Жлобологія - Жолдак Богдан (читать бесплатно полные книги txt) 📗
Проблема того, що в нас не склалося з культурою, це не що інше — як капітуляція інтелігенції. Інтелігенція стала загравати з політикою, бавитися з нею. Це не мистецтво, як на мене, воно мусить бути подалі від політики, інакше це вже лукавство, нічого мудрого в тому нема. Якось один сміливець намалював помаранчевих політиків у образі мавп, — добре, але намалюй і бандюків теж, невже не знайдеться відповідного звіряти? Ага, він зобразить, а завтра ті хлопці прийдуть і надають по пиці. А раз не можна так, тоді, вибачте. Нащо тоді гратися з цим? Це нечесні ігри. Так, всім зрозуміло: пацани «рєальниє прідут» і порвуть. Спробую підійти з іншого боку, жлоб — це хуліган, це Федя з фільму «Операция Ы». Але жлоб не блатарь, бо ті за своєю суттю — злочинці, вони набагато небезпечніші.
Клас інтелігенції конче має бути в суспільстві, були ж у часи Драгоманова такі осередки. Але повторюю: митцям не варто загравати з владою. Взагалі мистецтво має бути автономним і триматися поза політикою, тобто якусь притомну позицію мусить виробити. Я не прагну вихваляти свою життєву позицію, бо теж мав острах, що не зможу критикувати всіх у мистецтві. Є такі священні корови, суворі дядьки, які будуть позиватися зі мною, тож я зрозумів, що моя психіка не настільки сильна. Й одного дня мій терпець урвався — я припинив писати критичні статті, а лише аналітику. Бо не хочу нікому робити послуг — чи то про компліментарні речі йдеться, чи про жорстоку критику. Зрештою, я не маю можливості винайняти у разі чого хорошого адвоката. Тож арт-критиком був недовго, і хоч мене досі чомусь називають арт-критиком, та я мистецтвознавець.
Промивання мізків
Сьогодні без телебачення розумна людина може обійтися, я кажу це цілком серйозно. У філософії Герберта Маркузе є поняття «Велика Відмова», він мав на увазі сумнівні цінності західної цивілізації і її вплив на мислення людей.
Я б закликав людей не витрачати свій життєвий час на перегляд телепрограм, які пропонує українська телевізія. Якби можна було звернутися з того телевізора, то перше, що б я сказав, це: «Знаєте що, глядачі дорогі, ви самі вже перетворилися на телевізори. І відбувається з вами, знаєте що? Промивання мізків». Таким екстремістом якихось років 5 тому не був. Пригадую, ще тоді мені друзі казали: а ми не дивимося телевізор, якщо хочемо щось побачити, то те, що потрібно, знаходимо в Інтернеті. Багато що можна дивитися онлайн. Я їм казав, мовляв, ввечері можна в телевізорі щось цікаве знайти, наприклад, «Аргумент-кіно» з кінознавцем Володимиром Войтенком, російську «Культуру»... Товариші посміхались: «Ну давай-давай». Настав час, коли мене почало нудити від телевізора, я його почав використовувати як монітор для DVD-плеєра. Потім перейшов на комп’ютер, телевізор вимкнув назавжди.
Мене дістала політика, тотальна брехня і надмір реклами. Цей тотальний жлобізм з телевізора став небезпечним. Це — наступ на здоров’я. У прямому сенсі. Якийсь мистецький фільм, якщо його надибаєш у телевізорі, починається проти ночі, переривається численними блоками реклами, лише о 4-й ранку ляжеш спати. А вранці ж іти працювати. Люди добрі, мені вже не 20 років, я більше не хочу жодного кіно, я краще посплю.
Гламур і невроз
Цю країну руйнують не тільки через телевізор, є ще, крім віртуалу, гламур і еміграція. На рівні цього тотального ідіотизму, який наступає всім на п’яти, ми живемо на валізах. У Ніцше є хороший вислів про вірність духу землі. Я не проти віртуалу, втечі в свої шкарлупи, але в Україні три чверті всього, що вона не так давно мала, вже знищено, і руйнівна політика триває. Завдяки мовчазному потуранню. Нам потрібно рятувати те ж книговидавництво, намагатися відвернути гуманітарну катастрофу в освіті, а не споглядати «красивий» гламур у телевізорі.
