Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

Покинувши Мец, я проїхав через Верден, де був такий нещасливий і де живе сьогодні самотня подруга Карреля. Я їхав повз вальмійські висоти; не хочу говорити ні про них, ні про Жемаппе: я боюся наткнутися на корону.

Шалон нагадав мені про велику слабкість Бонапарта; він заслав туди саму красу. Світ Шалону, який підказує мені, що в мене ще залишилися друзі.

Шато-Тьєррі – місто мого кумира, Лафонтена. Був час вечірньої молитви: дружини Жана не було вдома, і Жан повернувся до пані де Ла Саблієр.

У Мо, йдучи уздовж стіни собору, я звернув до Боссюе його власні слова: «Людина сходить у могилу, тягнучи за собою довгу вервечку несправджених надій».

У Парижі я минув квартали, де жив замолоду разом із сестрами, потім Палац правосуддя – пам’ятне місце, де мені ухвалили вирок, потім поліцейську префектуру, що була моєю в’язницею. Нарешті я повернувся у свою богадільню, розмотавши таким чином ще один відрізок нитки мого життя. Слабка комаха спускається на шовковій нитці до землі, де їй судилося бути розчавленою овечим копитом.

Книга сорокова

1

Що зробила пані герцогиня Беррійська. – Рада Карла X у Франції. – Мої думки про Генріха V. – Лист до пані дружини дофіна

Діставшись додому, я, перш ніж лягти спати, написав пані герцогині Беррійській лист із звітом про виконання покладеної на мене місії. Моє повернення стривожило поліцію; телеграф повідомив про нього бордоського префекта і коменданта фортеці Блай: вони отримали наказ посилити нагляд; якщо я не помиляюся, Madame навіть змусили сісти на корабель раніше призначеного часу. Лист мій запізнився на кілька годин і не застав Її Світлість; його переправили їй до Італії. Якби Madame не зробила ніякої заяви; якби, навіть зробивши заяву, вона заперечувала її наслідки; більше того, якби, прибувши на Сицилію, вона відмовилася від ролі, яку змушена була грати, щоб вислизнути від своїх тюремників, Франція і Європа повірили б їй – так мало довіри викликав уряд Філіпа. Всі Іуди були б покарані за спектакль, розіграний у Блайській тютюновій крамниці. Але Madame не захотіла заперечувати своє заміжжя ради збереження свого політичного впливу; брехня допомагає здобути репутацію людини спритної, але аж ніяк не поважної; хай навіть раніше ви ніколи не брехали, минула правдивість навряд чи захистить вас. Якщо всіма поважана людина перестає поводитися гідно, вона вже не перебуває під покровом свого імені, але плентається у нього в хвості. Завдяки своєму зізнанню Madame вислизнула зі своєї в’язниці: орлиця, як і орел, рветься до волі і сонця.

Пан де Блакас оголосив мені в Празі про утворення ради, яку мені пропонувалося очолити разом з паном канцлером і паном маркізом де Латур-Мобуром: я мав бути – якщо вірити герцогу – головним радником Карла X, який відлучився у справах. Мені показали план: система не відзначалася простотою; пан де Блакас зберіг деякі положення, висунуті герцогинею Беррійською, коли вона зі свого боку розмірковувала про державний устрій королівства in partibus [105], який з нерозважливою відвагою збиралася заснувати. Ідеї цієї хороброї жінки були не позбавлені здорового глузду: вона поділила Францію на чотири частини, поставила на чолі кожної генерал-губернатора, розподілила по полках офіцерів та солдатів і, не поцікавившись, чи стануть усі ці люди під її прапор, примчалася, щоб нести цей прапор власноручно; вона нітрохи не сумнівалася, що побачить серед полів плащ святого Мартіна або орифламу, Галаора чи Баярда. Удари бердишів і кулі мушкетонів, нічліги в лісі, небезпеки, що підстерігають у будинках кількох вірних друзів, печери, замки, халупи, штурми – усе це підходило й подобалося Madame. У її характері є щось дивне, незвичайне і вабливе, завдяки чому вона увійде в історію; у майбутньому її оцінять гідно, наперекір доброзвичайним ханжам і мудрим боягузам.

