Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
– Заробити грошенят, – відповіла відьма. – Коли ти спустишся на дно, то побачиш там великий зал, освітлений трьома сотнями ламп. Перед тобою буде троє дверей, які легко відчиняться. Увійшовши до першої кімнати, ти побачиш чималу скриню, що стоїть посередині, а на ній сидить собака з очима завбільшки як горнята для чаю. Але не бійся його. Я дам тобі свій синій картатий фартух – розстели його на підлозі, а тоді сміливо бери собаку й сади просто на фартух. Потім відкриєш скриню, набереш стільки мідних монет, скільки забажаєш; а якщо хочеш заробити ще й срібла, йди до другої кімнати. Там перед тобою буде другий собака, з очима завбільшки як млинові колеса; але хай це тебе не турбує. Посади його на мій фартух і набери стільки грошей, скільки влізе. А якщо тобі закортить ще й золота, йди до третьої кімнати, де стоїть ще одна скриня. Там страхітливий собака з очима, як вежі, але не зважай на нього. Якщо ти посадиш його на мій фартух, він тебе не зачепить і ти зможеш нагребти зі скрині золота для себе.
– Непогана придибенція, – промовив солдат, – але що я муситиму віддати тобі, стара відьмо? Ти ж не хочеш, аби я повірив, що все це дістанеться мені задарма?
– Ні, – відповіла відьма, – але мені не треба з того багатства ні шеляга. Пообіцяй мені тільки принести старе кресало, яке забула моя бабуся, коли востаннє спускалася туди.
– Гаразд, обіцяю. Обв’язуй мене мотузкою!
– Ось вона, – каже відьма, – а ось тримай мій синій картатий фартух.
Виліз вояк на дерево та й спустився у дупло. Там усе було так, як розповідала відьма: величезний зал із сотнями запалених свічок. Солдат відчинив перші двері. Там сидів собака з очима завбільшки, як горнята для чаю, й дивився на непроханого гостя.
– Ти , песику, незлецький друзяка, – сказав солдат, а тоді підняв собаку й посадив на відьмин фартух. Та напхав до кишень стільки монет, скільки влізло. Потім опустив віко скрині, посадив собаку на місце й подався до наступної кімнати. Там і справді виявився собака з очима завбільшки, як млинові колеса.
– Краще не дивись на мене так, – промовив солдат, посадив пса на фартух і відчинив скриню. Коли він побачив, скільки там срібла, він мерщій викинув зі своїх кишень мідні монети, напакував їх замість цього сріблом. Та ще й заплічник напхав під зав’язку.
Коли солдат увійшов до третьої кімнати, там сидів жахливий собацюра. Його очі й справді були завбільшки, як вежі, й він крутив ними, немовби велетенськими колесами.
– Вітаю, – бовкнув солдат. Він готовий був закластися, що ніколи раніше не бачив подібного собаки. Але потім вояк придивився до нього уважніше й подумав, що нічого неймовірного тут немає, тож посадив його на долівку й відчинив скриню. Боже милий, скільки там було золота! Достатньо, щоб купити всі льодяники на світі, всіх іграшкових солдатиків та коників-гойдалок, та що там казати – їх би вистачило, щоб придбати всеньке місто! Тож солдат без зайвих вагань викинув срібло і набрав у кишені золота, ще й до черевиків і кашкета напхав.
Нарешті по-справжньому розбагатів. От посадив він собаку назад на скриню, зачинив двері й гукнув крізь дупло:
– Тягни мене догори, стара відьмо!
– А ти вже взяв кресало? – запитала карга.
– Це ж треба – зовсім забув про нього!
Солдат повернувся і знайшов кресало. Тоді відьма витягнула його з дерева і він знову опинився на битому шляху – от тільки тепер його кишені, заплічник, кашкет і черевики були напхані золотом.
– А навіщо тобі це кресало? – поцікавився вояк.
– Тобі цього знати не треба, – відрізала відьма. – Маєш свої гроші, а мені віддай кресало.
– Знаєш, відьмо, – погрозливо промовив солдат, – якщо ти мені не розкажеш, навіщо тобі кресало, я шаблюкою відрубаю тобі голову!
– Ні, – впиралася відьма.
