Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
Важливо й інше: чудесні перемоги наполеонівської армії полонили уяву молоді, навчивши її схиляння перед грубою силою. Нечуваний успіх Бонапарта викликав у кожного відважного честолюбця надію піднятися до тих самих висот.
А тим часом ця людина, чий коток проїхав по Франції, зрівнявши в правах усіх французів на довершення їх радості, смертельно ненавидів рівність і, як ніхто інший, сприяв появі аристократії з надр демократії.
Я не можу погодитися з образливими для Бонапарта брехливими захопленнями людей, охочих виправдати всі його діяння; я не можу змусити свій розум замовкнути, не можу захоплюватися тим, що викликає у мене огиду або жаль.
Якщо мені вдалося передати те, що я відчуваю, мій портрет відтворить одного з найбільших історичних діячів, але я відмовляюся малювати те фантастичне створіння, чий образ зіткано з вигадок, – вигадки ці народилися на моїх очах, і спочатку ніхто не сприймав їх серйозно, але з часом дурна і самовдоволена довірливість людська піднесла їх до рангу істин. Я не хочу виставляти себе посміховиськом, завмираючи від захвату. Я прагну зображати своїх героїв так, як велить сумління, не відбираючи у них того, що вони мають, але й не нагороджуючи їх тим, чого вони позбавлені. Якби успіх був рівнозначний невинності, якби він був у змозі розбестити й поневолити не тільки сучасників, а й нащадків, якби майбутні покоління, залишаючись рабами, подібно до поколінь колишніх, виправдовували кожного тріумфатора, що сталося б із справедливістю, який сенс мала б саможертовність? Якщо добро і зло відносні, діяння людські уникають морального осуду.
У таке скрутне становище ставить безстороннього письменника людина, осяяна блискучою славою; автор у міру сил намагається не брати репутацію героя на віру, прагнучи оголити істину, але слава одразу застилає картину райдужним туманом.
7
Чи правда, що, віднявши у нас силу, Бонапарт примножив нашу славу?
Аби не визнавати, що з вини Бонапарта територія Франції та її могутність зменшилися, нинішня молодь стверджує, що, коли сили наші його стараннями ослабли, слава лише зміцніла. «Хіба слава про нас не лунає в усіх куточках землі, – говорять вони, – хіба неправда, що на всіх широтах французів знають і бояться, на них рівняються, перед ними запобігають?»
Але хіба зобов’язані ми були неодмінно вибрати щось одне: безсмертя або могутність? Олександр Македонський прославив грецьку націю; це не завадило йому заснувати в Азії чотири імперії; мова і цивілізація еллінів поширилися від Нілу до Вавилона і від Вавилона до Інду. Після смерті Олександра царство його не тільки не ослабло, а й, навпаки, зміцнилося. Бонапарт прославив нас у всіх широтах, під його командуванням французи так владно шпурнули до своїх ніг усю Європу, що Франція дотепер живе минулими перемогами і Тріумфальна арка на площі Зірки до сьогодні викликає пошану, проте в пору наших успіхів арка ця була свідченням, нині ж вона не більше ніж літопис. Утім, хіба справа лише в Бонапарті? Хіба Дюмур’є зі своїми рекрутами не дав чужоземцям перші уроки, хіба Журдан не розбив австрійців при Флерюсі, Пішегрю не завоював Бельгію і Голландію, Ош не перейшов через Рейн, Массена не виграв битву під Цюріхом, а Моро – бій поблизу Ґоґенліндена? – хіба всі ці блискучі подвиги не підготували подальших перемог? Бонапарт возз’єднав ці розрізнені успіхи; він продовжив справу своїх попередників, довершив розпочате ними: але хіба вдалися б останні чудеса, якби не було перших? Бонапарт перевершував усе й уся, лише коли розум його слухався поетичного натхнення.
Тріумф нашого сюзерена коштував нам яких-небудь дві чи три сотні тисяч чоловік на рік; ми заплатили за нього трьома мільйонами наших солдатів, не більше; співгромадяни наші віддали йому всього лише п’ятнадцять років, прожитих у стражданнях і неволі, – кому є діло до подібних дурниць? Адже покоління, що прийшли потім, осяває блиск слави! А ті, хто загинули… – що ж! тим гірше для них! Лиха, пережиті за Республіки, послужили порятункові Франції, нещастя, перенесені нами за Імперії, дали користь незрівнянно більшу – завдяки їм Бонапарт став богом, і цього досить.