Якби Бурбони звернулися до мене, я поставив би їм на службу популярність, яку мав завдяки подвійному званню письменника і державного мужа. У мене не було причин сумніватися в цій популярності, бо в ній мене запевняли люди різних переконань. Вони не обмежувалися загальними словами; кожен передрікав мені яку-небудь посаду; багато хто звіряв мені свої схильності і неспростовно доводив, що справді створений для тих місць, на які мітив. Усі (друзі і вороги) не сумнівалися, що моє місце – при герцогу Бордоському. Історія моїх поглядів, моїх злетів і падінь, те, що з життя пішли мало не всі люди мого покоління, – усе, здавалося, спонукало королівську родину зупинити свій вибір саме на мені.

Відведена мені роль могла спокусити мене; моє марнославство тішила думка, що я, невідомий і відкинутий слуга Бурбонів, стану підтримкою і опертям їх роду, простягну руку покійним Філіпу Августу, Людовіку Святому, Карлу V, Людовіку XIII, Франциску I, Генріху IV, Людовіку XIV; що моя квола слава охоронить кров, корону і тіні стількох великих людей, що я один піду війною проти невірної Франції і продажної Європи.

Але що треба було зробити, щоб усього цього добитися? те, на що здатний найзвичайнісінький розум: улещувати празький двір, перемагати його неприязнь, приховувати свої плани доти, поки з’явиться можливість їх здійснити.

Плани ці, звичайно, були вельми далекосяжними: якби я був наставником юного принца, я постарався б завоювати його довіру. І якби він повернув собі корону, я порадив би йому надіти її лише для того, щоб у призначений час з доброї волі розлучитися з нею. Я хотів би, щоб на моїх очах Капети пішли гідним їх величі чином. Який прекрасний, який знаменний день: затвердивши релігію, удосконаливши суспільний устрій, розширивши права громадян, давши повну свободу пресі, надавши самостійність комунам, знищивши відкупи, справедливо розподіливши доходи відповідно до праці, зміцнивши власність без зловживань нею, відродивши промисловість, зменшивши податки, відновивши нашу честь серед народів, зміцнивши і розширивши кордони держави і тим самим забезпечивши нашу незалежність, – виконавши все це, мій учень урочисто скличе народ і скаже йому:

«Французи, виховання ваше закінчилося разом з моїм. Мій пращур Роберт Сильний помер за вас, а батько мій просив помилувати людину, яка відібрала у нього життя. Предки мої вивели Францію з варварства, настановили й освітили її; тепер хід часу й успіхи цивілізації вже не дозволяють вам мати опікуна. Я залишаю трон; продовжуючи добродіяння моїх батьків, я звільняю вас від присяги, яку ви склали монархії». Скажіть, хіба такий кінець не перевершив би найчудовіші звершення цієї династії? Скажіть, чи можливий більш гідний пам’ятник її славі? Порівняйте цей кінець з тим, до якого можуть привести кволі правнуки Генріха IV, які наполегливо чіпляються за трон, затоплюваний хвилями демократії, які намагаються зберегти владу за допомогою підступу, насильства, підкупу і з останніх сил ледве животіють? «Хай королем буде мій брат, – сказав Людовік XIII, на той час ще хлопчик, після смерті Генріха IV, – я королем бути не хочу». У Генріха V немає іншого брата, окрім народу: хай же народ і буде королем.

Щоб прийти до такого рішення, хоч яким би нездійсненним воно здавалося, монарх повинен відчути свою велич, якою він зобов’язаний не давності свого походження, але тому, що він є спадкоємцем людей, котрі зробили Францію могутньою, освіченою і культурною.

Але, як я вже сказав, щоб здійснити цей план, мені треба було догоджати примхам празького двору, годувати сорокопудів разом з вінценосною дитиною за прикладом Люїна, лестити Кончині подібно до Рішельє. Я поклав добрий початок у Карлсбаді, підлесливі доповіді та плітки просунули б мої справи. Втім, живцем поховати себе у Празі мені було б нелегко, бо довелося б перемогти не тільки неприязнь королівської родини, а й ворожість чужоземців. Ідеї мої ненависні європейським урядам; вони знають, що я запеклий супротивник віденських угод, що я боротимуся з усієї сили за розширення меж Франції та відновлення в Європі рівноваги сил.