Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
Кай був блідий від холоду, він майже посинів, але не відчував цього. Після поцілунку Снігової Королеви хлопчик не відчував холоду, і його серце перетворилося на льодяну грудку. Він грався кількома шматками криги – розташовував їх то так, то так, ніби намагався створити щось із них; це нагадувало гру, що називається «Китайський пазл», коли треба створювати різноманітні фігурки з дерев’яних деталей. Пальці Кая були дуже вправні. Гра здавалась йому надзвичайно важливою, а фігури, що виходили, – досконалими. Це все відбувалося через крихітний уламок дзеркала, який досі колов його око. Хлопчик складав завершені фігури, формував різні слова, але було слово, яке йому не піддавалося, хоча він брався за нього безліч разів, – «Вічність». Снігова Королева пообіцяла:
– Коли ти складеш це слово, ти станеш сам собі паном. А я подарую тобі цілий світ і нові ковзани.
Але в Кая ніяк не виходило виконати це завдання.
– Зараз я поспішаю до теплих країв, – промовила Снігова Королева. – Я збираюсь поглянути на чорні кратери вулканів, що звуться Етна й Везувій; хочу забілити їх снігом. Крім того, так буде краще для цитрин та винограду.
І Снігова Королева відлетіла, залишивши Кая у велетенській залі, що тягнулась на багато миль. Хлопчик сидів і дивився на фрагменти криги. Він задумався й так довго був непорушний, що здавалось, ніби він замерз.
І тієї миті Герда увійшла до величезних дверей палацу. Колючі вітри вирували довкола неї, але вона помолилася й вітри вгамувались, ніби поснули. Дівчинка йшла далі, аж потрапила до великої порожньої зали, де побачила Кая. Вона одразу ж упізнала його, підбігла й обійняла, примовляючи:
– Каю, мій милий Каю, нарешті я знайшла тебе!
Але він і далі сидів нерухомо – напружений і холодний.
Герда заплакала гарячими слізьми, що впали йому на груди, просягнули у серце і розтопили крижану грудку. Сльози вимили із серця уламок кривого дзеркала. Кай поглянув на дівчинку, і вона тихенько заспівала:
Квітнуть троянди, щоб згодом зів’яти.
Янголи линуть дітей привітати…
Кай відчув, як із його очей котяться сльози, і разом з тими сльозами крихітна скалка дзеркала випливла з його ока. Він упізнав Герду і весело сказав:
– Гердо, моя мила Гердо, де ти була весь цей час і де був я? – хлопчик озирнувся довкола себе і промовив: – Як же тут холодно! І які тут великі й порожні покої!
Кай обійняв Герду, яка сміялась і плакала від щастя. На них так приємно було дивитись, що фрагменти льоду аж затанцювали на радощах; а коли вони стомились і вляглись, то склались у літери слова, необхідного Каю, щоб стати паном самому собі й отримати від Снігової Королеви цілий світ і пару нових ковзанів. Герда поцілувала хлопчикові щоки, й на них з’явився рум’янець. Вона поцілувала його очі, й вони засяяли. Вона поцілувала його долоні й ноги, й хлопчик відчув себе здоровим і сповненим сил.
Коли Снігова Королева повернеться додому, вона побачить, що Кай став вільним, склавши слово, загадане нею, – написане яскравими крижаними літерами слово «Вічність».
А діти тим часом взялись за руки і вийшли з велетенського крижаного палацу. Вони розмовляли про бабусю, про троянди, й поки вони йшли, вітри вщухли й визирнуло сонце. Кай і Герда дістались до куща з червоними ягодами. Там на них уже чекав олень з оленицею, що напоїла дітей своїм теплим молоком. А потім олені завезли Кая та Герду до фінки, де вони зігрілись у теплій хатині й отримали поради, як найкраще дістатись додому. Далі вони відвідали лапландку, яка вбрала їх у новий одяг, полагодила санчата і подалась разом із ними. Олені бігли поруч із санчатами, супроводжуючи дітей аж до кордону. А там уже пробивались перші зелені листочки. Тут Кай і Герда мусили попрощатись із оленями і Лапландкою, і всі на прощання сказали одне одному:
– Щасливої дороги!
