Пилип Орлик - Коляда Ігор (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Гетьман видав універсали до українського народу і розіслав їх по Україні, написав він листа і до лівобережного гетьмана Івана Скоропадського, пропонуючи йому гетьманський титул. «Не йміть віри тим, що кажуть, начебто Порта Оттоманська думає панувати в Україні. Ні! Блискуча Порта, його величність король шведський і хан кримський між собою постановили таку згоду, щоб Україна не підлягала ні під чию васальну залежність, а була б назавжди самостійна держава».
Наприкінці січня 1711 р. у складі 4 тис. запорожців кошового отамана Костя Гордієнка, 2 тис. поляків опозиційного київського воєводи Ю. Потоцького та більш ніж 20 тисяч буджацьких татар і ногайців військові сили на чолі з Пилипом Орликом вирушили на Правобережжя. Уже на середину лютого 1711 р. під контролем гетьмана опинилася значна територія Східного Поділля. Під час першого етапу цього визвольного походу вдалося схилити на свій бік більшість місцевого українського населення. Генеральний осавул Бутович, якого І. Скоропадський послав проти Орлика, був розбитий під Лисянкою і здався в полон. Після цього справа пішла ще краще. Українські фортеці одна за одною здавалися П. Орлику без бою. Про це свідчив і сам московський цар Петро І, який на початку травня писав до О. Меншикова, що П. Орлика підтримує вся «задніпровська» Україна. Наступника І. Мазепи у його прагненні поширити свою владу на Правобережжя підтримали такі місцеві урядовці, як полковники: Богуславського полку — Самійло Іванович (Самусь), Корсунського — Андрій Кандиба, Уманського — Іван Попович, Канівського — Данило Ситинськийю У царських руках зоставалась тільки Біла Церква, де оборонялося московське військо, та кілька містечок Білоцерківського полку. Успіхи Пилипа Орлика на Правобережжі були підкріплені вдалими діями кримського хана Давлет–Ґірея, який у середині січня 1711 р. з 50–тисячною ордою дійшов до річки Самари, захопив тут фортецю Новосергіївську (Вольное) і, навіть не намагаючись узяти другу фортецю Новобогородську, рушив просто на Слобідську Україну.
25 березня 1711 р. почалася облога Білої Церкви. Фортеця була забезпечена всім потрібним для оборони і хоч мала невеличку залогу, могла триматися довго, тим більш що Орлик не мав потрібної для облоги важкої артилерії (у нього було лише 4–6 гарматок). Невдовзі місто вдалося захопити, проте замок тримався й далі, хоч і зроблено було спробу штурму спільними силами запорожців і правобережних козаків. З польською і татарською кіннотою тут не було чого робити. Три дні велася облога фортеці без рішучих наслідків.
Тим часом становище погіршувалося через зраду татар. Дійшовши до Харкова і побоюючись настання весни та збільшення рівня річок, вони повернули назад, по дорозі нищачи оселі та беручи людей у полон. Не виконавши свого військового завдання, відступила до своїх земель кубанська орда під проводом султана Іслам–Ґірея.
Почали розбігатися по домівках і ті, хто приєднався до Орликового війська. Оповідаючи в листі до Карла XII перебіг цього нещасливого походу, П. Орлик писав: «Яких нечуваних під місяцем звірств не робили тоді дикі татари! Вони обдирали і спустошали церкви, одні з них обертали в кінські стайні, інші спалювали до попелу, а ще інші навмисне різними способами оскверняли: перекидували престоли церковні, топтали ногами святі дари, глумилися над іконами, насилували дівчат, замордували людей, обох полів, вже раніше позбавлених мечем, огнем і грабежем усього свого майна. На всьому просторі від Дністра до Росі нахапали вони в ясир кілька тисяч духовних і світських людей, козаків, поспільства, жінок і дітей, і погнали в свої білгородські, буджацькі і ногайські оселі, спустошили вогнем і мечем весь край від Росі до Тетерева і до Дніпра, в полках Білоцерківському і Канівському знищили городи й містечки, а малих дітей, нездатних для того, щоб узяти їх в ясир, кидали в воду або розрублювали пополам… Досить того сказати, що в мене було більш 16 тис. козаків Війська Запорозького, окрім міщан в полках Чигиринськім, Уманськім, Торговицькім, Кальницькім, Корсунськім, Богуславськім, Канівськім і кілька сот в полку Білоцерківськім, — тепер же ледве 3 тис. лишилось: не тільки міщани, але й козаки, що мали в сих полках свої хати й сім'ї, дізнавшись про ворожі вчинки татар, розбіглись від мене в різні боки спасати своїх жінок і дітей, а ті, що ще при мені зостаються, оплакують втрату своїх сімейств, братів, друзів».
