Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
– Дивна історія, – промовила королева.
Наступної ночі підстаркувата фрейліна залишилася біля ліжка принцеси, щоб з’ясувати, чи справді це був тільки сон, чи, може, щось інше.
Солдату страшенно кортіло побачити принцесу ще раз, тож він знову послав собаку. Стара фрейліна взула черевики, що не промокають, і хутенько поспішила за собакою. Так вона виявила, що пес приніс принцесу до великого будинку. Щоб позначити місце, на дверях намалювала вона крейдою великий хрест. Насилу прийшла вона до палацу, як і собака теж приніс принцесу назад. Але коли пес помітив хрест, намальований на дверях солдатового помешкання, то крейдою накреслив хрести на всіх дверях у місті.
Рано вранці король з королевою у супроводі фрейліни й усього палацового почту подались перевіряти, де ж була їхня принцеса.
– Ось це місце, – промовив король, коли вони підійшли до перших дверей із хрестом.
– Ні, мій любий, це тут, – заперечила королева й вказала на другі двері, також позначені хрестом.
– А ось ще один, і ще! – заходились вигукувати всі, помітивши безліч дверей, на яких красувалися намальовані крейдою хрести.
Тож вони вирішили, що продовжувати розшуки безглуздо. Але королева була мудрою жінкою – вона взяла свої золоті ножиці, відрізала квадратний клаптик шовку й змайструвала маленьку торбинку. Усередину королева насипала гречаної крупи й почепила торбинку принцесі на шию. А ще вона прорізала крихітну дірочку в торбинці, тож крупа висипалася на землю, лишаючи слід за принцесою.
Знову настала ніч, собака знову забрав принцесу, щоб занести її на своїй спині до солдата, закоханого по самісінькі вуха. Вояк-бідолаха мріяв про те, як добре було б стати принцом, щоб одружитися з нею.
Пес не зауважив, як крупа розсипалась із торбинки по дорозі від замку до солдатового будинку і навіть до вікна, куди пес приніс принцесу. Тому зранку король і королева довідалися, де буває їхня донька, і солдата запроторили до в’язниці.
Ох, як безпросвітно й сумно було сидіти там! До того ж солдата налякали повідомивши, що завтра його повісять. Це були дуже неприємні новини, а крім того, він залишив кресало в будинку, де мешкав.
Зранку солдат дивився крізь заґратоване віконце, як народ поспішає, щоб подивитись на його страту. Він чув звук барабанів і бачив, як крокують солдати. Усі збігались, аби подивитись на це видовище. І підмайстер шевця, вбраний у шкіряний фартух і взутий у капці, мчав настільки швидко, що один із його капців злетів і упав навпроти стіни, де сидів солдат і споглядав на світ крізь ґрати.
– Здоров був, шевчику, – гукнув до підмайстра солдат. – Чого тобі так спішити? Там усе одно нема на що дивитися, доки я не прийду. Але якби ти збігав до мене додому й приніс мені кресало, ти б заробив чотири шилінги. Тільки мчати треба з усіх ніг!
Підмайстру сподобалась ідея підзаробити грошенят, він миттю метнувся, приніс кресало й віддав його солдату. Тож подивимось, що було далі.
За містом уже звели велику шибеницю, біля якої вишикувались солдати й зібрався кількатисячний натовп людей. Король і королева сиділи на пишному троні навпроти суддів та радників. Солдат уже стояв на драбині, й коли до нього наблизились, щоб накинути на шию мотузку, він почав благати про останнє бажання перед смертю. Йому дуже кортіло викурити люльку – востаннє у житті. Король не міг відмовити на таке прохання, тож солдат дістав своє кресало, кресонув раз, вдруге, втретє – й миттю перед ним опинилися троє псів – один із очима завбільшки, як горнята для чаю, другий із очима, неначе млинові колеса, й третій з очима великими, наче вежі.
– Рятуйте, мене хочуть повісити! – крикнув солдат.
Собаки накинулись на суддів та радників – по черзі хапали кого за ноги, кого за носа, й підкидали так високо вгору, що всі падали й розбивались.
