Дивовижна історія Мері Стенз - Уэйд Роберт (книги хорошего качества TXT) 📗
Дарк зупинив на ній похмурий погляд, тоді сказав:
— Тепер я шкодую тільки про те, що втягнув у цю історію вас.
— А от я ні, Поле, — з усміхом мовила вона. — Я рада, що це випало саме мені.
— А проте, — невесело докинув він, — ми таки натрапили на цікавий матеріал, і я дуже вдячний вам за допомогу. Він рішуче звів затвор фотокамери й відступив назад. — Давайте братися до діла, Мері. На важливі ухвали часу вистачить — маємо ще принаймні три тижні.
Мері почала, готуватися до знайомої процедури фотографування.
Розділ десятий
Не вірячи сама собі, здавалося б, усупереч всім реальним можливостям, Мері Стенз із кожним днем ставала дедалі вродливіша. Регулюючи діяльність ендокринних залоз та застосовуючи складні органічні речовини, що формували тіло дівчини зсередини, доктор Рафф діловито й педантично вдосконалював кожну рису її зовнішності. Хоч як це дивно, але всім, хто спостерігав перевтілення, видавалося, що вона не так змінює вигляд, як усе більше стає сама собою, немовби позбуваючись невидимих нашарувань, що до часу приховували її справжнє єство. Мері почала помічати, що на чоловіків, з якими їй доводилося спілкуватись, її присутність діє наче гіпноз: Дейв Блант тинявся по павільйону мов заворожений, і навіть Клайв Роуз, попри всю свою жіночність, виказував чисто чоловічі Ознаки.
Її краса була незаперечна. Досить було глянути в дзеркало, щоб осягнути всю значимість чуда, яке звершила біохімія. Жінка, що дивилася на неї з-за скла, була така вродлива, що аж дух забивало. То була не просто поверхова краса, яку можна сфотографувати, — здавалося, вона випромінює невловиме сяйво, щось на зразок сильних струмів жіночності, й виходить далеко за межі зовнішньої вроди. Тепер і Мері, так само як за тиждень перед тим Пол Дарк, не могла собі уявити ще якісь зміни; та доктор Рафф день у день терпляче провадив далі свій дослід, і її чари проявлялися все яскравіше, як ото розливається сліпуче світло на сході сонця.
На цій стадії досліду фірма “Черіл” в особі Аманди Белл заходилась прикрашати вже майже готовий витвір модним убранням та непомітним шаром косметики. Мері Стенз привертала увагу на вулицях, і це починало її дедалі дужче бентежити. Чоловіки й жінки розглядали її, наче відому кінозірку, а одного разу якийсь спортивного вигляду юнак, що сидів за кермом пошарпаного автомобіля, не маючи сили одвести від неї очей, наїхав просто на ліхтарний стовп.
Занепокоєння перших днів поволі поступалося місцем невдоволенню. Здавалося безглуздям, що така вишукана красуня має ходити пішки вулицями й користуватись міським транспортом, наче звичайна дівчина-службовка. Коли вже фірма “Черіл” надумала зробити її в своїй рекламі знаменитістю, то нехай би до неї і ставились належним чином: возили в автомобілі, надали б пристойний номер у готелі чи квартиру в Мейфері. Та сказати про це Аманді Белл вона не наважувалась, бо розуміла що її робота на фірму доходить кінця, і не уявляла собі, що чекає її попереду. Вона почала уникати велелюдних місць і ранком пробиралася до станції метро тихими бічними вуличками, а потім усю дорогу до Стенмора ховала обличчя за розгорнутою газетою.
Наприкінці п’ятого тижня сталася незначна пригода. Одного ранку коло станції метро “Саут-Кенсінгтон” її перестрів високий на зріст і приємний з виду молодик в ошатному сірому костюмі, з репортерською камерою через плече.
— Пробачте, — чемно мовив він. — Моє прізвище Джефкот, я з редакції “Івнінг Діспетч”. Наша газета щодня дає добірку фотографій “Лондонські красуні”. Для цього ми знімаємо на вулицях міста гарненьких дівчат. — Він пильно подивився на Мері й додав: — Але ви не просто гарненька — ви найвродливіша жінка, яку я будь-коли бачив…
— Даруйте, але я поспішаю, — сухо мовила Мері, намагаючись обминути його, але репортер заступив їй дорогу і зняв з плеча камеру.
— Дуже прошу, дозвольте вас сфотографувати. Це забере лише кілька секунд.
— Ні-ні, не треба, — заперечила вона.
