Пилип Орлик - Коляда Ігор (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Гетьмана Пилипа Орлика не було в турецькому таборі. Його затримав шведський король, який не хотів посилення позицій гетьмана та його повної переорієнтації на турецького султана. Мирні переговори теж велися без нього, як він сам свідчить. У липні 1711 р. поблизу Прута між Османською імперією та Московською державою був підписаний так званий Прутський мирний договір, за яким росіяни віддавали туркам Азов, а також мали знести новозбудовані фортеці у Приазов'ї та Нижньому Подніпров'ї. Питання про політичний статус України стало одним з головних під час переговорів. Цар змушений був зректися Правобережної України, «відняти від неї руку» на користь кримського хана та гетьмана П. Орлика. Однак відповідна стаття договору не була виписана докладно, що давало змогу обом сторонам трактувати її по–своєму: «Стосовно Польщі та прилеглих до неї козаків, запорожців і тих козаків, що перебувають у союзі з найяснішим ханом Криму, паном Давлет–Ґереєм, то надалі… він повинен з усіх цих місць негайно відійти». Є підстави вважати, що російські дипломати підкупили великого візира турецького, щоб сформулювати той пункт договору, що торкався України, а разом з нею і Польщі, неоднозначно та нечітко. Адже Петро І за порадою своєї дружини Катерини, відправляючи свого урядовця П. Шафірова для переговорів з великим візирем Балтаджі Мегмед–пашею, спорядив його 850 кг золота.
Відразу після підписання миру почалися дискусії російської і турецької сторін про те, що ж слід розуміти під «землями козаків».
Орлик трактував договір так, що цар за ним зовсім зрікся України по обидва боки Дніпра і вона тепер може вважати себе самостійною, ні від кого незалежною державою. Шафіров же, московський віце–канцлер у Константинополі, доводив, що такого обов'язку для царя з цього договору не виникає. Запорожці зі свого боку вказували на договір, що був складений між королем Швеції і ханом кримським, і робили висновок, що Україна мусить бути вільною, ні від кого не залежною державою. Непорозуміння, що виникли між Московщиною й Туреччиною на ґрунті неясності договору, стали на перешкоді до ратифікації Прутського миру з обох боків. До того ж, московський цар, незважаючи на умову, не квапився зі знесенням Таганрозької фортеці і поверненням Азова Туреччині, вимагаючи, щоб турки спочатку вислали з турецької землі шведського короля, а турки у свою чергу вимагали виконання пункту договору про відмову царя від прав щодо України.
Ситуація довкола ратифікації договору та виконання його умов загострювалася, і справа йшла до відновлення військових дій між Османською імперії та Московською державою.
Щоб ще більше схилити Порту до війни з Московією та наполягти на конкретизації умов Прутського договору щодо України, у грудні 1711 р. Пилип Орлик відправляє з Бендер до султанської столиці посольство. Дослідники зазначають, що Пилип Орлик на запрошення султана мав особисто брати участь у переговорному процесі, однак шведський король Карл XII заборонив, усе з тих же міркувань, від'їзд гетьмана до турецької столиці.
До складу української дипломатичної делегації увійшли генеральний писар Іван Максимович, генеральний осавул Григорій Герцик, генеральний суддя Клим Довгополий, кошовий Запорозької Січі й Низового козацького війська Кость Гордієнко і прилуцький полковник Дмитро Горленко. Цій делегації П. Орлик вручив інструкцію, яку він підготував З листопада 1711 р. у турецькому містечку Баба. Вона складалася з десяти статей. Сучасний дослідник козацької історії Т. Чухліб зазначає, що на переговорах генеральна старшина мала відстоювати такі основні положення: 1) Османській імперії необхідно визнати суверенітет гетьмана над Україною «обох сторін Дніпра»; 2) Україна має управлятися гетьманом, який обирається вільними голосами; 3) Османська імперія не може самовільно зміщувати обраного гетьмана; 4) султан повинен змусити Москву назавжди відмовитися від претензій на Україну; 5) Кримське ханство не може домагатися панування над Україною; 6) мають бути забезпечені автономні права Запорозької Січі тощо.
Ця інструкція була підготовлена в трьох варіантах, які різнилися між собою пунктом про те, під чиєю протекцією має перебувати незалежна Українська козацька держава, тобто хто мав бути гарантом її незалежності. У першому наголошувалося на тому, що українці мали залишатися під захистом Шведської корони; у другому висловлювалося бажання піти під заступництво султана; третій варіант не розголошувався, і його тримав при собі член посольства, генеральний писар І. Максимович, який мав оголосити побажання П. Орлика лише за певних обставин.
