Жлобологія - Жолдак Богдан (читать бесплатно полные книги txt) 📗
В часи середньовіччя була приказка: повітря міста робить людину вільною. Культура міста існує. Київ, як на мій розсуд, у цьому розумінні містом не є. Київ — це конгломерація сільських районів. Це теж банальність, як і те, що Львів — велике село. У львів’ян, як би не лаяв їхніх рогулів Юрій Андрухович, є Місто. А в киян його немає. Львів’яни навіть голосують не так, як решта країни, тобто мають свою опінію, яка завжди інша, і це дуже важливо.
(Ест)етика жлоба
Я своє життя свідомо проживав як естет, а паралельно тривало інше життя, в якому звучала якась попсня, та я намагався на неї не зважати. Коли вслухався в ці попсові пісеньки, зрозумів, наскільки вони жахливі, від них мене аж почало трусити. Спробую відшукати аналогію: коли Наполеона труїли, то давали начебто невідчутними дозами арсен упродовж тривалого часу, аж поки чоловік не помер. Хоча, за іншою версією, то було онкозахворювання. Та це так, між іншим. Однак я мав над чим замислитися, слухаючи популярні пісеньки наших зірок шоу-бізу, — і тоді це жлобство як явище для мене виокремилось, відбулася його кристалізація, я прийшов до певної критичної точки, якщо описати той мій стан.
Хто ж такі жлоби? Одразу зазначу: для мене важлива не сама етимологія питання, походження терміна, а його синоніміка. Бо, по-перше, воно й пізнається не через розкоп слова, не через археологію поняття, а через підбір синонімних рядів. Бо, по-друге, я надибував жлоба в різних контекстах, навіть екзотичних, чи то жлоб-арт, чи то жлоби в Одесі, проте всіх їх сприймав якось відсторонено. Згодом виявив, що це для мене справді екзотична субкультура, як, наприклад, наркомани. Я сам не зміг би стати наркошою, це не мій спосіб пізнання світу, п’яниці мені більш зрозумілі. А от наркомани, як мені на той момент здавалося, від мене далеко, як жителі Сурінаму. Аж поки не дізнався, що в моєму будинку живуть тихенькі наркоші. Я це нарешті усвідомив, коли на побутовому рівні зіткнувся з цим, і сказав собі: «Все...»
У Рабле є вислів про те, коли явище стає нестерпним, а власне тоді, коли ти його усвідомлюєш і хочеться вити.
Жлобів я також бачив на полотнах художників, які працюють у напрямку жлоб-арту, наприклад, на картині авторства Івана Семесюка. І коли цих персонажів узрів у реальному житті, на вулицях Києва чи, скажімо, Дніпропетровська, придивився пильніше й відчув, що стає моторошно. Мені назустріч прямує чоловік, кепка, тренувальні штани, так неспішно йде собі — на ходу цмулячи пиво... Зловив себе на думці: пива звично випити в спеку, але цей хлопець душиться тим дешевим пивом посеред зими. Цю людину мені таки складно зрозуміти. Тоді я пояснив собі побачене так: імідж понад усе. Пиво — як аксесуар, а ще — крутий мобільний телефон. Недаремно потім ті пляшки недопиті стоять на узбіччі, схоже, людина заради іміджу себе мордує.
Жлобство — це виклик нашого часу. У Чехова є парадоксальний вислів, що в людини має бути все прекрасним. І справді, сьогодні наперекір повсюдному жлобству людина естетична мусить вибудовувати свою паралельну систему цінностей, створювати й оберігати свою естетику.
Володька
Можна підійти до проблеми жлобізму з іншого боку. Всенародна любов до творчості Володимира Висоцького — це незаперечний факт, як і його харизма співака й актора. Це була геніальна людина, але його сприймали передусім як співця з гітарою, а не як великого сатирика. Це з легкої руки жлобів Володимир Висоцький став навчителем у їх немудрящому житті, натомість щезла трагічна постать митця, актора шекспіро-чеховського репертуару.