Але мені цього не досить, і я не впаду так низько, щоб забути ради Бонапарта всіх моїх співвітчизників; не він породив Францію, а Франція – його. Володар може бути скільки завгодно талановитий і могутній, але я ніколи не погоджуся підкорятись йому, якщо одним словом він може позбавити мене незалежності, домівки, друзів; якщо я не додаю: грошей і честі, то лише тому, що гроші, на мою думку, негідні того, щоб за них боротися, а на честь тиранія зазіхнути не в змозі; честь – душа мучеників; немає кайданів, якими можна було б скувати її, вона проходить крізь стіни в’язниці і забирає з собою все єство бранця.
Ось чого справжній філософ ніколи не пробачить Бонапарту: він привчив суспільство до безвольного підкорення і розбестив його моральність; з його вини люди так спідлилися, що неможливо сказати, коли в серцях знову прокинуться великодушні пориви. Наше безсилля у вітчизні і за її межами, наш нинішній занепад – наслідок наполеонівської неволі: у нас відібрали все, окрім звички до ярма. Бонапарт занапастив навіть наше майбутнє; я нітрохи не здивуюся, якщо у своїй нікчемності й безпорадності ми відгородимося від усієї Європи замість того, щоб піти їй назустріч, якщо, борючись із вигаданими небезпеками, що нібито загрожують нам іззовні, будемо хоробрі тільки в рідних межах, якщо проймемося підлою обачністю, чужою нашому духу і нашій чотирнадцятивіковій історії. Деспотизм, заповіданий Наполеоном, обнесе нас фортечними мурами.
Нині модно зустрічати розмови про свободу сардонічним сміхом і бачити в ній, так само як і в честі, не більше ніж старий забобон. Я людина немодна і вважаю, що без свободи життя неможливе; лише вона надає сенсу нашому існуванню; хай навіть я залишуся її останнім поборником, я все одно не припиню відстоювати її права. Нападати на Бонапарта в ім’я повернення до минулого, скидати його за допомогою застарілих ідей – означає готувати йому нові тріумфи. Подолати Бонапарта можливо, тільки взявши в союзники силу, що перевершує його величчю, – свободу: він винен перед нею, а отже, і перед родом людським.
8
Марність вищевикладених істин
Пусті слова! я краще, ніж будь-хто, усвідомлюю їх марність. Нині будь-яке критичне зауваження, хоч яким би стриманим воно було, сприймається як образа святині; тому, хто, на відміну від щирих і палких прихильників Наполеона, не здатний кадити всім його недосконалостям, треба набратися мужності, щоб стерпіти крики простолюду і не побоятися накликати на себе звинувачення в обмеженості розуму і нездатності відчути велич Наполеонового генія. Світ належить Бонапарту; те, чого не встиг захопити сам деспот, підкорила його слава; за життя він випустив світ з рук, але після смерті знову заволодів ним. Говоріть що хочете – ніхто вас не слухатиме. Тіні Пріамового сина стародавні вклали в уста такі рядки: «Не суди про Гектора з його скромної могили: Іліада, Гомер, змушені утікати ахейці, – ось мій надгробок: я похований під цими великими діяннями».
Нині Бонапарт уже не реальна особа, але персонаж легенди, плід поетичних вигадок, солдатських переказів і народних казок; це Карл Великий і Олександр, якими змальовували їх середньовічні епопеї. Цей фантастичний герой затьмарить усіх інших і буде єдино реальним. Бонапарт – плоть від плоті абсолютної влади; він правив нами деспотично – нині так само деспотично керує нами пам’ять про нього. Деспотична влада пам’яті навіть сильніша: коли Наполеон був на троні, йому іноді траплялося зазнати поразки, нині ж усі покірно схиляють голову під ярмо мерця. Він став на шляху в майбутніх поколінь: який воєначальник зуміє тепер прославитись? хіба можливо перевершити його на полі бою? Чи може у нас народитися вільний уряд, якщо він розбестив серця, відбивши у них будь-який потяг до свободи? Ніякій законній владі не вдасться більше вигнати з людських голів привид узурпатора: солдат і містянин, республіканець і монархіст, багач і бідняк – усі, живуть вони в палаці чи в хатині, прикрашають свої житла бюстами і портретами Наполеона; колишні переможені сходяться в цьому з колишніми переможцями: в Італії кроку не можна ступити, щоб не натрапити на його тінь, у Німеччині він зустрічає тебе всюди, бо юнаків, котрі воювали проти нього, немає вже серед живих. Так буває завжди: сторіччя вклоняються перед портретом великої людини і довгою безперервною працею завершують її. Цього разу людство не захотіло чекати: можливо, воно занадто поквапилося віддати картинку тисненню.
