Дивовижна історія Мері Стенз - Уэйд Роберт (книги хорошего качества TXT) 📗

— Може, ви й маєте рацію, — знехотя визнав Дарк. — У мене не лишилося ніяких ідеалів.

Мері легенько обняла його рукою за плечі.

— Вам треба відпочити, Поле, — прошепотіла вона. — Чому б вам теж не поїхати до Антіба? Ми були б там тільки вдвох — ви і я. І забули б і про фірму “Черіл”, і про “Очевидець”. Чому ви не хочете, любий?

Дарк довго дивився на неї, марно силкуючись побороти вагання, тоді знову наповнив чарки.

— Ні, — коротко й рішуче мовив він.

— Ви не любите мене?.. Анітрохи? — спитала вона.

— Якщо й люблю, то зовсім не тому, що ви така неймовірно вродлива. А втім, люблю я вас чи ні — це не має аніякісінького значення. На сьогодні ви козир у руках Фасберже. У цьому розумінні я намагався знищити вас, але Фасберже переміг. Він зумів натиснути потрібні кнопки.

— Чому ви ніяк не можете забути про Фасберже? Тепер уже все це позаду, ми обоє вільні й нічим не зв’язані.

— Їдьте в Антіб і відпочивайте, — сказав Дарк. — Це дасть нам обом час подумати. А зараз, якщо не заперечуєте, я зроблю останні знімки. Мені буде приємно згадувати вас такою, яка ви сьогодні.

Він наготував камери й освітлення і зробив кілька чорно-білих та кольорових знімків. Було пів на третю ночі.

— А тепер я відвезу вас, — мовив він.

Вони повернулися до готелю “Онікс-Асторія”, і Дарк, не виходячи з машини, по-дружньому поцілував дівчину.

— Їдьте, розважтеся трохи, — сказав він.

— Постараюсь, — озвалася вона. — Ви не приїдете?

— Може, й приїду. Я дам вам знати.

— Якщо ми не побачимось до мого повернення, я розшукаю вас, коли повернуся.

— Навряд чи в мене стане снаги так довго чекати, — похмуро всміхнувся він.

Отак вони й розлучились, обоє свідомі того, що було сказано, і зовсім не підозрюючи, які страшні й драматичні події чекають на них у майбутньому.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

КРАX

Розділ вісімнадцятий

Вілла Лорен являла собою великий кубічний будинок, пофарбований у рожевий колір, з традиційними на середземноморському узбережжі зеленими жалюзі на вікнах. Вона стояла в гарному місці, біля підніжжя гірського пасма на захід від Антіба, над самісіньким голубим морем. Незважаючи на трохи старомодний вигляд, то була цілком сучасна будівля з такими вигодами, як кондиційоване повітря та штучно охолоджена вода, що під час літньої спеки ставали у великій пригоді. Вілла складалася з чотирнадцяти приміщень, включаючи шість спалень, три ванни і три туалети.

Садок був зовсім невеличкий, бо крутий схил утруднював обробку землі. Відразу ж за будинком у безхмарну блакить неба стрімко здіймалися гори. Від парадних дверей між деревами та кущами збігала донизу звивиста доріжка, що, перетнувши прибережне шосе, впиралася в маленьку кам’янисту бухточку, куди майже не заглядали туристи. Від Антіба сюди було кілька кілометрів.

Вілла належала мсьє Жанові Лайє, який розбагатів на алжирських винах та коньяках і від багатолітньої дегустації власних виробів став і салі схожий на винну бочку. Коли він не жив у своїй віллі, то майже напевне робив інспекційну подорож по своїх чотирьох величезних виноградниках у Північній Африці, біля самого туніського кордону. Він мав розкішну квартиру в Парижі, якою вони з дружиною користувалися завжди нарізно. Ходили чутки, ніби ця квартира являє собою притулок для позашлюбних пригод, що ними Жан завдячував своїм грошам, а Клодетта — своїй вельми показній зовнішності. На це між подружжям існувала неписана угода, добре перевірена на практиці; атмосфера на віллі Лорен завжди була щира та приязна, а часто й весела, і ніхто з їхніх знайомих не міг пригадати, щоб вони коли-небудь сварились.

