Котигорошко - Автор неизвестен (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Жалоба
Напишите нам, и мы в срочном порядке примем меры.
Котигорошко - Автор неизвестен (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗 краткое содержание
Українська народна казка "Котигорошко".
Відомий дослідник давньослов'янської історії академік Олександр Рибаков у праці «Язичництво давніх слов'ян», наводячи паралелі античних міфологічних героїв та персонажів наших казок, називає Котигорошка українським Гераклом. І той і той — найбільші силачі та народні герої, і той і той — син найвищого божества та символа чоловічої сили. Адже античний Геракл — син Зевса, а наш слов'янський Горох виступає як одне з втілень Рода — всеосяжного бога давніх слов'ян.
В образі хлопчика, що постав із горошинки, народом втілені не лише такі риси, як богатирська сила, стійкість у боротьбі проти ворогів, але й вірність, кмітливість. Недарма сучасні міфоаналітики інтерпретують горошину як космологічне та гносеологічне (себто пізнавальне) ядро.
Котигорошко читать онлайн бесплатно
КОТИГОРОШКО
Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра принесла їм обід. Вона й каже:
—
А де ви будете орати? Я не знаю.
Вони кажуть:
—
Ми тягтимем скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати, — то ти за тією борозною і йди.
Та й поїхали.
А змій, що жив за тим полем у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра, як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.
Поприходили сини додому та й кажуть матері:
—
Весь день орали, а ви нам не принесли обідати.
—
Як-то не принесла? Адже Оленка понесла, та й досі нема. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблукала!
Брати й кажуть:
—
Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, а вона там.
—
Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
—
А, — каже, — людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?
—
Ні, — кажуть, — битися!
—
Ходім же на залізний тік!
Пішли на залізний тік битися. Недовго бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих і закинув до глибокої темниці.
А той чоловік і жінка ждуть та й ждуть синів, — нема.
От якось пішла жінка на річку прати, коли котиться горошина по дорозі. Жінка взяла горошину і з’їла.
Згодом народився в неї син. Назвали, його Котигорошком. Росте та й росте той син, як з води, — не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли, так злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, — люди й повтікали.
От копають далі й докопались до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.
От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:
—
Десь повинні в мене бути брати й сестра?
—
Е-е, — кажуть, — синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
—
Ну, — каже він, — так я ж піду їх шукати!
Батько й мати умовляють його:
—
Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один щоб не загинув?!
—
Ні, таки піду! Як же так — свою кров не визволити?
Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
—
Скуй, — каже, — мені булаву, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, як махнув, як кинув угору, а далі каже до батька:
—
Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє.
Він і каже:
—
Ні, з цією булавою не можна йти
шукати братів та сестру, — треба скувати другу.
Поніс її знову до коваля.
—
На, — каже, — перекуй, щоб була по мені!
Викував коваль ще більшу, Котигорошко й ту шпурнув угору та ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього — тільки трошки зігнулась.
—
Ну, з цією булавою можна йти шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарі, — піду.
Узяв ту булаву, в торбу буханців та сухарів, попрощався — пішов.
Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинки, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.
—
Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.
—
Здоров був, парубче! Та чого ти
сюди зайшов: прилетить змій, то він
тебе з’їсть.
—
Отже, може, й не з’їсть! А ти ж хто така?
—
Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.
—
Де ж вони? — питається Котигорошко.
—
Закинув змій до темниці, я й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.
—
Отже, може, я тебе визволю, — каже Котигорошко.
—
Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! — каже Оленка.
—
Дарма! — відказує Котигорошко.
Та й сів на вікні, дожидається.
Коли це летить змій. Прилетів та
тільки в хату — зараз:
—
Ге, — каже, — людський дух пахне!
—
Де б то не пах, — відказує Котигорошко, — коли я прийшов.
—
Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?
—
Де то вже миритися — битися! — каже Котигорошко.
—
Ходім же на залізний тік!
—
Ходім!
Прийшли. Змій і каже:
—
Бий ти!
—
Ні, — каже Котигорошко, — бий ти спочатку!
От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув була
вою, як ударив
змія
—
ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге — по пояс змія загнав у тік, утретє — зовсім убив. Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Пройшли так скільки дороги, сіли під дубком спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:
—
Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро собі забере.
От радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує, — прив’язати його добре ликом до дубка, щоб не вирвався, — тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі.
А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив’язаний. Він як рвонувся, так того дубка й вивернув з корінням. От узяв тоді того дубка на плечі і пішов додому.
Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитують в матері:
—
А що, мамо, чи в вас іще були діти?
—
Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти.
Вони тоді:
—
Оце ж ми його прив’язали, — треба бігти та одв’язати!