Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

12

Прокламація генералісимуса князя фон Шварценберґа. – Промова Олександра. – Капітуляція Парижа

Тим часом зважаючи на наближення союзників, граф Олександр де Лаборд і пан Туртон, вищі чини національної гвардії, були послані до генералісимуса князя фон Шварценберґа, який у російській кампанії бився на боці Наполеона. Увечері 30 березня парижанам стала відома прокламація генералісимуса. У ній ішлося: «Ось уже двадцять років Європа потопає в крові і сльозах: спроби покласти край цим незліченним нещастям не мали успіху, бо уряд, що гнобить вас, за самою своєю природою чужий миру. Парижани, становище вашої вітчизни вам відоме: союзники зобов’язуються зберегти ваше місто у повній цілості. Ось почуття, з якими до вас звертається озброєна Європа, що зібралася біля стін вашої столиці».

Яке чудове визнання величі Франції: «До вас звертається озброєна Європа, що зібралася біля стін вашої столиці»!

Ми, які не поважали нікого, вислуховували слова поваги від народів, чиї міста руйнували доти, поки сила покинула нас. Вони вважали нас священною нацією, землі наші здавалися їм полями Еліди, куди богами заборонено шлях чужоземним воїнам. Якби парижани все-таки вважали за потрібне учинити супротивнику опір хоч би протягом доби, для чого в них були всі засоби, справи могли повернутися на інше, але ніхто, крім захмелілих від стрілянини і пошанування солдатів, не хотів більше жити під владою Бонапарта, і, прагнучи позбавитися його панування, парижани поспішили відчинити ворота ворогу.

Париж здався 31 березня: акт про капітуляцію підписали від імені маршалів Мортьє і Мармона полковники Дені і Фаб’є; акт про громадянську капітуляцію був підписаний від імені мерів Парижа. Муніципалітет послав до російського генерального штабу депутацію для обговорення деяких статей договору: мій побратим у вигнанні Крістіан де Ламуаньон був серед цих посланців. Олександр сказав їм:

«Ваш імператор, колись мій союзник, вторгся в саме серце моєї країни і приніс їй страждання, які не скоро зітруться з пам’яті моїх підданців; я прийшов до вас, спонукуваний законним бажанням постояти за свою державу. Я далекий від думки про помсту. Я справедливий і знаю, що в тому, що трапилося, винні не французи. Французи мої друзі, і я хочу довести їм, що маю намір відповісти на зло добром. Мій єдиний ворог – Наполеон. Я обіцяю Парижу особливе заступництво; я беру під захист і охорону всі громадські заклади; там розмістяться тільки добірні частини; я не буду розпускати вашу національну гвардію, куди входить цвіт ваших громадян. Ваше майбутнє – у ваших руках; ви потребуєте уряду, який дарував би спокій і вам і Європі. Висловлюйте ваші бажання: ви знайдете в мені помічника, готового посприяти будь-яким вашим починанням».

Обіцянки ці були виконані від слова до слова: честь переможців була союзникам над усе. Що мав відчути Олександр, побачивши куполи і вежі міста, куди чужоземці досі входили лише для того, щоб захоплюватися нами, щоб утішатися скарбами нашої цивілізації і нашого розуму; неприступного міста, яке протягом дванадцяти сторіч оберігали його великі уродженці; столиці слави, яку, здавалось, як і раніше, захищали тінь Людовіка XIV і життя Бонапарта!

13

Вступ союзників до Парижа

Господь отверз уста, і народи почули його голос, що зрідка порушує мовчання вічності. Тоді на очах нинішнього покоління сталося те, чому Париж був свідком лише одного разу – 25 грудня 496 року, коли в Реймсі відбулося хрещення Хлодвіга і ворота Лютеції відчинилися франкам; 30 березня 1814 року, через двадцять один рік після кривавого хрещення Людовіка XVI, старий молот, що сторіччями залишався нерухомим, знову забив у дзвони стародавньої монархії, і зі звуками цього другого удару до Парижа увійшли татари. За тисячу триста вісімнадцять років, що відокремлюють одну подію від іншої, ворог, бувало, загрожував нашій столиці, але всередину йому вдавалося пройти, лише якщо його кликали туди наші власні війська. Нормани обложили місто паризіїв; паризії спустили на них своїх яструбів; Ед, дитя Парижа і майбутній король, rex futurus, як називає його Аббон, змусив північних піратів утікати; у 1814 році парижани спустили своїх орлів: союзники увійшли до Лувру.

