометрів…
… Пізніше сюди послала радянська Туркменія його, товариша Ігдіра, — заснувати метеорологічно-аерологічний пункт.
Тут, серед пісків, у цілковитій пустелі, мав народитись штучний оазис — Зелене селище з водою, рослинністю, електрикою. І він, перший розвідник, мусив вивчати тут погоду, а там — високо-блакитну енергію вітрів.
Тоді й почалось приятелювання Ігдіра з інженером-вітротехніком Катинським, що жив на Україні і шукав гідного місця для своїх ВВЕС.
І тепер це здійснювалось: новий клімат, квіти, електрика, наукова станція пустельних рослин, навіть промисловість.
Так невже ж він віддасть хоч найнезначніші з цих досягнень чорним тіням старої пустелі? Невже він пустить до Зеленого міста зловісні смерчі? Невже не зможе відхилити їх, захистити ці вогні, троянди, скрипку сина?
Багато років тому він, Ігдір, стояв тут на розвідці, коли башту засипало пісками, коли басмачі слали кулі, а люта спека — спрагу, і витримав.
Тепер же він мусить так само пильнувати, щоб зберегти все те, що цвіло тут, створене вільним туркменським народом.
— Друже Ігдіре, ви тут?
Легка постать майже нечутно підійшла знизу і порушила задуму.
— Салют, Анатолію! — привітався Ігдір. — Я так і знав, що ви сьогодні прийдете. Сьогодні, з допомогою вашої ВВЕС, ми електрифікували всі наші прилади. А за це ми налагодимо найпильнішу охорону вашого повітряного господарства. Щоправда, ви самі там, угорі, маєте деяке метеорологічне приладдя. Але ми вас, старих клієнтів, не залишимо. Ось подивіться…
Він весело потяг Анатолія Сергійовича до одного з приладів.
— Бачите?
— Нічого не бачу, — сказав, придивляючись, Катинський.
— Ех ви, сліпий! Бачите, ось стримить тонесенька дротинка. Це сьогодні почали в нас працювати нові, найчутливіші в світі анемометри. Принцип надзвичайно простий. Платинова дротинка нагрівається електричним струмом до певної температури. А коли вітер обтікає її, вона втрачає свою теплоту і тим сильніше, чим вітер дужчий. Ми ж вимірюємо втрату цієї теплоти за змінами опору, розумієте? Тепер ми будемо нотувати найменші зміни швидкості вітру.
Анатолій Сергійович міцно потиснув руку Ігдіра.
— Спасибі! Ми мусимо вартувати якнайкраще. Пустеля, мені здається, може зробити напад. Що ж чути з твоїм смерчографом?
— Це наше найвразливіше місце, — сказав Ігдір… — Але моя конструкція, для якої я використав схему звичайного радіокомпаса, готова. Завтра ми її встановимо. Хай моє чорне волосся обернеться в білий ковил, коли ми таки не навчимося вчасно дізнаватись про наближення смерчу.
— Вчасно? — недовірливо перепитав Анатолій Сергійович. — Це за кілька хвилин?
— Е, ні, — заперечив Ігдір. — Ні! — і його уперте, роздвоєне підборіддя енергійно випнулось наперед. — Зможемо передбачити принаймні за годину. Я недаремно сидів ночами, вивчаючи передсмерчові метеорологічні умови. Смерчограф зможе показувати найменші зміни електростатичного поля навколо землі. А я вже знаю, які саме з тих змін відповідають наближенню смерчів.
Він помовчав і додав.
— Так ми й віддамо пустелі наші троянди! Ходімте, я внизу покажу вам майже готовий смерчограф.
ГІСТЬ ІЗ ПУСТЕЛІ
Повітря, напоєне пахощами квітів, було гаряче, як дихання хворого.
Сидіти за столом важко. Так би й покинула книжки, розляглася б десь біля прохолодного струмочка і лежала б нерухомо-сонно, як розморена сонцем ящірка!
Але Піфагорова теорема розворушує Ніну.
— Ти таки природний математик, Ніно. Дивись, уже і сон твій зник. А я, навпаки, зовсім сплю.
І Алкад комічно розплющив очі, і без того великі, а вони немов самі стулялись від непереможної втоми.
— Ну, ясно, мабуть, не спав зовсім, писав вірші.
— Так… Грав на скрипці і потім трохи щось… склалося.
Рум'янець опалив засмаглі щоки юнака. Довгі вії сквапно заховали в глибінь очей раптову зніяковілість.