Пригадую одну історію. Телеведучий і журналіст Андрій Мєтльов з колегою-режисером у якесь місто на півдні возили фільм, знятий за сценарієм Нікіти Висоцького. (Здавалося, якщо тобі вже цікавий автор, то цікаве усе довкола нього, його родина, а не лише красивий міф про нього. Проте звичайна логіка не спрацьовує тут). Місцевий бос, аби привабити публіку на показ фільму, вивісив на кінотеатрі плакат із портретом романтичного барда з гітарою в руках. Звісно, на показ приперлася численна «романтична публіка». Режисер тільки встиг щось промимрити зі сцени — а йому з місць, я-ак сказонуть: «Че он пиздит?! ВООООЛОДЬКУ ДАВАААЙ!!!» Мєтльов із режисером ледве вшилися з того кінотеатру... Розповідав, що і в готелику їх довго розшукували, ображені хронічною відсутністю у фільмі «Володьки з гітарою».
Капкан плюралізму
Бо що визначає жлобів? Їх тотальність. Натомість що визначає інтелігенцію? Хорошу чи погану, це вже не так важливо, — інтелігентні люди все допускають, мають бути толерантними. Інтелігенція — це капкан плюралізму. Ми усіх допускаємо. Жлоби — нас не допускають.
Йшов якось Києвом, бачу — лежить газета «Киевские ведомости», це видання я не став би купувати, та підняв з цікавості і почав переглядати, знайшов статті на літературну тему — намагався прочитати — мене аж заціпило від примітиву.
Я зрозумів, чого вартують картини Івана Семесюка й інших художників жлоб-арту після того, як прочитав негативні відгуки деяких критиків про їхню виставку. У їхніх текстах була така злість, така їдь жахлива, що означало одне: зачепило. От на одному інтернет-сайті був відгук про те, що керівництво музею злякалося — і виставку закрили. А ще один російський сайт пояснював: в час, коли уряд провадить ліберальні реформи, деякі художники намагаються на простий наш народ нападати... Я зацікавився персонами таких рецензентів. Ну гаразд, думалося, нічого дивного, якщо то якийсь дядько-комуніст написав таке, — а ні, молодий хлопець, мускулатура обличчя якого ще навіть не сформувалася, проте цей знавець теж хоче примазатися до мейнстріму і вставити своїх 5 копійок.
Головний біль екзистенції
Якщо продовжувати синонімні ряди, то жлобство я концептуально почав означувати не лише разом із художниками жлоб-арту. Жлоби 1990-х на всі заставки описані у безсмертному романі Іздрика «Воццек». Як неважко здогадатися, маю на увазі розділ «Про мудаків». Це найкращий роман цього автора, напевне, сильнішого він і не напише, точніше, таких геніальних розділів: уже перший містить у собі екзистенцію і сатиру. Екзистенція — як болить голова зранку, сатира — про мудаків. Читав і захлинався від сміху, люди поруч озиралися, чого це я так. Саме поняття мудацтва в тексті Іздрика досить розмите, закінчення цього розділу якесь угодовське: мовляв, усі ми мудаки... всі однакові. Якщо всі, то ніхто. Поміж тим, письменник намагається описати цих людей: от мудаки такі й такі, ось вони щось завжди колекціонують... Чому це, скажімо, колекціонери — мудаки? Не згоден. Та я теж колекціоную, проте думаю, що цей критерій не є визначальним, та й такі поняття, як мудак чи жлоб, варто дуже чітко окреслювати.
Гріх постмодерністів якраз у тому й полягає, що вони не знають меж, переходять їх, заграються і гра закінчується.
Кітчуха
Деякі митці граються в якусь побутову гру, те, що вони роблять, — аж ніяк не мистецтво, бо хлопці загралися в своєму житті. Та вони собі подобаються, живуть на телекамеру, лізуть у ту телекамеру зі своїм модним жарґоном, «кічаться», але вже не розуміють, що кажуть і що роблять. Все це нагадує кітчуху, взагалі, я проти кітчу в мистецтві, я пропонував би розстріляти цей кітч. Це комерція на продаж, це щось наскрізь побутове, найнестерпніше, що є в самому явищі побуту. Річ у тім, що ми можемо прожити без мистецтва, а без побуту — ні.
Інтелектуали: мовчання ягнят
Інтелектуали ніколи не матимуть впливу на масову свідомість, але повернути собі гідність принаймні можна спробувати. Для цього вони мусять гуртуватися, щоб створити хоч якусь силу, усвідомити себе як клас, який вмів би постояти за себе, а такий був, скажімо, в Англії. Бо потрібно мати мужність дати відсіч тим, хто тебе в твоїх правах обмежив, а не загравати з цими кланами. Я не кажу йти на барикади, а почати з себе, підтримувати достойний рівень у мові, культурі і фізичному розвитку. І в жодному разі не можна мовчати.
