Загнуздані хмари - Романівська М. (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
— Я знаю, — заперечив Анатолій Сергійович. — Я знаю… Знаю, що він потім, пізніше, відбував заслання за участь у шкідницькій банді на заводі «Вітроенергія». Це мені відомо. Проте він швидко повернувся, ніби амністований за якусь надзвичайну працю.
— А ти знаєш, за що йому дали амністію?
— Ні!
— Отож, хочеш, я тобі прочитаю уривок з одного листа. Це я одержав сьогодні.
Гордій Семенович пошукав по кишенях і витяг папірець. Блиснула запальничка, освітивши текст.
«Ви запитуєте про Гасіна?.. Цю історію я знаю.
…Інженер Гасін був засуджений за шкідницьку роботу на Першому заводі вітродвигунів за дорученням іноземної фірми. Але він був звільнений достроково за віддану роботу над проектом надпотужного вітродвигуна, того самого, який нині збудований на Круглій горі».
— Це правда? — скрикнув Анатолій Сергійович.
— Правда, — відповів Гордій Семенович. — Цього листа я одержав сьогодні від одного інженера, докладні відомості про Гасіна я матиму, цими днями ще. Його особою я випадково зацікавився ще перед від'їздом. До речі, можу показати тобі ще одну дрібничку. Ти як, добре знаєш Гасіна в обличчя?
— Пізнав би навіть і в падишахському одязі!
— Ну, то поглянь — хто це?
Гордій Семенович витяг із портмоне маленьку пожовклу фотографічну картку. Це було обличчя чоловіка середніх років, в одязі білого офіцера.
— Гасін! — скрикнув Катинський. — Що за чортівня?
— Так, Гасін, але Гасін-старший, батько того, який спокійнісінько проживає собі за кордоном, — пояснив Гордій Семенович. — Щоправда, я особисто знав його в трохи іншому костюмі. В туркменській папасі, в офіцерському старому мундирі, коли він командував загоном… басмачів. Звичайно, не в цім справа. Син за батькові злочини не відповідає, але цього ж року (в мене є відомості) старий вовк в іншій шкурі приїздив до нашої країни. І в мене тепер в'їлась підозра, чи не мав він, бува, побачення із своїм дорогим синочком?
— Це новина! — сказав розгублено Катинський. — Чому ж ти мені нічого про це по сказав?
— Так було краще. Адже це самі підозри… Я ж знаю (не сердься!) твою запальну вдачу. А треба було вже покінчити з цим.
Він кивнув головою на полігон, на ВВЕС і заспокійливо поплескав Катинського по плечу.
— Я піду, Только! Треба звірити всі вечірні радіосигнали з ВВЕС. А щодо Гасіна тепер, коли кількість сумнівів переходить в якість… Звичайно, треба поїхати. Я тебе розумію. Боляче, коли вкрав, але хай… Тільки щоб працювала… не по-гасінському.
— Ясно, Гордію! Ти завжди мене розумієш! Ну, йди. А мені пора — на метеорологічну станцію.
Друзі розійшлися на стежці біля полігона. Анатолій Сергійович простував по алейці сезен.
Прохолодна ніч огортала Зелене селище. Все спало в огнях прив'ялих квітів — залишки недавнього свята.
Пустеля… Де була пустеля? Вона вже, здається, марилася далекою легендою, та пустеля, що шаруділа голими пісками, корчилась у спразі, кололась сухими колючками.
В каналі мрійно дзюрчала вода. Ароматно пахли трави. Кущі з міцним, як дроти, корінням оточували дослідні ділянки стрункими лавами, наче вояки.
Десь кричав нічний птах, порушуючи мовчання пустелі. Якийсь жук прогудів, як літак, торкнувшись рукава куртки.
Назустріч, від метеорологічного пункту, повіяло ще солодшими пахощами квітів. Ворота, оповиті кримськими трояндами, вели до куточка справжнього субтропічного оазису.
Невже тут близько пересипала свої піски ота стара пустеля? І за її законами ще тільки один місяць — квітень — ароматно наливались рослини, цвіло життя. А там, до осені, все обернеться у випалену, мертву пустку, де гасають піщані бурі.
— Ні, ні!.. Цього не буде! — в уяві Анатолія Сергійовича раптом постало обличчя старого туркмена, що так натхненно говорив на відкритті станції. Нове життя було реальністю, безсумнівним фактом.