Пташки весело щебетали, дерева вкрились молодими листочками, і з лісу вийшов прекрасний кінь. Герда згадала його – він був одним із тих, які везли її золоту карету. На ньому їхала юна дівчина, на її голові був червоний картуз, а при боці – револьвери. Це була Маленька Розбійниця. Вона стомилась сидіти вдома, тому вирішила податися у мандри. Спочатку Маленька Розбійниця збиралась на північ, а якщо там їй не сподобається, то в інші краї. Дівчина миттю впізнала Герду, та й Герда теж пам’ятала її: це була приємна зустріч.
– Ну, хлопче, ти й ускочив у халепу! – сказала вона Каю. – Хотіла б я знати, чи вартий ти того, щоб хтось отак ішов за тобою аж на край світу.
Але Герда лагідно поплескала її по щоці й спитала, як поживають принц і принцеса.
– Вони зараз мандрують чужими краями, – відповіла Маленька Розбійниця.
– А крук? – розпитувала далі Герда.
– Ох, крук помер, – відповіла дівчина. – Його дружина лишилась удовою, зараз вона носить смужку траурної тканини довкола лапки. Вона дуже побивається. Але то все пусте. Краще розкажи мені, як тобі вдалося знайти свого Кая.
Герда і Кай розповіли свою історію.
– Бемц, бумц, бамц! Стало все гаразд! – сказала Маленька Розбійниця.
Вона потисла обом руки і пообіцяла: якщо доля колись заведе її до міста, вона обов’язково їх відвідає. І поскакала, куди очі бачать. А Герда і Кай взялися за руки й попрямували додому.
Що далі вони йшли, то пишніше розквітала весна, буяло зелене листя і тішили око квіти. Незабаром діти впізнали рідне місто. Вони побачили високі церковні вежі, де дзвони співали чудову пісню. Увійшли вони до рідної домівки, піднялися нагору і зайшли до маленької кімнати, де все виглядало так само, як раніше. Старий годинник цокав: «Тік-так!» – та коли Кай і Герда увійшли крізь двері, то зрозуміли, що стали дорослими. Троянди на даху пишно квітнули й зазирали у вікно. Під аркою так само стояли маленькі стільчики. Кай і Герда сіли на них, взялись за руки, і холодна велич палацу Снігової Королеви вивітрилась із їхньої пам’яті, наче прикрий сон. Бабуся сиділа на осонні й читала уголос із Біблії: «Коли не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!» Кай і Герда подивились одне одному в очі й раптом зрозуміли слова давньої пісеньки:
Квітнуть троянди, щоб згодом зів’яти.
Янголи линуть дітей привітати…
Сиділи вони удвох, побравшись за руки, неначе діти, а довкруги стояла погожа літня днина.
Кресало
Крокував солдат дорогою: «Лівою – правою, лівою – правою!» За спиною в нього був висів наплічник, а при боці – шабля. Солдат повертався додому з війни.
Отак він ішов та йшов і зустрів потворну відьму. Її нижня губа звисала аж до грудей; стара гаргара спинилася й мовила:
– Вітаю, солдате! Ти маєш гостру шаблю й великого наплічника. Бачу, ти справді мужній вояк, тож заробиш стільки грошей, скільки забажаєш.
– Дякую, відьмо, – відповів солдат.
– Бачиш те старе дерево? – спитала відьма, вказуючи на дерево, що стояло поруч. – Усередині воно порожнисте, тож залазь на самісіньку верхівку й побачиш отвір. Крізь нього ти зможеш спуститися в глибоке дупло. Я обв’яжу тебе мотузкою і витягну нагору, коли ти покличеш.
– А що я муситиму зробити, коли буду всередині дерева? – спитав солдат.