Посилаючи сього листа, гетьман Пилип Орлик прохав шведського короля взяти до серця ридання нещасної України і клопотатись перед падишахом як про відплату татарам за шкоди, котрі вони вчинили краєві, так і про визволення забраного з України ясиру. Карл виконав прохання П. Орлика, і 31 липня 1711 р. падишах видав наказ сераскірові, паші Бендерському, відшукати, зібрати і передати Орликові, гетьманові українському, бранців, яких татари забрали в минулий похід в Україну.
Зрада татар стала фатальною для Пилипа Орлика, він усе більше втрачав підтримку місцевого населення і врешті–решт був змушений припинити облогу Білої Церкви і відвести військо до Фастова. Тепер не лишилося нічого іншого, як вертатись назад, до Дністра. Наприкінці квітня 1711 р. Пилип Орлик і запорожці були вже в Бендерах.
Не за планом пішли справи і в союзника українського гетьмана шведського короля Карла XII на північно–західному театрі воєнних дій. Так, шведський корпус, що був у Померанії, взагалі не виступив у похід; тільки Адам Шміґельський з своїм польським відділом зробив у червні 1711 р. рейд з Померанії через бранденбурзьку смугу до Польщі. Він дійшов аж до Торна, воюючи в партизанський спосіб, тобто виступаючи проти малих московських команд та обминаючи великі відділи. Ця експедиція наробила великого галасу, але ні до якого повстання в краї не привела — надто багато було тут московського війська. По кількох днях партизанщини довелося йому вертатися назад.
Невдача експедиції в Україну була тяжким ударом і для Карла XII, і для його спільників. Замість наступу турків на Правобережну Україну і бою десь під Києвом тепер сам цар з московським військом наближався до кордонів Молдови, сподіваючись легкої перемоги.
Так нічим скінчився успішний на першому етапі похід Пилипа Орлика на Правобережну Україну.
«Прутська справа»
Невдача походу гетьмана П. Орлика на Правобережжя не вплинула на його бажання провадити далі боротьбу за визволення Гетьманщини — України.
На початку літа 1711 р. московський цар Петро І розпочав контрнаступ проти турецьких та українських сил. Населення тих міст, які навесні підтримали Орлика, було примусово перегнане на лівий берег Дніпра, ще раз повторивши маршрут «великого згону», проведеного вперше протягом 1678–1679 pp. гетьманом Іваном Самойловичем. Тим часом царська армія попрямувала до Молдови, розраховуючи на підтримку тодішнього господаря Дмитра Кантемира, який у квітні 1711 р. підписав угоду про союз із Росією. Спрямовуючи свої військові сили в напрямку столиці Молдови міста Ясси, московський правитель сподівався у ході так званого Прутського походу завоювати придунайські князівства та утворити велику православну імперію на теренах колишньої Візантії. Однак не все в цих розрахунках справдилося…
Під час просування до кордонів Молдови московські війська зазнали чималих втрат від запорожців на чолі з К. Гордієнком, які за наказом П. Орлика атакували військовий обоз Петра І та відібрали 700 підвод з хлібом і борошном, а також постійно відрізали їм шлях до річок.
На початку липня 1711 р. Петро І, відірвавшись від власних тилів, з невеличким військом зайшов у глиб турецьких володінь. Російське військо було блоковане поблизу с. Станілешти біля Ясс, на правому березі р. Прут. 8 липня 1711 р. відбувся бій, який закінчився великою поразкою росіян. Об'єднані підрозділи турків, татар, шведів та українців вдалим маневром швидко оточили московських стрільців, котрі навіть не встигли як слід утворити оборонний табір. Після цього союзницькі війська без перешкод звели навколо загонів Петра І земляні вали, на яких було встановлено гармати. Бомбардування деморалізованої російської армії тривало в ніч з 9–го на 10 липня, а також протягом наступного дня. Загалом загинуло близько 3 тис. вояків противника. Якби турецьке командування не наказало припинити вогонь, російська армія була б вщент розбита. У штабі Петра І, готуючись до полонення, почали палити таємні документи. Близько 7 тис. українських козаків під командуванням П. Орлика та К. Гордієнка надали відчутну допомогу туркам у перемозі над силами Петра І. Ця допомога, на думку гетьмана П. Орлика, мала створити сприятливі умови для реалізації омріяних планів, адже московський цар, аби врятувати своє життя і свою державу, мусив би згодитись на все, що тільки запропонували б переможці.