Гламур — це комунізм доби для бідних. Комунізм для жлобів. Ти лежиш на дивані і чекаєш, що тобі принесуть щось на таці: шмотки від дольче-ґаббана, БМВ... Це травма бідних, які мріють про красиве життя і заробляють неврози. І тут починається агресія, людина постійно перебуває в незадоволеному стані, ходить скривлена, переймається тим, що довкола, але в якийсь жлобський спосіб — страшенно непокоїться, що не може одягатись у дорогих бутіках. І надихаються бідні люди телевізором. Життям, яке відбувається перед їхніми очима на екрані, водночас не маючи матеріальності, бо це віртуальна версія. Людина, яка живе в селі, перебуває в дещо іншій життєвій ситуації, ніж невротична міська, бо селянина ще рятує природа. Крім того, не всі розумні люди мають бути прихильниками творчості Грінуея, читати в оригіналі про Бертолуччі чи розуміти творчість, скажімо, Жоржа Перека, французького письменника і кінорежисера. Та дозволю собі не байдужим до теми конс’юмеризму рекомендувати для прочитання його чудову книжку, яка перекладена українською, — «Речі» («Les choses»).
Дифузія
є основною рисою в жлобі сучасному. Жлоб дифузує сам — за певним, уже встановленим каноном — та пробує до того змусити усіх довкола, дуже агресивно реагуючи на найменші спроби його перевиховати. Потворні моди довкілля — це його перемога. Гучне і незмовкне диско на пару з блатним шансоном у кав’ярнях і рестораціях — аж до естетських прийнять найвищого рівня, коли присутнім доводиться розмовляти «на підвищених тонах», — його заслуга. Специфічний репертуар кінотеатрів, де переважають американські сортирні комедії та російський кримінал, — результат його вподобань.
«Нікуди я тебе не пущу в такому вигляді, — сказала моєму товаришеві-художнику Глібові Вишеславському кураторка, яка організовувала йому виставку в Дніпродзержинську. — Тебе поріжуть наші хлопці». Він саме збирався махнути по випивку для робітників, що запрацювалися до півночі. Район же був далекий від центру. Кураторка начепила йому на лоб неоковирне кепі, на ноги — розлогі спортивні штани з неозорою матнею, а потім, задоволено оглянувши, умгукнула та відпустила на вулицю. І мала рацію: хлопці його «не порізали». Повернувшись із пляшками, товариш гидливо перевдягнувся. Художник, куратор, мистецтвознавець Гліб Вишеславський змушений був виходити в ніч у не звичному для себе образі, бо інакше його б не зрозуміли. Бо жлоби, так би мовити, нас одягають. Ми змушені слухати з телеекранів і по радіо, в маршрутках музику, яка їм подобається, їм же Шуберт не до вподоби... Відрадно, що вибір є, ти можеш обирати, що слухати: музику Шуберта чи Стаса Михайлова, причому послухати класику у філармонії в рази дешевше й інтелектуал туди зможе піти, хоча проблема вибору полягає не в ціні на квиток.
Людина в капелюсі
Людина — це система знаків. Для прикладу, людина одягла капелюха або берет, так-от: жлоб — навіть якщо він якоюсь мірою сноб — такого не одягне.
Коли я їду до батьків на Волинь, то мушу там знімати капелюха, бо на вулицях люд на мене витріщається, що мені стає незручно, мовби я порушую громадський спокій тихого містечка. Проте ренесанс капелюхів уже почався, і першими відважилися на носіння капелюшків молоді жінки. Коли я бачу цих панянок на вулицях Києва, радію. Це соціальне зрушення, я не іронізую, взагалі не уявляю, як узимку чи влітку можна ходити без капелюха — голова ж страждає і це може мати дуже погані наслідки. Та я не розумію, як можна вдягати ідіотську бейсболку з рекламним написом, нехай прості американці носять свої бейсболки, тільки чистесенькі, без реклами. Ось у цьому сенсі ми наздогнали Америку (Сміється. — Упоряд.). У школах американські діти на уроках коять різне з учителями, мало не все, що їм заманеться, і наші дітлахи теж беруть зі своїх американських однолітків приклад, на жаль. Я не хочу кидати цим камінь в американців чи в їхню систему освіти, хай би у нас, в Україні, видавали щороку таку величезну кількість книжок, як там. Дай Боже нам стільки музеїв, заповнених класикою, як у них.
Та повернімося до наших капелюхів, справді гарні мені довелося побачити, як не банально це прозвучить, у Парижі. Я недавно здійснив свою мрію і поїхав з дружиною в Париж, і в свої роки нарешті Лувр побачив, але не він мене найбільше вразив.
