Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
– Прощавай, моя мила пташенько, – сказала Дюймовочка. – Дякую тобі за чудові пісеньки, які ти мені співала влітку, коли дерева були зелені й тепле сонечко світило нам.
Потім вона поклала голову на груди пташки, і їй здалось, ніби всередині щось тенькає: «Тук, тук». Це було пташине серце. Вона не померла, просто заклякла від холоду, і тепло відновило в ній життя. Восени, коли всі ластівки збирались до вирію, одна із них забарилася й замерзла.
Дюймовочка затремтіла – вона дуже злякалася, адже пташка була велика, значно більша за дівчинку. Проте Дюймовочка набралась сміливості, тепліше вкрила бідолашну ластівку, та ще й зняла листок, що їй самій служив за одежину, й поклала його на голівку пташці.
Наступного ранку Дюймовочка знову потайки подалась провідати ластівку. Пташка була жива, але дуже квола, – вона лише на мить розплющила очі, щоб подивитися на Дюймовочку, що стояла, тримаючи в руці шматок гнилого дерева замість ліхтарика.
– Дякую, мила дівчинко, – промовила ластівка. – Я вже зігрілася, але мені ще треба відновити сили, щоб знову літати, насолоджуючись теплими сонячними променями.
– Зараз надворі зима, – сказала Дюймовочка. – Там сніг і мороз. Залишайся тут, у теплій постелі. Я про тебе подбаю.
Дівчинка принесла ластівці води у листочку. Пташка втамувала спрагу й розповіла, що поранила крило у колючому чагарникові, тому не могла летіти у вирій так швидко, як інші ластівки. Зрештою вона впала на землю й більш нічого не пам’ятає аж до цього моменту.
Цілісіньку зиму ластівка лишалася у норі, й Дюймовочка піклувалась про неї. Ані кріт, ані польова миша нічого про це не знали – вони не любили ластівок. Незабаром прийшла весна, й сонце зігріло землю. Тоді ластівка попрощалася з Дюймовочкою. Дівчинка відкрила їй прохід у стелі нірки, зроблений колись кротом. Сонячні промені освітили нору, й ластівка запропонувала Дюймовочці летіти разом із нею – дівчинка могла просто сісти на спину пташці й полинути в небо. Але Дюймовочка знала, що польова миша дуже засмутилася б, якби вона ось так утекла би, тож вона ввічливо відмовилася.
– Що ж, тоді прощавай! На все добре, моя мила, хороша дівчинко! – промовила ластівка й вилетіла назустріч сонячним променям.
Дюймовочка подивилась їй услід, і з її очей покотились сльози. Вона дуже прихилилася до ластівки.
Пташка весело заспівала свою пісеньку й полетіла до дерев, укритих молодим листям, а Дюймовочці стало дуже сумно. Їй не дозволяли виходити на сонечко. Зерно, посіяне на полі довкола домівки польової миші, проросло й заколосилося, і колоски здавались для дівчинки густим лісом.
– Ти маєш вийти заміж, Дюймовочко, – сказала дівчинці польова миша. – Наш сусіда кріт посватав тебе. Він – найкраща партія для такої бідолашки, як ти. Займімось твоїм посагом: ти мусиш підготувати і вовняний одяг, і лляну білизну. Всього має бути вдосталь, коли ти йдеш заміж за крота.
Дюймовочка мусила прясти, а польова миша найняла чотирьох павуків, що ткали удень і вночі. Кожного вечора до них навідувався кріт і вів бесіди про час, коли нарешті скінчиться літо, бо палюче сонце смалило так, що перетворювало землю на камінь. Нехай спаде спека, й вони з Дюймовочкою поберуться.
Але дівчинка цьому аж ніяк не раділа: нудний кріт був їй зовсім не до душі. Кожного ранку, коли сходило сонце, і кожного вечора, коли воно сідало, Дюймовочка потайки пробиралася до дверей мишачої нірки й дивилась, як вітер хитає колоски і між ними видніє блакитне небо. Вона думала про те, як добре там, на волі, й понад усе хотіла знову побачити свою милу ластівку. Але пташка не поверталася – напевно, полетіла далеко-далеко у зелений гай.
Коли настала осінь, посаг Дюймовочки був уже готовий. Польова миша сказала дівчинці:
– Ти вийдеш заміж через чотири тижні.
Дюймовочка заплакала і сказала, що не хоче ставати дружиною огидного крота.
