Українські народні казки - Автор неизвестен (читаемые книги читать txt) 📗
Прийшов на галявину — ні одної овечки не видно. Та парубок витягнув із-за череса сопілку і заграв. Вівці гейби з-під землі з’явилися, і їх було, як листя на старому дубі, бо ягниці всі три роки окочувалися.
Оферма погнав отару додому.
— Тату, вівчар вернувся живим! — зраділа наймолодша королівна.
А король розсердився:
— Ади, такий дрантюх — і хоче стати моїм зятем!..
Та мусив віддати за свого вівчаря найменшу королівну. Зіграли гойне весілля: було на ньому тисяча пар гостей, а музика грала цілий тиждень.
Оферма забрав жіночку і перейшов жити до палаців, які йому подарували змії. Один день жив у золотому, другий — у кришталевому, а третій — в діамантовому. На четвертий день сказав своїй жінці:
— Нудно в чужих палацах. Де я народився, там і кропива мила. Вертаймося в село, бо тут мені світ дошками забитий.
— їдьмо, чоловічку!
У селі Оферма збудував собі хатку і жив у ній зі своєю жінкою у любові й злагоді.
ІВАН-ПОБИВАН
Унадивсь давним-давно один страшний змій у якусь слободу людей їсти та й поїв чисто всіх, зостався один тільки дід.
— Ну, — каже змій, — завтра поснідаю.
А через ту слободу та йшов один бідний хлопець, та й проситься ночувати.
— А хіба тобі життя надокучило? — питає його дід.
— Як? — каже бідний хлопець.
Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його з’їсть.
— Е, — каже хлопець, — подавиться.
От прилітає змій, побачив хлопця та:
— О, це добре, — каже, — був один, а тепер двоє.
А хлопець:
— Гляди не подавись!
Змій і дивиться.
— Як, — каже, — хіба ти сильніший за мене?
— Авжеж.
— Який же ти сильний? Я он, бач… — Та взяв камінь, як здавив, так з нього мука й посипалась.
— Е, це дурниця, — каже хлопець, — здави так, щоб з нього юшка потекла.
Та тут же взяв ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла.
— Отак, — каже, — дави.
— Ну, ходім, — каже тоді змій, — за товариша будеш.
А хлопець йому:
— Хіба за старшого.
Ото й пішли. Питає його змій:
— А як звуть тебе?
— Іван-Побиван, — каже хлопець.
Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене, — думає,— і не вбив".
Стало на обід, змій і каже:
— Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідать варити.
Пішов хлопець. Ходить по змієвій череді та й вв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав, побіг сам.
— Що ти, хлопче, робиш?
— Е, буду ще тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.
— Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш..
Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру.
— Іди, — каже, — води принеси.
Узяв хлопець шкуру, насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій.
— Що це ти робиш?
— Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.
— А щоб тебе! — каже змій та й злякався хлопцевої сили. Поніс сам.
— Піди ж, — каже, — хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде.
— Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так! — Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов. От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідать не йде, бо ж як піде, то змій зразу догадається, що він не сильний, як побачить, що хлопець менше нього їсть. А як зосталось небагато, то він сів і собі посьорбав та й каже:
— Мало.
— Ну, — каже змій, — то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.
— А як іти, то йти, — каже хлопець, а сам думає: «Тепер пропав».
От як почали їсти, — а вареників стоїть бочок двадцять, — то змій все їсть та їсть, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подали, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:
— Ходім на камінь крутитись.
— А як іти, то йти, — каже хлопець.
Змій як крутнувсь — аж огонь пішов.
— Дурниця, — каже хлопець, — ти так крутнись, щоб юшка потекла. — Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них так юшка і бризнула. — Отак, — каже, — крутись. — Та ще, та ще: — От як дави!
Ну, змій вже вкрай злякавсь Івана-Побивана. Але ще каже:
— Ану, давай, хто сильніше засвище.
Змій як свисне, аж дерева пригнулись.
«Ну, — думає Іван-Побиван, — що його робити?" А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія:
— Зажмур очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити.
Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія залізякою, то той аж здригнувсь.
— Правду кажеш, — каже змій, — ледве справді очі не повискакували! — Та вже щоб хоч не бути з Іваном укупі, то побудував йому хату на одпшбі; а сам давай з матір’ю радитись, як би їм його звести зі світу.
— Давай, — кажуть, — його спалим.
А хлопець підслухав це та десь і сховавсь. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується.
Приходить змій.
— Що ти, хлопче, хіба ще живші?
— Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.
«Ну, — думає змій, — од такого треба подалі!» Та як дременув з тих країв, то тільки його й бачили.
ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ
Був собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у просі сидить, у чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто зробить такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає. Розумні брати й радяться:
— Піти б то, може, там де наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та в матері:
— Підемо ми, — кажуть, — до царя на обід: загубити — нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє… Ні!
— Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
Старі,— нічого робити, — взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, — пішли вони.
А дурень сидить на печі та й собі проситься:
— Піду і я туди, куди брати пішли!
— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати. — Десь тебе й вовки з’їдять!
— Ні,— каже, — не з’їдять: піду!
Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, — та й кажуть:
— Ну йди, та щоб вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син!
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!
— Здорові, діду!
— Здоров, сину!
— Куди йдете, діду?
А той каже:
— Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
— До царя на обід.
— Хіба ти, — питає дід, — умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
— Ні,— каже, — не вмію!
— То й чого ж ти йдеш?
— А хто його знає,— каже, — чого! Загубити — не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.
— Сідай же, — каже дід, — та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!
— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
— Нічого, виймай!
От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких!..
— От бач! — каже дід.
От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:
— Ну, слухай, сину; йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді,— каже, — тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.
