Кирило Розумовський - Милько Володимир Іванович (библиотека книг TXT) 📗
Не бажаючи у такій ситуації викликати невдоволення української старшини й розпалювати її сепаратистські настрої, імператриця Єлизавета Петрівна 5 травня 1747 р. підписала Указ «О бытии в Малороссии гетману по прежним правам и обыкновениям». При цьому офіційним представникам генеральної старшини, зокрема Я. Лизогубу, М. Ханенку й В. Гудовичу, які перед тим вже тривалий час перебували у Петербурзі, однозначно дали зрозуміти, що мова може йти про обрання в гетьмани тільки молодшого брата фаворита Єлизавети Петрівни – Кирила Розумовського. Одначе через те, що останній не поспішав міняти блиск столиці на гетьманські турботи і на сіре, буденне, як йому здавалося, життя в глухій провінції, сам термін проведення обряду «обрання» гетьмана значно затягнувся і відбувся лише на початку 1750 р. За цей час у Кирила Григоровича народилися дочка й син (Наталка й Олексій), а сам він одержав почесний чин підполковника лейб-гвардії Ізмайловського полку.
У січні 1750 р. депутати В. Гудович і М. Ханенко (Я. Лизогуб на той час уже помер у Москві) привезли до Глухова царську грамоту, одержану в Колегії закордонних справ, у якій йшлося про те, що «быть в Малой России гетману по-прежнему». Під останнім визначенням, зокрема, малися на увазі сумнозвісні умови, на яких після погрому України Петром І у 1709 р. гетьманом став Іван Скоропадський. Найпередовіша й найсвідоміша частина української старшини жадібно вхопилася навіть за цю досить хитку можливість відродити, а може й зміцнити українську державність, здобуту в тяжкій борні сто років тому, що потерпала під важким чоботом російського централізму.
Отже, за розробленим і санкціонованим Петербургом сценарієм відбулося «обрання» гетьмана України. У середині липня 1751 р. новообраний гетьман К. Розумовський із величезною свитою прибув до Глухова, де йому влаштували помпезну зустріч. Нерозлучним супутником гетьмана залишався Г. Теплов, який прибув із ним в Україну у чині колезького радника. Незабаром він очолив відновлену Кирилом Розумовським гетьманську канцелярію і поступово прибрав до своїх рук адміністративну діяльність. Користуючись необмеженим довір’ям з боку гетьмана, Г. Теплов став негласним повелителем Лівобережної України, хоча це викликало невдоволення матері гетьмана, старої Наталії Розумихи.
Гетьман К. Розумовський, як і попередні гетьмани, поступово став найбільшим землевласником в Україні й одним із найбагатших поміщиків всієї Росії. Згідно з царським указом від 5 червня 1750 р. йому дарувалися міста Батурин, Почеп і Ямпіль з повітами, значна частина Гадяцького замку з містечками й селами, а також чимало дворів з Шептаківської, Чеховської й Биківської волостей та інших маєтностей – загалом 10 107 дворів. Тоді ж у підпорядкування нового гетьмана, тобто «на уряд», перейшли усі маєтності, що належали перед тим гетьману Данилу Апостолу. Тільки у рангових володіннях К. Розумовського, що були мало не в усіх полках, знаходилося 9 628 селянських дворів і бездвірних хат. Щоправда, це було вдвічі менше, ніж мали гетьмани Іван Мазепа й Іван Скоропадський (відповідно 19 654 і 19 882 двора рангових), і власне, на це скаржився К. Розумовський в одному з своїх листів до Петербурга. Однак якщо врахувати володіння, подаровані йому царським урядом (тобто приватні), то навряд чи були в нього підстави для подібних скарг.
У 1764 р., одразу після ліквідації гетьманства, К. Розумовському «пожаловали в потомство» до 8 000 дворів. Згідно з ревізією 1782 р. в семи повітах Новгород-Сіверської губернії у власності Кирила Григоровича перебувало 74 177 кріпаків, а в російських губерніях – понад 45 000 (І. Мазепа мав в російських маєтках до 11 000 кріпаків).