– Дурниці, – відповіла польова миша. – Не будь такою впертою, а то покусаю! Він – дуже привабливий кріт. Навіть сама королева не має ошатнішого оксамиту й хутра! Його кухня та комора повні-повнісінькі всякого добра. Ти маєш дякувати долі за таку гарну партію!
Тож день весілля було призначено. Кріт мав забрати Дюймовочку із собою, глибоко під землю, де вона ніколи більше не побачить сонячного світла, адже він його не любить. Бідолашна дівчинка була страшенно засмучена тим, що доведеться попрощатись із сонечком, і польова миша дозволила їй вийти на поріг хатинки й востаннє помилуватись осяйними променями.
– Прощавай, сонечко! – скрикнула дівчинка, простягаючи до нього руки. Дюймовочка ступила кілька кроків від хатинки. Жнива вже пройшли, і тепер на полі залишилась тільки колюча стерня. – Прощавай, прощавай! – повторила дівчинка, обіймаючи маленьку червону квітку, що росла неподалік. – Передавай вітання ластівці, якщо колись її побачиш.
– Цвірінь, цвірінь! – раптом пролунало над головою. Дівчинка озирнулась і побачила ластівку, що літала поруч. Пташка дуже зраділа, помітивши дівчинку. А та розповіла, як їй не хочеться виходити заміж за бридкого крота, жити з ним глибоко під землею і ніколи більше не бачити ясного сонечка. Дюймовочка розповідала все це й плакала.
– Надходить холодна зима, – сказала ластівка, – і я збираюсь летіти у вирій. Може, полетиш зі мною? Ти можеш сісти мені на спину, міцно прив’язатись поясом. Ми втечемо від бридкого крота і його похмурої домівки – далеко звідси, за високі гори, у вирій, де сонце світить ще яскравіше, ніж тут. Там завжди літо і квіти цвітуть пишно як ніде. Полетіли зі мною, мила Дюймовочко! Ти ж врятувала мені життя, коли я замерзала у темному підземеллі.
– О так, я полечу з тобою, – сказала Дюймовочка. Вона сіла ластівці на спину, сперлася ногами у випростані крила й прив’язалась поясом до найміцніших пір’їн.
Тоді ластівка здійнялась у повітря й полетіла за ліси й моря, понад високі гори зі сніговими шапками, що ніколи не тануть. Дюймовочка могла би замерзнути на холодному повітрі, але грілася у теплому пір’ї ластівки. Тільки голівка її стирчала з пір’я – вона ж бо хотіла бачити неймовірні краєвиди, над якими вони пролітали. Зрештою вони прибули до вирію, де сонце світило ще яскравіше, а небо здавалось вищим. Тут по огорожах і при дорозі плівся фіолетовий, зелений і білий виноград; цитрини й помаранчі звисали з гілок дерев, а повітря було наповнене пахощами мирту й апельсинового квіту. Стежинками бігали гарненькі діти, бавилися великими різнобарвними метеликами; і що далі летіла ластівка, то гарнішали краєвиди.
Зрештою вони прибули до блакитного озера, на березі якого, оточений деревами із темно-зеленим листям, стояв палац зі сліпучо-білого мармуру, збудований у давнину. Його високі колони обплітав виноград, а на верхівці тулилось безліч ластівчиних гнізд. Одне із них було домівкою пташки, яку врятувала Дюймовочка.
– Ось мій дім, – промовила ластівка. – Але ти тут жити не зможеш – тобі буде незручно. Вибери собі якусь із цих чарівних квіток. Я тебе посаджу на неї, і ти зможеш там знайти все, що тобі треба.
– Це буде чудово! – погодилась дівчинка й від радості заплескала в долоньки.
Велика мармурова колона лежала на землі – упавши, вона розбилася на три частини. Між ними росли чудові білі квіти. Ластівка спустилася з Дюймовочкою туди й посадила дівчинку на один із широких листків. Але як же здивувалася вона, коли всередині квітки побачила крихітного чоловіка, настільки витонченого й прозорого, що здавалось, ніби він зроблений із кришталю! На його голові була золота корона, а за плечима виднілись тоненькі крильця – завбільшки він був такий, як Дюймовочка. Це був король квітів – у кожній квіточці жили такі крихітні юнаки й дівчата. А він правив над ними всіма.
– Ох, який же він вродливий! – прошепотіла Дюймовочка ластівці.
Молодий король спочатку злякався пташки, а потім побачив Дюймовочку й був вражений її вродою. Він зняв із себе золоту корону й поклав на її голівку. Потім запитав її ім’я і запропонував стати його дружиною, королевою квітів.