Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
7
Моє життя у пана Жиске. – Я виходжу на волю
Пані Рекам’є, якій зобов’язаний утіхою і свободою не один бранець, відвідала мене в моїй новій самоті; пан де Беранже вибрався з Пассі, щоб у час царювання своїх друзів заспівати мені про те, що відбувалося у в’язницях, коли при владі були мої друзі: тепер він вже не міг дорікати мені Реставрацією. Мій давній друг товстун пан Бертен прийшов соборувати мене міністерським єлеєм; одна захоплена дама прискакала з Бове, щоб зачаровуватися моєю славою; пан Вільмен зробив героїчний вчинок; пани Дюбуа, Ампер і Ленорман, мої юні вчені друзі, довели, що пам’ятають про мене; пан Ш. Ледрю, адвокат-республіканець, не розлучався зі мною: чекаючи на процес, він перебільшував серйозність справи й охоче приплатив би за щастя захищати мене.
Пан Жиске, як я вже сказав, віддав у моє розпорядження всі свої вітальні, але я не зловживав його люб’язністю. Тільки одного разу увечері я спустився зі своєї комірки, щоб, усівшись між господарем і господинею, послухати, як мадемуазель Жиске грає на піаніно. Батько вилаяв її, стверджуючи, що соната вдалася їй гірше, ніж завжди. Цей маленький концерт, який мій господар влаштував для мене одного, був вельми своєрідний. Поки біля родинного вогнища розігрувалася ця пастораль, поліцейські прикладами і залізними палицями зганяли до сусіднього будинку моїх побратимів; а проте яким спокоєм і якою гармонією дихало осереддя поліцейського світу!
‹Лист видавця «Карікатюр» Ш. Філіпона Шатобріану з проханням поклопотати за нього перед префектом; вірш молодого чиновника префектури Ж. Шопена, присвячений Шатобріану›
Мадемуазель Ноемі (так, наскільки мені відомо, звуть мадемуазель Жиске) часто на самоті гуляла садом із книжкою в руках. Крадькома вона раз у раз кидала погляд на моє вікно. Як солодко було б мені уподібнитися до Сервантеса й отримати волю з рук дочки мого тюремника! Я вже почав напускати на себе якомога романтичніший вигляд, але тут юний і чарівний пан Ней зруйнував мої надії. Ставши свідком розмови юнака з мадемуазель Жиске, я зауважив на його обличчі вираз, значення якого ясніше ясного нам, обожнювачам сильфід. Я впав з Місяця на Землю, зачинив вікно і попрощався з думкою відростити вуса, посріблені ворожим ураганом.
За два тижні, 30 червня, через відсутність складу злочину я був випущений на волю, на велику радість пані де Шатобріан, яку, я думаю, убило б моє перебування під вартою, якби воно протривало ще трохи. Вона приїхала по мене у фіакрі; я повантажив у нього свій убогий багаж, так само швидко покинув дім префекта, як колись – будинок міністерства, і повернувся на вулицю Анфер, сповнившись якоїсь довершеності, що її надає доброчесності нещастя.
Якщо історія збереже ім’я пана Жиске, він, боюся, постане перед нащадками не з кращого боку; сподіваюся, що все сказане тут допоможе спростувати недоброзичливців. До мене пан Жиске був надзвичайно уважний і ввічливий; зрозуміло, якби мені ухвалили вирок, він не дав би мені втекти, але, хоч би як там було, і він і його рідні приймали мене, виявляючи люб’язність і добрий смак, входячи в моє становище, поважаючи мою нинішню і минулу ролі, – що вигідно відрізняло їх від освічених чиновників і законників, які лютували подвійно, адже мали справу з людиною слабкішою за них, якої можна не боятися.