— Мені дуже подобаються, Алько, твої вірші, але чи не скажеш ти мені все ж таки, чому квадрат гіпотенузи…
— Безсовісна! Ти мстишся за черепні кістки, які не хотіла вчити. Але чи то безсоння, чи спека сьогодні зробили мій мозок в'ялим, як дохла риба.
— Брр, що за порівняння! А ще поет!
— Це спека, Ніно… Поглянь на Біма!
Жовтий Бім справді лежав на підлозі, як мертвий, розкинувши лапи, хвіст.
— Знаєш, Ніно, тварини прекрасно завбачають погоду. Бім буває смутний і лінивий перед бурею.
— Ти теж тварина, отже…
— Не смійся, Ніно, я справді буваю якийсь чудний перед змінами погоди. Слухай, я сьогодні не спав і під ранок чув розмови татка з твоїм дядею Толею…
— Ну і що?
— Твій дядя справжній стратег. Він хоче урахувати всі можливі небезпеки, що можуть звалитись на ВВЕС. У Катинського з татком відбулася ціла «нарада» про смерчі.
— Про смерчі? — здивувалась Ніна. — Хіба вони тут бувають?
— О, — сказав Алкад, — зараз, навесні, у найкращу пору пустелі, ти ще не знаєш, що то такс. Але пізніше ти переконаєшся, що це досить неприємні гості. До того ж вони з'являються так несподівано. Недаремно мій старий дід-скотар зве їх «відьмами пустелі». Вони йдуть з піщаними бурями. Власне, бувають у нас не справжні смерчі, а просто вихри пилу. Вони виникають від шаленого нагрівання повітря. Тоді здіймається течія, що лютує, вирує, крутить гвинтом. Уявляєш, який це повітряний кратер! Зрідка бувають і справжні смерчі — родичі отих американських торнадо, що знищують цілі селища, випивають озера. По правді кажучи, я їх боюсь, отих смерчів, вони…
— Заторохтів! — засміялась Ніна. — Ти сьогодні заважаєш мені працювати. Маленький хлопчик не спав, бо йому снилися страшні відьми. Хлопчик занепокоєний, він вірить у сни і не хоче вчитись…
— До чого тут сни? — заперечив Алкад, проковтнувши Нінине глузування. — А коли б ти пережила таке, як я? Знаєш, коли я був зовсім малим, я вперше поїхав з мамою до діда Джулдуза. Їхній аул був тоді кочовим. Навесні вони осідали біля якогось такира і пасли худобу по квітучих горбах, поки спека не випалювала все. Тоді вони мандрували далі на північ, у степи. Мені тоді все дуже сподобалось у діда — його чай, ласощі, якими він мене частував…
— При чому ж тут смерчі? — нетерпляче перебила Ніна. Вона не любила слухати, якщо дія в якійсь історії розвивалась надто повільно.
— Стривай, Ніно, — продовжував Алкад. — Це зовсім недовга історія. Я грався сам у кибитці з собачам, коли раптом з пустелі налетів смерч. Я пам'ятаю тільки метушню, крик. З шумом щось упало на кибитку. Притиснувши собача до себе, я відчув, що ми кудись летимо, потім я втратив свідомість… Нас віднесло з кибиткою в сипучий бархан, і я тільки якимсь дивом не вбився. Після того я довго боявся «відьом пустелі». І досі, треба сказати, їх недолюблюю.
— Бідненький! — співчутливо сказала Ніна. — Тобі жити б не в Кара-Кумах, а в скляному місті, такому собі місті, де не буває ні вітрів, ані смерчів. Під скляним ковпаком!
Лихо! Вона глумилася з нього, ця дівчина, подібна до хлопчиська! Алкад почервонів, ображений. Чудна, вона думає, що він не зміг би відповісти теж… ущіпливо. А може б і справді не зміг! Ця вітер-дівчина, прилетівши до пустелі, за короткий час навчилась поводитися з ним, як з дурним хлопчиськом. А він ще… (коли б вона тільки знала!) ночами писав про неї вірші!
— Ну чого дивишся, як ображений баранець? Треба до діла братись!
Алкад покірно взявся до геометрії. «Піфагорові штанці», ще раз розшифровані Ніною, були подолані, незважаючи на спеку.
… А все ж таки припікає! Навіть додому йти ліньки!
Ніна забрала книжки і позирала на Алкада, вже втихомирена, без посмішки. Розморені спекою очі дивилися просто сонно.