— Ні, ні! Ніколи пустеля вже не відбере назад здобутого, ніколи! А коли спробує — поборемось!
І вже заспокоєний, жвавий і легкий, Анатолій Сергійович ввійшов у ворота метеорологічної станції.
— Де начальник?
— Він там нагорі… Пройдіть.
Вартовий юнак, що сидів унизу, в кімнаті спостережень, ввічливо показав вхід на башту.
ІГДІР
На столі лежала купа аркушів з обчисленням денних температур. Покручені лінії бігли по графіках, подібні до контурів гірських хребтів. Здавалось, у них нема нічого особливого, крім підтвердження континентальності клімату. Але інше, очевидно, намагалися відшукати в них очі завідувача метеорологічного пункту, товариша Ігдіра.
… Всі Шляхи знову й знову мали бути вивчені! Щоб найменша зміна на цих шляхах температурних, барометричних показників сигналізувала про небезпеку. Це так, як учив Ігдіра ще в дитинстві його батько, Джулдуз: уважно придивлятись до рослин і комах, щоб по них розпізнати, чи не проходив, бува, пустелею басмач.
Ворог, якого шукає Ігдір, застає зненацька, приходить нечутними кроками, а потім накидається, як блискавка.
Цей ворог — смерч, розбійник пустель.
Підстерегти його прихід — це значить уже наполовину перемогти його!
На тонких губах Ігдіра раптом пробігає усмішка задоволення. Він випрямляє широкі плечі і швидкими кроками простує в куток кімнати.
На столі стоїть скринька, дуже подібна о звичайного радіоприймача, а поруч на підлозі підводиться досить незвичайна величезна антена. Це немов чотири великі арфи, насаджені на вісь.
— Так, арфи! Справді, арфи, — думає Ігдір. Обличчя прояснюється певністю і надією. — Ці арфи відчують в атмосфері найтонші зміни і сигналізуватимуть про ворога. Завтра прилад буде встановлений!
Ігдір торкається антени пальцем, і вона дзвенить справді, як арфа.
— Товаришу Ігдіре! Ви просили дванадцятигодинні спостереження?
— Так.
Ігдір проходить в кімнату спостережень, куди покликав його черговий спостерігач. Він проглядає — все спокійно. Стрекоче радіо, записуючи показання летючих куль-розвідників, що зондують повітряні маси вгорі. У скляних циліндрах на розграфлених аркушах невтомно пишуть прилади, передаючи свої нотатки згори по проводах.
— Все чудово, — каже хазяїн станції. — Чудово!
Електричні лампи горять яскравим світлом. Електрифіковані прилади сигналізують тепер зручніше, легше, з усякої відстані. Цей перший крилатий птах з вогневим оком збагатив метеорологічний пункт електрикою, якої завжди бракувало.
Ігдір виходить з кімнати і по кручених східцях виходить на шпиль станції.
В світлі безупинно біжать човники й крильця різних анемометрів. Розпластавши хвости, як гребінчасті півники, стоять флюгери.
Ігдір дивиться зверху на краєвид Зеленого селища, і в очах його відбиваються святкові вогні. Високо, як маяк, горить ліхтар на повітряній шахті. Різноколірні вогники виблискують і на полігоні, і в «міському саду». Звідти ще чути звуки оркестру. Це, напевно, танцює молодь у незвичайному сяйві електричних ламп.
А через деякий час іще чотири висотні шахти припливуть до Зеленого, вже не селища — міста!
Радість проймає Ігдіра. Вона тим більша, тим цінніша, що він ще пам'ятає в цій місцевості інші краєвиди.
Там, де, заквітчаний вогнями, світився оазис, лежали колись мертві піски.
І на цьому самому місці, де височіє тепер башта метеорологічного пункту, в запашному садку, тут він, Ігдір, стояв колись приголомшений, занімілий від болю.
Це сталося давно, давно, а ніби вчора…
Тут був колись аул, в якому жив його рідний дядько. За молодої Радянської влади один з перших зростав у місцевості тваринницький колгосп. І цей аул якось весною, коли вже цвіли на піщаних грядках цибулинні, а ягнята радісно стрибали по зеленому килиму трав, аул був знищений дощенту басмачами.
Мов зловісна піщана буря пронеслась над аулом. Тільки попіл та обгорілі кістки — оце все, що лишилось від селища. Та якось ще колодязь на такирі І не зруйнували бандити — гадали, може, ще доведеться тут колись і самим напитись.