— Тоді, може, колись іншим разом — скажімо, сьогодні ввечері? Якби ви зробили мені ласку й назвали своє прізвище та адресу…
— Ні, — рішуче відказала Мері. — Я не хочу, щоб моя фотографія з’явилася в “Івнінг Діспетч” ані в будь-якій іншій газеті. І взагалі не хочу, щоб про мене знали.
— Даремно ви кривдите наших читачів, — з ніяковою усмішкою зауважив репортер. — А могли б допомогти газеті збільшити тираж. Ви дозволите подзвонити вам згодом?
— Ні, дякую.
Мері спробувала відсторонити його, але зачепила ліктем камеру і мало не вибила її з репортерових рук. Вона інстинктивно нахилилася підхопити її, і в ту ж мить її власна сумочка вислизнула з-під руки, і все, що було в ній, висипалося на тротуар.
— Ой, пробачте, будь ласка! — вигукнув молодик.
Поставивши камеру на землю, він заходився допомагати дівчині збирати розкидані речі — гаманець, пудреницю, губну помаду, ключі, дешевеньку авторучку, кілька листів. Він піднімав їх і винувато подавав їй, але, передаючи одного листа, на мить затримав його в руці. Конверт був голубий, з емблемою у вигляді квітки і написом: “Косметична фірма “Черіл”; на ньому стояла чітко надрукована на машинці адреса та прізвище. Щоб запам’ятати це, досить було одного швидкого погляду, і в наступну мить репортер, чемно всміхаючись, віддав їй листа.
— Ще раз перепрошую, міс Стенз, — мовив він. — Я знайду вас при кращій нагоді.
Мері нічого не відповіла і, не звертаючи уваги на цікаві погляди випадкових свідків, квапливо подалася до станції метро.
Того ж дня, перед початком зйомок у павільйоні, Аманда Белл запросила Мері до невеличкої кімнати, що правила за кабінет. Місіс Белл мала стомлений вигляд, і крізь її звичайну ввічливість прозирало ледь помітне роздратування.
— Сідайте, міс Стенз, — сказала вона.
Мері сіла, спостерігаючи, як місіс Белл зосереджено займає своє місце за столом.
— Мені двічі дзвонили з “Івнінг Діспетч”, — мовила та навпростець. — Вони якимсь чином дізналися, хто ви і що працюєте у нас. Потім перевірили замовлення на рекламу виробів “Черіл”, що надійшли через “Мерріт і Хау”, і тепер намагаються звести все докупи. Навряд чи треба вам казати, що ми вважаємо це серйозним розголошенням таємниці, і, мушу признатись, я не можу собі навіть уявити, як це могло статися… коли, звісно, ви самі не дали якогось приводу…
— Пробачте, — озвалася Мері. — Все сталося цілком випадково.
Вона розповіла про свою ранкову пригоду і пояснила, яким чином репортер Джефкот роздобув ці відомості з адресованого їй фірмового конверта.
Обличчя місіс Белл ще дужче спохмурніло.
— Такі листи краще залишати вдома, — зауважила вона.
— Я взяла його з собою, коли вперше йшла до вас, — пояснила дівчина. — І відтоді він так і лишився з сумочці. Я просто забула про нього.
Місіс Белл терпляче зітхнула.
— Ну що ж, тепер уже нічого не вдієш. Мабуть, краще було б, якби ви дозволили сфотографувати себе. Газетні фотографи недовговічні — вже на другий день їх майже ніхто не пам’ятає. Тоді не виплив би на світ ваш зв’язок з фірмою “Черіл”. А так…
— Я повелася так, як вважала за краще. Просто намагалася уникнути розголосу.
— Якщо “Діспетч” не вгамується, розголосу буде більш ніж досить. Та й інші газети враз підхоплять новину. Лихо в тому, що доктор Престон домігся, либонь, надто великого успіху. Вони, певне, наречуть вас найпершою красунею світу, і тоді весь наш послідовний план полетить шкереберть. Кого ж бо зацікавлять уже відомі речі!
Місіс Белл вклала сигарету в суворо стулені уста і, не зводячи з дівчини оцінюючого погляду, неуважно закурила.
— На щастя, дослід майже закінчено, — повела вона далі. — Ще два тижні — і край. На той час ваша краса не піддаватиметься ніякому описові. — У голосі місіс Белл забриніли гострі нотки, і це не сподобалось Мері. — Газетярі не знають про вас майже нічого, крім прізвища, адреси та вашого зв’язку з фірмою “Черіл”, але, поза всяким сумнівом, полюватимуть на вас ще тиждень чи два, сподіваючись добути докладніші відомості. Певна річ, від мене чи будь-кого з персоналу фірми вони ні про що не довідаються. Мене турбує тільки те, чи не пощастить їм витягти що-небудь з вас, міс Стенз.