– Змилуйся! – кричав король. Але найбільший собака схопив короля з королевою і підкинув так само, як інших. Тоді солдати й прості люди перелякалися й почали благати:
– Солдате, будь нашим королем! Бери собі прекрасну принцесу за дружину!
Вони посадили солдата до карети короля; троє собак бігли попереду й кричали: «Слава!» Дітлахи свистіли, а солдати віддавали честь. Принцеса вийшла з мідного замку і з великою втіхою згодилася стати королевою. Весілля бучно гуляли цілий тиждень, а собаки сиділи за столом як почесні гості, й дивилися на всіх своїми страшними очима.
Оле-Лукоє
У цілому світі не знайдете кращого оповідача, ніж Оле-Лукоє. Годі й шукати того, хто знає більше казок, ніж він. Увечері, коли діти сидять за столом на маленьких стільчиках, він тихесенько скрадається східцями. Потім відчиняє двері, що тихенько риплять, і сипле дітям в оченята дрібку чарівного пороху, від якого повіки злипаються, й діти не можуть бачити Оле. Потім він пробирається позад них, м’яко дме на їхні шиї, й їхні голівки починають схилятися.
Оле-Лукойє не кривдить малюків – направду він обожнює дітей, – просто гамує їх, щоб вони уважно слухали його казочки. А діти, як відомо, тихо сидіти не вміють, поки аж не вкладуться у ліжко спати. Коли малюки засинають, Оле-Лукойє сідає до них на ліжко. Він гарно вбраний: його сюртук пошитий із шовку, й навіть неможливо сказати, якого він кольору, адже тканина міниться всіма барвами від зеленої до червоної, а потім від червоної до блакитної – колір змінюється залежно від того, з якого боку дивитись. Під пахвою він обов’язково тримає парасольку. Для чемних дітей у нього є парасолька з гарними картинками – коли він її відкриває, їм цілісіньку ніч сняться гарні сни. Але є й інша – спеціально для капосних дітлахів. На цій парасольці нема жодного малюнка, тому дітям, над якими він її відкриває, спиться неспокійно, й на ранок вони прокидаються впевнені, що їм нічого не снилося.
А зараз ми послухаємо, як Оле-Лукойє протягом цілого тижня кожної ночі приходив до хлопчика на ймення Ялмар і що він йому розповідав. Загалом буде сім історій, адже в тижні сім днів.
Понеділок
– Дивись уважно, – промовив Оле-Лукойє увечері, коли Ялмар уже вкладався спати, – я зараз прикрашу кімнату.
Раптом усі квіти у горщиках перетворились на великі дерева з довгими вітами, що тягнулися до стелі, простягались уздовж стін, так що ціла кімната стала схожою на зелену альтанку. Гілля було всіяне квітами. Кожна квітка здавалась прекрасною й запашною, немов троянда. А якби квіти скуштувати на смак, то можна було би переконатись, що вони солодші, ніж варення. Фрукти блищали, мов золоті, а ще там були пироги, що аж репалися від родзинок. Краса була неповторна! І раптом долинули сумні зойки з шухляди письмового столу. Саме там лежали Ялмарові шкільні підручники.
– Цікаво-цікаво, що це? – промовив Оле-Лукоє, підійшов до столу й витягнув шухляду.
Це стогнала грифельна дошка. Вона так засмутилась через неправильно написаний розв’язок задачі, що готова була розбитись на друзки. Олівець силкувався допомогти – він стрибав на короткому мотузку, ніби песик на припоні, але нічим не міг зарадити.
А потім почулись стогони із Ялмарового зошита. Ох, слухати ці нарікання було просто жахливо! На аркушиках були зразки написання літер – біля кожної великої літери була ще й маленька. А нижче виднілись інші літери, написані Ялмаром. Хоча вони й нагадували зразки, та все ж були написані препогано: усі завалились на один бік, ніби збирались упасти кудись за лінії.
– Бачите, ви повинні стояти ось так! – промовляли зразки. – Погляньте, вам треба тримати ось такий нахил і ось так вигинатись!