Українську делегацію зустріли в столиці Туреччини доброзичливо, але переговори в Стамбулі велися паралельно і з українською делегацією, і з московськими представниками, які мали протилежні інтереси.
Активна діяльність українців у Стамбулі та їхній вплив на переговори султана з російським послом П. Шафіровим неабияк стурбували московських дипломатів. «Малоросійські зрадники підбурюють турецький двір проти Росії, і вони якраз і є головною причиною, яка перешкоджає укладенню миру», — писав у листі до свого царя П. Шафіров.
Побоювання московського дипломата були небезпідставними, адже посольство П. Орлика спромоглося переконати турецький уряд, котрий прийняв їх тлумачення Прутського договору й висунув Росії, яка досі не бралася до виконання умов договору, ультиматум у чотирьох пунктах: Росія негайно виводить свої війська з Польщі й зобов'язується не вводити їх туди ніколи; негайно зрікається України; негайно віддає туркам Азов і руйнує прикордонну фортецю Таганрог; укладає з Карлом XII перемир'я на три роки і визнає за турками право вільно відпустити Карла XII з Туреччини будь–яким шляхом. У разі невиконання цих умов Порта загрожувала знову розпочати війну з Москвою, сам султан збирався очолити військо.
Успіхи української делегації також були закріплені у виданому між 25–28 грудня 1711 р. «Привілеї Ахмеда III Війську Запорозькому 1711 p.». Згідно з цим документом П. Орлик визнавався «гетьманом України обох боків Дніпра та Війська Запорозького», а основоположні принципи взаємовідносин між Україною і Портою визначалися таким чином: «Козаки України та Запорожжя підлягають моєму вічному правлінню. Вибори та скинення гетьмана остануться в їх руках. Поладнання їх справ довіряється їм самим. Вони матимуть статус підданих, їх не будуть обтяжувати ніякими податками, ані вимогами від них хараджу. Назване населення повинно стисло дотримуватися своїх договірних зобов'язань. Повсякчасно, як довго вони дотримуватимуться свого слова, вони не будуть піддаватися ані втручанням, ані нападам щодо їх земель та інших справ… Ласка мого цісарського дозволу була дарована їх проханню, за умови, що: коли тільки мої непереможні війська будуть воювати в краях недалеко від них, названий нарід повинен послати зі своєї сторони своїх вояків, скільки було б можна; вони повинні собі допомагати і маневрувати разом».
Проте успіх українського посольства не вдалося закріпити. Цьому завадили спротив російських дипломатів на чолі з П. Шафіровим, а найголовніше те, що рішуча позиція турецького уряду розпочати війну з Росією налякала Петра І, який у стислі терміни наказав виконати вимогу про звільнення Азова, зруйнування фортеці Таганрог та розпочав виведення царських військ із Польщі і Правобережної України, що належала за мирним московсько–польським договором 1686 р. Польщі.
До військових дій між Росією і Туреччиною так і не дійшло, натомість переговори тривали далі, головними елементами яких стали хабарі та підкуп. За солідні суми, передані великому візирові та решті членів султанського дивану (ради), російському посольству вдалося спрямувати переговори з турецькою стороною у більш проросійське русло та схилити Ахмеда III до перегляду українсько–турецького договору. Так, 16 березня 1712 р. вийшов фірман турецького султана, згідно з яким тільки Правобережна Україна та Січ передавалися П. Орликові, Лівобережжя ж відходило до Московщини. Турецька держава зобов'язувалася не втручатись у внутрішні справи України. Зокрема, у привілеї йшлося про таке: «…Ми (турецький султан) оцю Україну по цей бік Дніпра, яка на основі воєнного права перейшла до нашого непереможного цісарства від московського царя, передаємо і ласкаво відступаємо у повне володіння вищейменованому гетьманові козаків українських і запорозьких, найяснішому Пилипу Орлику і його нащадкам, гетьманам українським і запорозьким… під нашою непереможною протекцією… Хай він там свобідно править, керує і проводить порядок згідно з їх давніми законами, на цьому березі Дніпра [Правобережжя], крім Києва із приналежними малими містечками, які ми разом із потойбічною Україною [Лівобережжя] відступили москалям і виділили їх їм».