Бонапарт віроломно напав на свого захопленого прихильника Олександра, що на колінах благав його про мир; Бонапарт наказав розграбувати Москву; він змусив росіян спалити її; Бонапарт зруйнував Берлін, принизив прусського короля й образив королеву: якої ж помсти нам треба було чекати? Скоро дізнаєтесь.

У Флориді я бачив залишки невідомих споруд, зруйнованих колись завойовниками, від яких не лишилося й сліду, і був готовий до того, що незабаром на моїх очах орди кавказців отаборяться у дворі Лувру. Коли я думаю про ці події, які, кажучи словами Монтеня, є «поганим доказом нашої цінності і наших здібностей», язик мій прилипає до піднебіння: Adhaeret lingua mea faucibus meis [58].

Союзні війська увійшли до Парижа 31 березня 1814 року, опівдні, усього через десять днів після роковин смерті герцога Енгієнського, розстріляного 21 березня 1804 року. Чи варто було чинити таке пам’ятне лиходійство ради царства, якому було відміряно такий недовгий час? Російський імператор і прусський король очолювали свої війська. Я бачив, як вони проїхали бульварами. Приголомшений і роздавлений, немов мене позбавили імені француза і замінили його номером сибірського каторжника, я відчував, як разом з відчаєм визріває в моїй душі гнів проти людини, яка в гонитві за славою довела нас до такої ганьби.

Втім, історія не знає нічого подібного до цього першого вторгнення чужоземців у Париж: всюди панували порядок, спокій і поміркованість; двері крамниць невдовзі відчинилися; російські гвардійці шести футів зросту простували вулицями в оточенні паризьких шибеників, які передражнювали чужоземців, немов маріонетки або маски на карнавалі. Переможців можна було прийняти за переможених: боячись власних успіхів, вони трималися так, ніби просили вибачення. Центр Парижа, за винятком особняків, відведених чужоземним королям і принцам, займала сама лише національна гвардія. 31 березня 1814 року незліченні війська супротивника оволоділи Францією; Бурбони повернулися на французький престол, і декілька місяців по тому ті ж самі війська, не зробивши жодного пострілу, не проливши жодної краплі крові, перетнули наш кордон у зворотному напрямі. Стародавні межі Франції розсуваються, до її володінь переходять частина антверпенських суден і вміст тамтешніх складів; дістають дозвіл повернутися на батьківщину триста тисяч французів, що знемагали у ворожому полоні. Після двадцяти п’яти років, проведених у битвах, гуркіт гармат раптом стихає по всій Європі; Олександр покидає Францію, залишивши нам шедеври мистецтв і свободу, увічнену в Хартії, свободу, якою ми завдячуємо його освіченому впливу. Володар, могутній удвічі, самодержець силою меча і силою релігії, він один з усіх європейських монархів зрозумів, що Франція досягла того рівня цивілізації, за якого країні потрібна вільна конституція.

Охоплені цілком природною неприязню до чужоземців, ми не робили відмінностей між вторгненнями 1814 і 1815 років, хоча вони зовсім ні в чому не схожі.

Олександр вважав себе не більше ніж знаряддям Провидіння і був схильний применшувати свою роль. Коли пані де Сталь, бажаючи полестити йому, сказала, що підданці його, живучи під владою такого монарха, щасливі, навіть не маючи конституції, Олександр, як відомо, відповів: «Я всього лише щаслива випадковість».

Якийсь юнак, що здибався Олександрові на вулицях Парижа, висловив йому своє захоплення тією люб’язністю, з якою імператор вислуховує геть зовсім невідомих громадян; Олександр відповів: «Хіба не в цьому покликання монархів?» Він відмовився оселитися в палаці Тюїльрі, бо пам’ятав, як охоче займав Бонапарт палаци Відня, Берліна і Москви.