З усіх урядів, які змінилися у Франції за чотири десятки років, тільки уряд Філіпа кинув мене до камери для розбійників; він підійняв свою підлу руку на мене, якого помилував навіть розгніваний завойовник: Наполеон збирався покарати мене, але роздумав. І через що весь цей галас? Зараз поясню: я насмілююся виступати за право і проти даності в країні, де я відстоював свободу під час Імперії і славу під час Реставрації, в країні, де я доживаю свого віку на самоті, не маючи ні братів, ні сестер, ні дітей, ні радощів, ні втіх, в оточенні самих лише могил. Зміни, що відбулися зовсім недавно в політиці, позбавили мене останніх друзів: одні вибрали спокійне життя і, на відміну від мене, бідняка, щедро нажилися на своїй ганьбі; інші, не витримавши образ, покинули рідні місця. Покоління, які так прагнули незалежності, продалися можновладцям: їхні вчинки звичайні, їхня гординя не знає жалю, їхні писання посередні або божевільні; я не чекаю від них нічого, окрім презирства, і плачу їм тим самим; вони не здатні зрозуміти мене, вони не знають, що таке вірність присязі, співчуття великодушним установам, повага до власних переконань, уміння бути понад успіх і багатство, радість, що її дає самопожертва, поклоніння нещасним і слабким.
‹Лист Шатобріана міністрові юстиції Барту, де він оголошує себе соратником заарештованого Берр’є, разом з яким він заклинав герцогиню Беррійську покинути Францію, щоб не розпалювати громадянську війну; скривджена герцогиня присилає Шатобріану записку, де натякає, що більше не потребує його порад. Подружжя Шатобріанів хоче знову виїхати з Франції, але заважає безгрошів’я. Карл X повідомляє Шатобріана, що хоче, як раніше, виплачувати йому пенсію пера. Шатобріан відмовляється від постійної пенсії, щоб не бути тягарем вигнаному королю, але приймає тимчасову допомогу і збирається в дорогу›
11
Щоденник подорожі з Парижа до Лугано
Багато людей вмирають, так і не побачивши нічого, окрім своєї рідної дзвіниці; я ж, навпаки, ніяк не можу побачити ту дзвіницю, біля якої мене наздожене смерть. У пошуках притулку, де я міг би закінчити мої «Записки», я знову рушаю в дорогу, тягнучи із собою незліченну кількість паперів: дипломатичне листування, щоденникові нотатки, листи міністрів та королів; роман приторочив до сідла історію.
‹Опис «Танцю смерті» Гольбейна в Базелі; дорога з Базеля до Люцерна; Люцерн, Альпи, озеро Урі›
Альтдорф. Десята година вечора
Знову починається гроза, блискавки в’ються серед скель, луна розносить і посилює гуркіт грому; Шешенель і Реусс ревом зустрічають армориканського барда. Як давно я не був вільний і самотній; кімната моя порожня: два ліжка для одного-єдиного безсонного подорожнього, що забув і любов і мрії. Для мене ці гори, ця буря, ця ніч – утрачені скарби. Які сили, проте, чую я у своїй душі! Ніколи ще, навіть коли кров швидше текла в моїх жилах, не був я здатний говорити мовою пристрастей з такою силою, з якою міг би заговорити в цю мить. Мені здається, ніби з-за Сен-Готарда з’явилася моя сильфіда, що являлася мені в Комбурзьких лісах. Невже ти повернулася, чарівна супутнице моєї юності? невже ти зглянулася на мене? Поглянь: я змінився тільки зовні; я все той самий мрійник, що мучиться безпричинним і безпідставним жаром. Життя моє хилиться до заходу, а коли в пориві захоплення і несамовитості я створив тебе, воно тільки починалося. У цей час я закликав тебе з вершини моєї вежі. Я й зараз можу відчинити вікно, щоб упустити тебе. Якщо тобі мало тих чарів, якими я щедро наділив тебе, я створю тебе стократ спокусливішою; палітра моя не стала бідніша: я побачив багато красунь і краще опанував пензель. Сядь до мене на коліна; не бійся мого сивого волосся; погладь його своєю рукою – рукою феї або тіні; поверни йому колишній колір своїми поцілунками. Ця голова, якій вже майже поріділе волосся не додало розсудливості, так само нерозважна, як у ті часи, коли я дав тобі життя, старша донько моїх ілюзій, солодкий плід мого потаємного зв’язку з першою в моєму житті самотністю! Прийди до мене; ми знову, як раніше, полинемо до небес. Разом з блискавками будемо ми краяти, осявати, запалювати безодні, де я опинюся завтра. Прийди! забери мене із собою, як раніше, але не повертай назад!
У двері стукають: це не ти! Це провідник! Коней подано, треба їхати. Від мрії залишаються тільки дощ, вітер і я, вічна мрія, нескінченна гроза.
