Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

Поглянувши на статую Наполеона, що вінчає колону на Вандомській площі, він промовив: «Якби я забрався так високо, у мене б, мабуть, закрутилася голова».

Коли він оглядав Тюїльрійський палац, йому показали залу Миру. «Яка потреба була в ній Бонапарту?» – запитав він зі сміхом.

У день в’їзду до Парижа Людовіка XVIII Олександр дивився на процесію з вікна, як простий смертний, намагаючись залишитися непоміченим.

Іноді він виявляв манери не тільки вишукані, а й чутливі. Під час відвідин лікарні для божевільних він запитав в одної з доглядальниць, чи багато тут «страждальниць, що втратили розум від кохання». «Досі, – відповіла жінка, – було багато, але боюся, що після появи в Парижі Вашої Величності кількість їх дуже зросте».

Один з прибічників Наполеона сказав царю: «Ми вже давно чекали і палко бажали прибуття Вашої Величності». – «Я радий був би прибути раніше, – відповів Олександр, – мене затримала відвага французів». Відомо напевно, що, переходячи через Рейн, він шкодував про залишене ним мирне життя в колі родини.

У Будинку інвалідів він зустрів покалічених солдатів – тих самих, що розбили його армію під Аустерліцом; вони похмуро мовчали, лише стукіт дерев’янок, що замінювали їм ноги, лунав пустельними дворами й оголеним храмом; зворушений цим голосом відваги, Олександр наказав прислати в подарунок інвалідам з десяток російських гармат.

Йому запропонували змінити назву Аустерліцького мосту. «Ні, – відповів він, – досить того, що я пройшов по цьому мосту разом з моєю армією».

Олександр був спокійний і засмучений; він прогулювався Парижем верхи або пішки, запросто, без почту. З виглядом людини, здивованої власним тріумфом, він обводив юрбу поглядом мало не розчуленим, ніби визнаючи її перевагу: можна було подумати, що перед нами варвар, знічений, немов римлянин серед афінян. Можливо, проте, він згадував у ці хвилини, що ці французи перед ним побували в його спаленій столиці, а нині його солдати в свою чергу оволоділи Парижем, де ще можна було б розшукати згаслі смолоскипи з тих, що знищили, але звільнили Москву. Як, мабуть, уразила його благочестивий розум ця мінливість долі, ця спільність лих, що спіткали царів і народи.

14

Бонапарт у Фонтенбло. – Регентська рада в Блуа

Що ж робив тим часом полководець, який виграв Бородінську битву? Дізнавшись про рішення Олександра, він наказав майору артилерії Маяру де Лескуру підірвати Гренельський пороховий погріб: Ростопчин підпалив Москву, проте спершу він дочекався, щоб мешканці столиці покинули її. Наполеон повернувся у Фонтенбло, а потім рушив у Віллежюїф; звідти він оглянув Париж, що його охороняли чужоземні солдати; завойовникові згадалися дні, коли його гренадери несли варту на підступах до Берліна, Москви та Відня.

Події тьмяніють перед іншими подіями, що приходять їм на зміну: якою жалюгідною здається нам нині скорбота Генріха IV, який повертається у Фонтенбло з Віллежюїфа, де він дізнався про смерть Габріелі! Повернувся у Фонтенбло і Бонапарт; самотність імператора була порушена лише спогадом про його найяснішу жертву: бранець миру щойно покинув замок, віддавши його бранцю війни, бо «нещастя не зволікає».