І тоді вояк відрубав їй голову. А далі склав усі гроші у відьмин фартух, зав’язав його собі на спину, як клунок, запхав до кишені кресало й подався до найближчого міста. Воно виявилося дуже затишним. Вояк оселився в найкращому готелі й замовив собі обід із вишуканих страв, адже тепер він був заможний і мав силу-силенну грошей.
А служник заходився чистити його черевики та й здивувався: чому такий заможний пан носить зачовгані шкарбани? Втім, солдат уже наступного дня купив нове вбрання і взуття, тож усі почали його неабияк шанувати. Незабаром до нього почали навідуватися мешканці міста. Вони розповідали про дивовижі, якими славляться ці місця, і про прекрасну принцесу, дочку короля.
– А де її можна побачити? – запитав солдат.
– Ніде, – відповіли йому. – Вона мешкає у великому мідному замку, оточеному стінами й вежами. Туди може зайти лише король. Принцесу оберігають як зіницю ока, бо було пророцтво про те, що вона вийде заміж за простого солдата, а король і думати не хоче про нерівний шлюб для своєї доньки.
«Хотів би я побачити цю красуню!» – подумав солдат, але не міг придумати, як втілити бажане.
Тим часом його життя було надзвичайно приємним. Солдат відвідував театр, їздив до королівського парку і роздавав щедрі пожертви біднякам, адже він добре пам’ятав, як погано йому жилося раніше, коли в кишенях свистів вітер. Тепер він був багачем, вбирався у ошатний одяг, мав багато друзів, які запевняли його, що він чудовий приятель і справжній джентльмен, і все це неймовірно тішило колишнього вояка.
Але скільки грошей не було би, навічно їх не вистачило б. Солдат лиш пускав багатство на вітер, а прибутку не мав, і одного дня він побачив, що з усіх його статків залишилось тільки два шилінги. Тож йому довелося покинути розкішний готельний номер й перебратися до маленької кімнатки на горищі. Тепер він сам чистив свої черевики й навіть був змушений їх латати грубою голкою. Жоден із його друзів не заходив у гості на горище, до якого дістатись можна було, тільки здолавши безліч сходинок. Одного похмурого вечора, коли солдат сидів без світла, бо не мав і шеляга, щоб купити свічку, він раптом згадав про недопалок свічки у кресалі, що його він знайшов у дуплі.
Він узяв кресало і щойно викресав кілька іскор, як двері рвучко відчинилися. Перед солдатом стояв собака з очима завбільшки, як горнята, якого він бачив у дуплі дерева. Пес запитав:
– Що накажеш, хазяїне?
– Добре, – мовив солдат, – ви?знаю, що це кресало чарівне, коли ти даси мені все, що я побажаю. Принеси-но мені грошей.
Пес миттю зник і незабаром повернувся, несучи у пащі велику торбу мідних монет.
Солдат дуже швидко розібрався, як працює кресало. Якщо він вдаряв по кременю один раз, з’являвся пес, що охороняв скриню з мідними монетами. Якщо викрешував дві іскри, прибував собака, що сидів на скрині зі сріблом. А якщо вдаряв тричі, перед ним опинявся пес, який сторожував золото. Солдат знову мав силу-силенну грошей. Він повернувся до престижного готелю, вбрався в ошатний одяг, тож його друзі знову бажали знатися з ним.
Згодом вояк зрозумів, що він увесь час думає про принцесу. Йому здалося дивним, що досі ніхто її не бачив. «Люди подейкують, що вона неймовірно вродлива, – розмірковував солдат, – але звідки їм це відомо? Адже дівчина замкнена в мідному замку, справжній фортеці. Оце б знайти спосіб її побачити… Зажди-но! А де моє кресало?» Він викресав іскру, й миттю собака з очима завбільшки, як горнята для чаю, постав перед ним.
– Зараз уже глибока ніч, звісно, – промовив солдат, – але мені страшенно хочеться побачити принцесу, хоч одним оком!
Собака блискавично зник, й миттю – солдат навіть не встиг кругом себе обернутися, – повернувся з принцесою. Вона солодко спала на спині пса й виявилося такою милою, що одного погляду на неї було достатньо, аби зрозуміти: це справжня принцеса. Солдат не міг стриматися, щоб її не поцілувати, – що ж зробиш, така вже вояцька натура. Тоді пес помчав назад, щоб доправити принцесу до замку.
Зранку за сніданком дівчина розповіла королю з королевою про свій єдиний сон цієї ночі: як вона каталася на спині собаки й отримала поцілунок від солдата.