У літні місяці (а по змозі й протягом цілого року) Жан Лайє надавав помешкання вибраному колу гостей за наперед обумовлену платню, і, отже, вілла Лорен являла собою невеликий неофіційний готель з обслугою та вигодами, розрахованими на десять-дванадцять чоловік. Таким чином будинок сам покривав витрати на утримання і ремонт та ще й давав цілком відчутний прибуток; до того ж Лайє діставали змогу зустрічатися у домашній обстановці з широким колом людей, що мали вагу в потрібних їм сферах. Жан Лайє високо цінував такі зв’язки й добре вмів їх використовувати. Еміль Фасберже, приміром, хоч вони познайомились за кілька років перед тим, уже був непрямим призвідцею трьох великих експортних операцій Лайє в Англії, Німеччині та Швеції. У відповідь на це Жан Лайє був ладен допомогти Фасберже чим тільки міг, а надто коли мова зайшла про місячний притулок для одної дуже вродливої молодої жінки.

Серед вісьмох гостей, що мешкали в той час на віллі Лорен, був і якийсь містер Сем Вассерман з дружиною, із Лос-Анжелеса. Вассерман був не тільки другом Еміля Фасберже, а ще й якимсь його далеким родичем, хоч визначити ступінь цього споріднення він міг не менш як півсотнею слів. Виходило, ніби його дружина мала сестру в перших, свекор якої мав племінницю, що була сестрою в других покійної Черіл Фасберже, — або щось на зразок того. Сем Вассерман був незалежний кінопродюсер, діяльність якого, здавалося, полягала головним чином у тому, щоб якнайдешевше купити право на екранізацію тої чи тої книжки або новели, а потім перепродати це право одній з великих голлівудських кінофірм якнайдорожче. Час від часу він сам ставив якийсь фільм, і хоч жоден з його фільмів поки що не здобув “Оскара” ^[3], справи йшли непогано, і він міг дозволити собі курити найдорожчі сигари й пити найліпші коньяки. То був середнього зросту чоловік, худий, наче висушений, з коротко підстриженим волоссям і в окулярах без оправи; він одягався в дорогі сірі костюми та білі шовкові сорочки. Його дружина (яку він звав Фіс, що, певне, означало скорочене Філіс) була досить приваблива, хоч і надміру опасиста блондинка; до того вона мала ще одну рису: могла перебалакати иайбалакучішого папугу.

Фасберже надіслав Вассерманові листа, в якому між іншим писав:

— Старий збожеволів, — сказав Вассерман дружині. — Він, бачте, має гарну дівчину. То й що? Французька Рів’єра всіяна гарними дівчатами. А Голлівуд і поготів!

Проте він усе-таки завдав собі клопоту особисто поїхати до аеропорту Ніцци в своєму сяючому хромом “кадилаку”, щоб зустріти Емілеву протеже. Впізнати її не становило для нього труднощів. Тільки-но він уздрів дівчину, обличчя його ніби скам’яніло з подиву, а тонкі губи трохи розтулилися.

— Милий боже! — не вірячи власним очам, видихнув він. — Милий боже! Яка красуня! Цей Еміль просто бевзь. Вона не гарна— вона грандіозна!

Він кинувся вперед, мов пущена на ціль протиповітряна ракета, і водночас схопив руку Мері та її валізку.

— Я Сем Вассерман, — оголосив він, не в змозі приховати свого захоплення. — Еміль просив мене піклуватися про вас, і я, рибонько, весь аж тремчу від нетерплячки. — Тоді, схаменувшись, запитав: — Адже ви Лора Смайт, правда?