Регентська рада перебралася до Блуа. Бонапарт наказав імператриці з римським королем покинути Париж, бо, сказав він, швидше вони опиняться на дні Сени, ніж будуть з тріумфом відправлені до Відня; проте Жозефу він звелів залишитися в столиці. Братова втеча розлютила його, і він поклав на колишнього короля Іспанії провину за все, що відбувається. Метушня відступу зібрала в Блуа міністрів Наполеона, його братів, дружину з сином і членів регентської ради: всюди виднілися обози, скрині, екіпажі; навіть королівські карети опинилися тут і по розмоклій від бездоріжжя землі провінції Бос потяглися до Шамбора, єдиного клаптика французької землі, залишеного у володіння спадкоємцю Людовіка XIV. Деякі міністри і в Блуа не відчували себе в безпеці і не заспокоїлися до того часу, поки не дісталися до Бретані; інша річ – Камбасерес, що снував у портшезі крутими вуличками Блуа. Ходили різні чутки; подейкували про два табори і про загальну рекрутську повинність. Протягом кількох днів ніхто в Блуа не знав, що відбувається в Парижі; туман розвіявся лише після прибуття ломовика, на чиєму пропуску стояв підпис Сакена. Незабаром на заїжджому дворі «Галера» оселився російський генерал Шувалов: одразу ж до нього хмарою посунули за пропусками вельможі, які жадали тікати світ за очі. Втім, перш ніж покинути Блуа, кожен з них не забув прихопити з каси регентської ради гроші на дорожні витрати і залишок утримання: в одній руці вони стискали перепустки, в іншій гроші, та при цьому не забували запевнити тимчасовий уряд у своїй благонадійності – одне слово, голови не втрачали. Імператриця-мати та її брат, кардинал Феш, відбули до Рима. Князь Естергазі, посланець Франца II, приїхав по Марію Луїзу та її сина. Жозеф і Жером сховалися у Швейцарії; їх спроби вмовити імператрицю поїхати за ними успіхом не увінчалися. Марія Луїза поспішила повернутися до батька: не вельми прихильна до Бонапарта, вона була рада позбутися подвійної тиранії чоловіка і володаря і невдовзі утішилась. Рік по тому Бонапарт примусив Бурбонів так само безладно втікати, але вони не мали за плечима чотирнадцяти років нечуваного розкошування і, оскільки кінець їх довгим лихим пригодам прийшов зовсім недавно, не встигли ще звикнути до благоденства на троні.

15

Моя брошура «Про Бонапарта і Бурбонів» виходить у світ

Але Наполеон ще не був повалений; за нього стояли сорок тисяч кращих солдатів землі; він міг відступити за Луару; на півдні вирували французькі війська, що повернулися з Іспанії; військовий стан був подібний до вулкана, готового ось-ось вивергнути палаючу лаву; навіть чужоземні володарі вважали в ті дні, що правити Францією має або Наполеон, або його син: два дні Олександр зволікав. Пан де Талейран, як я вже сказав, схилявся у глибині душі до коронації римського короля, бо побоювався Бурбонів; якщо на ту пору регентство Марії Луїзи й викликало у нього деякі сумніви, то лише тому, що Наполеон був ще живий, а існування такої неспокійної, непередбачуваної, заповзятливої і ще повної сил людини позбавляло князя Беневентського впевненості в повноті влади [59]…

Саме у ці тривожні дні, бажаючи похитнути нестійку рівновагу, я опублікував свою брошуру «Про Бонапарта і Бурбонів»; результат відомий. Я відчайдушно втрутився в бій за відроджувану свободу проти ще не зломленої тиранії, чиї сили відчай лише потроїв. Я виступив за законну монархію, підкріплюючи слова фактами. Я розповів французам про стародавній королівський рід, перелічивши членів цього роду, змалював їхні характери: з тим самим успіхом я міг перелічити дітей китайського імператора: заволодівши сучасним, Республіка та Імперія відтіснили Бурбонів у минуле. Людовік XVIII заявив, як я вже не раз говорив, що моя брошура дала йому більше користі, ніж стотисячна армія; він міг би додати, що вона засвідчила саме його право на престол. Удруге я зробив йому цю послугу, коли вдало завершив війну в Іспанії.

Ледве ступивши на політичну ниву, я завоював любов юрби, але одночасно втратив повагу можновладців. Усі, хто раболіпно прислуговували Бонапарту, зненавиділи мене; але й ті, хто мріяв віддати Францію в неволю, дивилися на мене кривим оком. Серед монархів спочатку на мій бік став тільки сам Бонапарт. У Фонтенбло герцог де Бассано показав йому мою брошуру; він переглянув її і розглянув з цілковитою неупередженістю: «Це правильно, це неправильно. Мені нема за що дорікнути Шатобріану; він був проти мене і в час мого всевладдя, але які негідники такий-то і такий-то!» – і він назвав їхні імена.

Що ж до мене, то я завжди, навіть нападаючи на Бонапарта якнайрізкіше, захоплювався ним безмежно і щиро.

Нащадки не такі справедливі у своїх оцінках, як вважають: час безсилий проти пристрастей, захоплень і помилок. Якщо нащадки беззастережно захоплюються ким-небудь, їх обурює, що сучасники їхнього кумира дивились на нього інакше. Проте це цілком природно: пороки великої людини вже ні для кого не становлять небезпеки; слабкості її вмерли разом з нею; історії належить лише її безсмертна слава, але зло, яке вона учинила, не стає від цього менш реальним, воно було злом за своєю суттю і природою, а головне, тому, що від нього страждали люди.