Поступово, із посиленням впливу Олексія Розумовського на імператрицю Єлизавету Петрівну та приходом до влади Кирила, родина Розумовських встановила тісні стосунки, у тому числі й родинні (через шлюби), з багатьма старшинськими сім’ями. Зокрема, близькими родичами Розумовських стали Журмани, Жоравки, Кочубеї, Валькевичі, Апостоли, Галагани та ін. Виконуючи бажання численних родичів, гетьман на підставі своїх універсалів (без царських указів) почав роздавати їм у володіння не лише окремі маєтності, але й цілі сотенні містечка з вільним населенням. Саме у цей час у гетьманських універсалах уперше з’явилося таке формулювання «в вечное и потомственное свое и наследников своих владение», за яким представники старшини, і передусім численні родичі К. Розумовського, поспішали одержати вільні поселення, що подекуди ще збереглися. Щодо масштабів такого пограбування вільних маєтностей старшиною у період гетьманства Кирила Григоровича, то це можуть засвідчити наслідки офіційних ревізій 50-х – початку 60-х років XVIII ст. в Україні-Гетьманщині. Так, за ревізією 1751 р. із вільних маєтностей в усіх полках нараховувалося 2 859 дворів і 26 бездвірних хат, в 1753 р. – відповідно 1 723 і 1 852, в 1764 р. – 963 і 367. Слід зазначити, що певна доля цих маєтностей дісталася й грузинським феодалам, котрі проживали на той час в Україні. Зокрема, на початку 1850-х років за гетьманськими універсалами їм було роздано в 4 полках (Лубенському, Миргородському, Прилуцькому й Полтавському) 1 113 дворів і 556 бездвірних хат. Після 1760 р. К. Розумовський під тиском феодалів спеціальним універсалом здійснив новий крок на шляху закріпачення українського селянства, заборонивши переселятися на нові місця й забирати при цьому своє майно без письмового дозволу панів. У 1763 р. цей універсал був підтверджений відповідним царським указом.
Таким чином, як ми пересвідчилися вище, доля братів Розумовських, які були синами звичайного козака Григорія Розума, склалася дивовижним чином. Звичайний випадок – зустріч полковника Федора Вишневського зі старшим із братів, Олексієм, викликав цілу низку подій, які не лише принесли славу і піднесення родини Розумовських, але і суттєво вплинули на історичну долю Лівобережної України-Гетьманщини. Невідомо, яким чином склалася б доля Гетьманщини і чи мала б вона ще хоч одного гетьмана після Данила Апостола, якби не випадковий збіг обставин: гарна зовнішність та чудовий голос Олексія, такт і витонченість натури Кирила, які зробили свою справу.
В особі братів Розумовських Україна отримала не тільки впливових імперських сановників, що поступово увійшли до вищої столичної аристократії, але і можновладців, що ніколи не забували про свою батьківщину – Україну.
Президент І мператорської Академії наук і мистецтв
18-річний вік для одних – це лише початок дорослого життя, для Кирила ж Розумовського це був вік чергового кар’єрного злету.
Через рік після повернення із-за кордону, у 1746 р. К. Розумовський до своїх численних титулів та пожалувань додав і посаду президента Імператорської Академії наук і мистецтв, яка приносила йому 3 000 крб. щорічно. Виступаючи з першою промовою перед академіками, Кирило Григорович зазначив, що його головним завданням на посаді президента Академії має стати заохочення її членів до плідної праці на користь держави та суспільства. «Я во всякое время буду пользоваться вашими добрыми советами, и своей главнейшею обязанностью буду считать достижение благоденствия этого учреждения и довольствования каждого его сочлена в особенности…» – сказав К. Розумовський. Зважаючи на те, що після вступу Єлізавети Петрівни на престол у зв’язку з відсутністю бажаної для цариці кандидатури посада голови Академії була вакантною, її члени привітно зустріли нового президента.
Сучасним читачам може здатися дивним призначення 18-річного юнака на посаду президента головної наукової установи Росії. Однак на той час Імператорська Академія наук і мистецтв здавалася більшості росіян не чим іншим, як закордонною дивиною, що займається вигадуванням всіляких феєрверків, віршів та інших подібних розваг. Тому на призначення Кирила Григоровича ніхто не звернув особливої уваги. До того ж призначення молодого К. Розумовського пояснювалося не лише особливим статусом його брата при дворі імператриці Єлизавети Петрівни, а й відсутністю більш підходящої кандидатури, яка б, з одного боку, мала закордонну освіту і, з другого, була б надійним захисником інтересів російської імператриці. На користь К. Розумовського служило і його слов’янське коріння, адже до цього Академію, як вже згадувалось вище, очолювали виключно німці.
