Жлобологія - Жолдак Богдан (читать бесплатно полные книги txt) 📗
Відтоді пролетаріат сприймаю однозначно. Ставлення це тільки посилилося останнім часом; розчулений, з якою турботою виганяють нас під колеса автівок вуличні ремонтники тротуарів, не подумавши спорудити якийсь альтернативний прохід для пішохода. А навіщо?
Міщух
Слово «жлоб» завжди сприймав як означення дрімучого обивателя, міщуха, по вуха закопаного у своє добро. Зазвичай це люди «за 30», а то й «за 40-50». Довколишня агресія з ними не асоціюється — вона цілком належить стихії хуліганів. У 70-ті ними кишіли всі двори, а, головне, виходи з них на Велику Землю. Довготелесе чмо з гітарою, патлате (модна зачіска нині змінилася, повернувши кут на 180 градусів), з налиплим до губиська недопалком, у штанях-кльош... нерідко з «пером» у кишені. Нині — це вже історія.
(Наскільки захоплено сприймав тоді молодняк цей карикатурний образ людини, свідчить реакція того ж молодняка після перегляду «Операции Ы»: натовпи захоплено — без усякої іронії — на повний голос вигукували дебільні репліки героїв третьої новелки. Гадаю, звідти все й пішло).
Розвиток техніки та гадані перспективи малого-середнього бізнесу вимели з двору більшість найактивніших та найтямковитіших жлобів. Тепер вони — або сидять у якомусь чаті, виплескуючи у віртуальний простір свої розбурхані емоції, або метушаться у тому ж малому-середньому бізнесі, заробляючи на «деву» — із болісною мрією про «лєксус».
(Сценка у супермаркеті. Розмова в черзі: «То як твій, уже купив тобі машинку? — Ні, ще не купив. Треба натиснути...». Озираюся: дві шмарклі, років по 17-18).
Слово, якого нема в словнику
Менш поширений, хоч і загалом відомий, термін «рагулі». Одна публічна персона вжила його навіть щодо певної політичної партії. Утім, коли я, вже без політики, скористався ним у своєму дослідженні про Венеційську бієнале, літредакторка безжалісно викреслила його із чернеткового тексту. «Слова цього немає в Академічному словнику», та й годі. Я, втім, наполіг на своєму, тож «рагулі» в тексті лишилися.
Є ще хороші слова на адресу жлобів. Шпана — але треба перекладати з французької. Бидло — але необхідно вибачатися перед домашньою худобою. Гопота, пацани... теж вимагає пояснень та коригувань.
Ні, жлоб таки універсальний термін, його нічим не заміниш.
Генеалогія бидлізації
Дуже спокусливо було б вивести жлобів із процесу радянської бидлізації. І хоча ця теорія не конче видається нам хибною, але, так би мовити, «угноєність ґрунту» спостерігаємо вже й за старого режиму. Цей процес жлобалізації країни почався не в місті, а ще в самому селі і не в останні десятиліття, а набагато раніше, про що свідчать зокрема мемуари Євгена Чикаленка, відомого українського мецената початку XX сторіччя. Він був українофілом, стояв біля витоків українофільства періоду Емського і Валуєвського указів. Хто був тоді найбільш вороже налаштований до українофільської справи, вгадайте... Діти селян. Вони нічого чути не хотіли про українську мову і спілкувалися жахливим суржиком, якщо вірити Чикаленкові. Мова Голохвастова була. Без усякого телевізора.
Чикаленко в мемуарах свідчить: на міських курсах українською балакати намагалися лише окремі представники дворянства, такі собі шляхетні ентузіасти. Українофільською справою переймалися діти поміщиків, вихідці із заможних родин, часом це були люди з польським корінням. Шармовий портрет одного з перших міських жлобів спливає на сторінках комедії Старицького «За двома зайцями» (в її екранізації артист Олег Борисов грає Голохвастова справді переконливо!). Селяни (серед яких — майбутні свириди Петровичі) усіляко ламали собі язика суржиком, рішуче відмовляючись від «мужицької мови». Чомусь сільські люди не намагалися тоді і не намагаються досі відстоювати своє українство.
Карикатури із київської періодики початку XX століття зображають реготливу істоту, яка не соромиться підглядати у шпарку в дамських купальнях на Трухановому острові, зрозуміло, навіщо. Це, виявляється, було на той час пошестю. Підпис під карикатурою гласить: І ги-ги-ги!
