Українські народні казки - Автор неизвестен (читаемые книги читать txt) 📗

Вранці відчиняють баню, Думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.

— Оце, — каже, — як я міцно спав!

Та й пішов із бані.

Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав…

— Ну, — каже, — як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч — його голова з плеч!

А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»

От і дав наказ.

Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче.

— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?

Іде на корабель до товариства:

— Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!

— Не плач, — каже той, що ніс дрова, — я тебе виручу.

Приходить слуга:

— Казав, — каже, — цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!

— Добре, зроблю! — каже дурень. — Тільки, — каже, — скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму!

Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось!.. На ранок прокидається цар — аж чує: грають.

Він питає:

— Що там так рано грає?

— То, — кажуть, — той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.

Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і велів його покликати до себе.

Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під дворець:

— Стій! — крикнув.

Військо у лаву стало, — як перемите!

Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:

— Сідай, мій зятю любий!

Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!

От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!

ЗАЛІЗНИЙ ВОВК

У одного царя росла золота груша. Але з неї користі не мав, бо врожай щось крало.

І примусив цар синів доглядати грушу.

Прийшов старший син під грушу і лежить. Прилізла до нього мишка:

— Царевичу, чи не дав би ти мені поїсти?

Він її прогнав. Переспав ніч, а рано встав і бачить — на дереві знову нічого нема.

Середущий так само не доглянув грушу.

Був у царя й третій син — Мишко, простий собі, домашній. Він сказав:

— Няню, піду я доглядати грушу!

Прийшов до груші, розклав вогонь, сів і пече сало.

І приповзла до нього мишка:

— Мишку, дай трохи хліба.

Хлопець дав їй скибочку із салом.

— Тепер лягай спати, а у дванадцять годин ночі я тебе розбуджу. Прилетить золота пташка із золотим кошиком, буде рвати груші. А ти вилізь так, аби не почула, може, її впіймаєш. Вона небоязка.

Опівночі мишка розбудила хлопця. Він устав і дивиться: на груші прекрасна золотопера пташка. Поклала собі кошика межи гілки і дзьобиком рве золоті груші.

Мишко помалу-помалу вибрався на грушу, при-тягся до пташки і схопив її за хвіст. Але в руках лишився один хвіст — пташка полетіла.

Вранці Мишко вернувся додому. І питає його цар:

— Ну, доглянув грушу?

— Доглянув, та що з того! Ухопив я золоту пташку за хвіст, але вона вирвалася. Лише хвіст і кошик залишилися.

Тоді цар розсердився на старших синів, дав їм коні й наказав:

— Ідіть геть по світу! Я вас не хочу знати, коли не зуміли доглянути грушу!

Старші сини поїхали.

Але і молодший сідлає коня, збирається у дорогу.

— Куди ти, Мишку?

А він каже:

— За золотою пташкою. Мушу її спіймати, бо буде знову красти від нас груші.

Їде, їде. І в одному місті побачив братів: вони в корчмі пили і гуляли. Мишко на них не зважав. Поїв хліба, напився води і їде собі далі.

Дістався на розпуття, а там написана табличка: «Підеш прямою дорогою — загинеш. Підеш наліво — не вернешся. Підеш направо — з’їсть Залізний вовк".

Став Мишко та й думає: що діяти — вертатися додому чи іти на смерть? На жодній дорозі не вказано життя.

Та лише додумався, що він піде третьою дорогою: «Якби ішов вовк, то дам йому коня — коня з’їсть, а мене лишить".

І взявся направо.

Приїжджає під великі гори. Чує, щось гуде. Подивився — грубий вовк з відкритою пащею на нього біжить.

Хлопець скочив із коня і крикнув:

— Не їж мене, а на тобі коня!

Вовк з’їв коня і питає хлопця:

— Куди ти дорожиш?

Мишко розповів:

— Так і так, шукаю золоту пташку, що крала наші груші.

— О, то дуже далека дорога! Сам не доберешся. Сідай на мене і держися добре…

І приїхали вони у другу державу, до поганого царя.

Вовк став коло лісу:

— Ну, Мишку, йди в палац. На воротах тебе не побачать — так я учинив. А під хлівом у клітці сидить пташка. Та аби ти клітку не чіпав, бо тоді тебе почують і спіймають.

Мишко пройшов царськими воротами. Там стояли аж чотири стражники, але його не бачили. Прийшов до хліва, дивиться — у золотій клітці сидить золота пташка. Вийняв собі пташку, а далі подумав: «Яка красна клітка, шкода її лишити!"

Почав брати клітку — нараз почувся крик. Царські слуги спіймали Мишка та й привели до царя.

— Хто ти такий? — питає його цар.

Мишко відговорюється і сяк, і так.

Цар сказав Мишкові, що він його відпустить, але тоді, коли той поклянеться, що приведе від другого царя золотогривого коня.

Мишко прийшов до вовка:

— Ну, чи я тобі не говорив, щоб не чіпав клітку? Мало не загинув! Що ж, ходімо за конем до другого царя. Що поміняв, то мусиш дати.

Прийшли до другого царя, і знову вовк наказує Мишкові:

— Сторожа на воротах тебе не помітить, і зайдеш невидимо у хлів, де стоїть золотогривий кінь. Та не смій торкатися вуздечки, бо тоді тебе почують, побачать і спіймають.

Пройшов Мишко воротами, відчинив хлів і бачить: стоїть прекрасний кінь. Узяв коня, але подумав так: «Ей, візьму й вуздечку! Така красна…"

Лише поклав руку на вуздечку, як зчинився крик, і сторожа спіймала Мишка.

Цар розсердився на хлопця:

— Злодію! Та ти хотів украсти золотогривого коня? Попадеш під смерть!

Мишко усе йому розказав — з котрої він держави і чому сюди прийшов.

Тоді цар проговорив:

— Є в одній державі золотоволоса дівчина. Якщо ту дівчину приведеш — відпущу тобі вину, не приведеш, то я тебе знайду і на краю світу!

Мишко поклявся, що все зробить. Приходить він до вовка.

— Знову не послухав? — говорить йому вовк. І нараз розмахнувся, ляснув його: — Ну, сідай на мене, та їдемо у третю державу за золотоволосою.

Приїхали у третю державу під царський палац. Вовк наказує:

— Чекай мене тут, я сам іду за дівчиною, бо ти не приведеш її. А як тебе тут схоплять, то вже загинеш.

Вовк перемінився у красного пса. Ходить він коло воріт, лащиться до сторожі. І стражники його завели до царського двору. Побачила песика царівна та й почала просити, аби дали їй. Старший стражник дав царівні пса.

Ходить вона з песиком по садку, гуляє.

Раз, коли всі інші пішли до палацу полуденкувати, пес оглянувся навколо, чи його не бачать, і знову обернувся в Залізного вовка. Тоді схопив дівчину, кинув собі на спину й тікає.

Прибіг до Мишка, і хлопець сів на вовка разом із царівною.

А цар осідлав татоша з дванадцятьма ногами і летить за ними. Мишко почав йойкати:

— Ой, пече у плечі!

Вовк дає пораду:

— Тягни із хвоста волос, пускай позад себе і не оглядайся.

Мишко витяг волос і кинуз за собою. Там нараз постала залізна гора. Поганий цар не міг перелізти…

Їдуть вони далі. Вже приїхали до гір, де на Мишка напав колись вовк. У тих горах їх залишив, а сам пішов за золотою пташкою і золотогривим конем.