Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

16

Гори ‹ …›

Я не став ночувати в Лугано й одразу рушив назад; я знову перетнув Сен-Готард, знову побачив ті місця, де побував недавно, і не знайшов помилок у моїх начерках. У Альтдорфі за добу все змінилося: гроза пройшла, видіння більш не відвідувало мою самотню келію. Ніч я провів у Флюеленському трактирі; мені довелося двічі подолати шлях між двома озерами, що належать двом народам, які зв’язані політичними узами, але різняться в усьому іншому. Я переплив Люцернське озеро: воно втратило в моїх очах частину своєї привабливості; воно непорівнянне з Луганським озером, як непорівнянні римські руїни з руїнами афінськими, сицилійські луки із садами Арміди.

До того ж, скільки я не намагаюся розділити захоплення співців гір, усі мої намагання марні.

Якщо говорити про фізичну сторону справи, неторкане цілюще повітря мало б вдихати в мене цілющу бадьорість, розріджувати мою кров, провітрювати втомлений мозок, будити ненаситний голод і навівати дрімоту без сновидінь, але нічого подібного не відбувається. Дихається мені нітрохи не легше, кров біжить по моїх жилах нітрохи не швидше, голова під альпійським небом така сама важка, як і в Парижі. Апетит мій розігрується в Монтанвері не дужче, ніж на Єлисейських Полях, сплю я на вулиці Сен-Домінік не гірше, ніж на перевалі Сен-Готард, а якщо на чарівній Монрузькій рівнині я бачу сновидіння, то лише тому, що така властивість сну.

Якщо ж перейти до сторони моральної, хоч би скільки я лазив по скелях, дух мій не стає піднесенішим, а душа чистішою; земні клопоти і тягар людської скверни не полишають мене. Збуджені мої почуття не проймаються спокоєм, яким дихає підмісячне царство бабаків. Жалюгідне створіння, я ні на секунду не перестаю прозирати крізь туман, що стелеться в мене під ногами, квітуче лице світу. Забравшись на тисячу туазів вище, я й далі бачу небо таким самим, як і раніше; Господь для мене однаково великий, звідки б я не дивився: з гори чи з долини. Якщо для того, щоб стати силачем, святим, генієм, досить піднятися понад хмари, чому незліченні доходяги, безбожники й дурні не завдають собі труду видертися на Сімплон? Мабуть, вони міцно тримаються за свою недосконалість.

Будь-який краєвид – це перш за все світло; без світла краєвиду немає. У променях вранішнього чи призахідного сонця піщана обмілина в Карфагені, прибережні вересові зарості в Сорренто, порослий сухим очеретом лужок у Римській Кампанії приголомшують куди більше, ніж усе гірське пасмо Альп, побачене з французького боку. Нори, названі долинами, де зовсім нічого не видно навіть опівдні; високі ширми з підпорками, названі горами; брудні потоки, що ревуть в один голос з тими коровами, що пасуться на їх берегах, сизі обличчя, роздуті шиї та опухлі животи, базедова хвороба і водянка – до біса все це!

Якщо наші гори й виправдовують коли-небудь захоплення своїх прихильників, то лише тоді, коли вони потопають у нічній пітьмі, довершуючи її хаос: їхні відроги, виступи, шпилі, їхні величні силуети, їхні величезні тіні справляють місячної ночі набагато більше враження. Світила креслять, гравірують на небі піраміди, конуси, обеліски, алебастрові споруди, то накидаючи на них легкий газовий покров і пом’якшуючи контури розмитими голубуватими мазками, то відокремлюючи один силует від іншого чіткими, різкими лініями. Кожна долина, кожна улоговина з її озерами, скелями, лісами обертається на храм тиші і самоти. Взимку гори переносять нас на полюс, восени, коли небо затягнуте хмарами, вони похмуро нависають над нами, нагадуючи сірі, чорні, коричневі літографії: їм личить гроза, а так само і клуби пари – чи то туман, чи то хмари, що пропливають біля їх підгір’їв або чіпляються за їх схили.