Ерудити згадають про скоробагатька та хвалька Трімалхіона із Петронієвого «Сатирикона». Але тут уже я не згоден: Трімалхіон щедро пригощає лагоминами — а не фаст-фудами з якогось маркету — широку публіку, не братву.
Для сучасного жлоба щедрість не властива.
Витоки ожлоблювання
Позитивна програма, національна ідея, хоч мені не зовсім подобається, як це звучить, мусить бути. Проект батька Махна при всій його неоднозначності відображає трагічну історію українців. Українська історія — це суцільний жах, принаймні у тому вигляді, в якому її викладали і досі пропонують молодому поколінню. Так-от: Махно і його анархія справді симпатичніші, ніж тотальне жлобство, яке маємо сьогодні. Обмеженість заможних людей і ріднить їх із жлобами-бідняками. Однозначно, що епідемія жлобства мала би бути під контролем, та як зробити масу керованою — дуже складне питання. Ортега-і-Гассет про бунт мас у свій час уже висловлювався.
Годі шукати витоки тих чи інших негативних процесів в історичному масштабі, у тому числі і витоки ожлоблювання, проте 1905 рік — чудова ілюстрація того, що народний бунт не буває даремним. Як «Союз русского народа» і його маніфест 1905-го року. Уявіть собі: йдуть прості люди і мочать ненависних їм інтелігентів. Хто в шляпі, той — інтелігент, їх усіх треба бить, студенти теж потрапили в чорний список. Ішлося не просто про єврейські погроми... Ось іде купчінушка, тримає квач, дьогтем маже всіх, хто в шляпі. Це був перший спалах консолідації армії жлобів. Спалах, який проти самих жлобів же й спрацював. Вони самі себе стали чавити. На початку нового століття простий люд збирався для чого? Аби отримати цей пряник грошовий, «рубль». Вони не змогли на радощах не напитися до втрати людської подоби. Є як мінімум три красномовні описи цієї історії в тогочасній художній літературі (інтелігенція була не просто спантеличена подіями, які відбувалися, вона була шокована). У письменника і теоретика мистецтва Федора Сологуба, в публіциста Олександра
Амфітеатрова, автора першого відгуку на Венеційську бієнале 1895 року, і в Максима Горького є описи тих незабутніх подій.
Якщо прочитати історію виокремлення італійської держави впродовж XIX сторіччя — теж можна жахнутися: скільки там було зрад, підступів, крові... І так майже 70 років. Це символічне число, з огляду на радянське минуле України.
Місто «панаєхавших»
Ми живемо в країні з сумною історією. Ця сумна історія почалася якраз із того, що селяни масово поїхали до міста. «Панаєхалі!» — казали на те кияни. А я відповідаю киянам: ви теж панаєхалі. А вони мені на те: та ми ж справжні кияни, ми інакші, ми не такі, як усі!
Треба пам’ятати, що українці — селянська нація, тож коли мені закидають, що я панаєхал, то можна вважати, що мені зробили комплімент. У Спілці художників України, у тій же київській філії — до 70% людей — за походженням не кияни. Я вже не буду говорити про письменників та інших діячів мистецтва, понад те, схожу статистику можна простежити і в інших сферах.
Як воно насправді було — люди приїхали з села до Києва, оселилися десь у районі Татарки, спочатку мали садки-городики, які згодом перетворилися на гаражі. Це не теорія, це життя. Я живу в квартирі на другому поверсі, мій сусід (на зріст метрів зо два і з пивним животом) облаштував свій гараж під життєві потреби: там він навіть смажить шашлики. Отож, я чую цей запах і мати-перемати, а ще щоразу вранці дядько відчиняє двері до свого гаража зі страшенним скрипом. Чомусь інші це роблять так, що мені не чутно. Потім вмикає «зубодробітєльний» шансон або неперетравне диско. Це щось страшне. Я думав, як цьому зарадити, ну нехай вже гараж побудований в обхід законодавства, але ж можна не вмикати так гучно музику... І, на щастя, нам таки вдалося домовитися, бо в мене знайшлися помічники, які підтримали ініціативу порозумітися з Фєдьою. Тепер він смажить шашлики не в гаражі, а за ним, на віддалі 20 метрів.