Але хіба не схиляють гори до роздумів, до незалежності, до віршописання? Хіба прекрасні й безлюдні морські простори не дарують душі нових втіх і не знаходять з її допомогою нової величі? Хіба величні картини природи не відкривають серце пристрастям, а пристрасті не допомагають краще зрозуміти величні картини природи? Хіба любов до єдиного обранця не зростає завдяки неясній любові до всіх зримих і досяжних розуму красот, які оточують людину, подібно до того, як тяжіють одне до одного і зливаються воєдино схожі переконання? Хіба відчуття нескінченності, що просягає в кінцеве почуття від вигляду грандіозного краєвиду, не посилює це почуття, не поширює його до тих меж, де починається вічне життя?

Усе це правильно, але поясню до кінця: прекрасні не ті гори, що існують в реальності, а ті, що створені пристрастями, талантом і музою, які окреслили їхні силуети, надали потрібного кольору небу, снігу, шпилям, схилам, веселковим водоспадам, мінливому повітрю, легким, ніжним тіням: краса краєвиду – не в Коров’ячій луці, а в палітрі Клода Лоррена. Вселіть у мою душу любов, і ви побачите, як самотня, загублена серед босських пшеничних полів, яблуня, що схиляється під поривами вітру, квітка стрілолисту посеред болота, тоненький струмочок, що перебігає дорогу, пучок моху, кущик папороті, хвощ на схилі кручі, синиця в садку сільського священика, ластівка, що проноситься дощової днини низько над землею біля гармана чи монастиря, і навіть потворний кажан, що шугає замість ластівки біля сільської дзвіниці і зависає у повітрі на дрібно тремтячих напівпрозорих крилах в останніх променях призахідного сонця, – всі ці дрібниці сповняться з волі пам’яті чарівного змісту, берегтимуть таємницю мого щастя або печаль мого каяття. Кінець кінцем, краса природи залежить від того, хто на неї дивиться, від його молодості. Укрите кригою море Баффіна може радувати око, якщо супутник вам до серця; береги Огайо чи Гангу можуть навіяти смуток, якщо ви дивитеся на них у похмурій самотині або в товаристві людей нестерпних. Поет сказав:

Досить про гори: я люблю їх за самотність, я люблю їх як раму, тло, задній план прекрасної картини; я люблю їх як фортецю і прихисток свободи, я люблю їх як край, що надає пристрастям душевним відтінку нескінченності: міркуючи справедливо і спокійно, нічого іншого сказати на їх користь не можна. Якщо мені не судилося оселитися по той бік Альп, моя поїздка на Сен-Готард залишиться розрізненим епізодом, окремим краєвидом у панорамі моїх «Записок»: я погашу світло, і Лугано зникне в мороці.

21

Коппе. – Могила пані де Сталь

Я знову серйозно взявся до роботи: вранці я пишу, а вечорами роблю прогулянки. Вчора я побував у Коппе. Замок тепер порожній; мені відчинили ворота й дозволили походити безлюдними кімнатами. Моїй супутниці в цьому паломництві, що пам’ятала, яким був замок за життя її подруги, постійно здавалося, що та ось-ось увійде, заговорить, сяде за піаніно або прочинить двері на галерею. Пані Рекам’є знову побачила кімнату, де жила колись; минуле знову постало перед нею: здавалося, повторюється сцена, яку я описав колись у «Рене»: «Я пройшов лункими покоями, де тишу порушував тільки звук моїх кроків… Оббивку зі стін було всюди зірвано, і павук плів у кутках свою павутину… Який солодкий, але який швидкоплинний час, що його брати і сестри проводять у юні літа разом, під крилом старих батьків! Сім’я короткочасна: дух Господній розвіює її, як дим. Син ледве встигає пізнати батька, батько сина, брат сестру, сестра брата! Дуб бачить, як піднімається навколо нього молода порість; не така доля дітей людських!»