Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
Стара жаба низенько вклонилась дівчинці й сказала:
– Знайомся, це мій синочок. Він буде тобі чоловіком, й ви будете жити довго й щасливо у болоті біля струмка.
– Ква-ква-ква! – ось і все, що зміг сказати її син.
Жаба взяла маленьке гарненьке ліжечко й попливла собі, лишивши Дюймовочку на зеленому листку, де дівчинка сиділа й плакала. Вона не могла змиритись із тим, що їй доведеться жити зі старою жабою й прийняти її бридкого сина за чоловіка. Маленькі рибки, що плавали поблизу, бачили жабу й чули її слова.
Вони вистромили свої голови з води, щоб поглянути на дівчинку. Одного погляду вистачило, щоб помітити, наскільки вона вродлива. Рибкам було дуже шкода, що такій красуні доведеться жити з потворними жабами.
– Ні, так не годиться! – вирішили вони. Потім зібралися усі біля зеленого стебла, що тримало листок, де сиділа Дюймовочка, й перегризли стебло! Листочок поплив униз по струмку, несучи Дюймовочку далі й далі від берега.
Дюймовочка пропливала повз багато міст, і пташки бачили її й щебетали:
– Яка гарненька крихітка!
А листок плив усе далі й далі, аж приніс дівчинку в чужі краї. Незабаром на листок сів гарненький білий метелик. Дюймовочці було приємне його товариство, а ще вона була рада, що жаба більш не зможе до неї добратися. До того ж довкола були чудові краєвиди, сонячні промені відбивалися від води, й вона блищала, мов золота. Дівчинка зняла з себе пояс і зав’язала один його кінець довкола метелика, а другий міцно закріпила на листку. Тож тепер крихітний човник рухався значно швидше, несучи на собі маленьку Дюймовочку.
Зненацька поруч пролетів великий хрущ. Він поглянув на дівчинку, схопив її за тоненьку талію й полетів разом з нею на дерево. Зелений листок й далі плив струмком, а метелик летів разом з ним, адже був прив’язаний і не міг звільнитися.
Ох, як же злякалась Дюймовочка, коли хрущ полетів разом з нею на дерево! Надто ж вона переживала за білого метелика, прив’язаного до листка. Якщо йому не вдасться звільнитися, він може загинути від голоду! Але хрущ не сушив собі мізки цим клопотом. Він сів поруч з Дюймовочкою на великому зеленому листку, пригостив її квітковим медом і сказав, що вона дуже гарненька, хоч і не схожа на хруща.
Але згодом зібралися усі хрущі й почали ганити Дюймовочку:
– Вона має всього дві ноги! – казали вони. – Це ж треба, яка негарна!
– Еге ж, – піддакували інші, – у неї навіть немає вусиків. А ще її талія – надто вже тонка! Пхе! Це створіння схоже на людину!
– О, вона просто потворна! – зійшлись на цій думці хрущі-панночки. Хоча, звісно, Дюймовочка була дуже вродлива.
Але хрущ, який забрав дівчинку з листка водяної лілії, повірив їм. Він більше не хотів із нею розмовляти – сказав тільки, що вона може йти, куди забажає. Потім спустився з нею з дерева й посадив на ромашку. Дівчинка розплакалася, бо подумала собі: така я потворна, що навіть хрущі не хочуть зі мною водитися. А насправді вона була найвродливішим створінням, яке тільки можна уявити, ніжною й тендітною, як пелюстка троянди.
Цілісіньке літо бідолашна Дюймовочка жила сама у густому лісі. Вона зіткала собі ліжко з травинок і почепила його під широким листком, щоб захиститися від дощу. Вона збирала мед із квіток для їжі, й кожного ранку пила росу з листочків. Так минуло літо, а потім осінь, й настала зима – довга, холодна зима. Птахи, які так гарно співали їй, відлетіли в теплі краї, дерева стояли безлисті, а квіти зів’яли. Великий листок конюшини, який слугував їй прихистком, скрутився і зів’яв. Дюймовочка страшенно змерзла. Її одяг порвався, та й сама дівчинка була така слабка і тендітна, що змерзла ледь не до смерті. Незабаром почало сніжити. Кожна сніжинка, що падала з неба, була для неї завбільшки з лопату снігу, адже вона була заввишки лише один дюйм.
Вона загорнулась у сухий листок, що тріснув посередині, й тряслася від холоду. Біля лісу, де вона жила, було поле, на якому росла пшениця. Зерно вже давно зібрали. На полі лишилась лише суха стерня, що стирчала з мерзлої землі. Для Дюймовочки йти цим полем було все одно, ніби пробиратися крізь височезний ліс. Бідолашка тремтіла від холоду. Зрештою вона придибала до нірки, де жила польова миша. Помешкання було тепле й затишне, з коморою, повною зерна, з кухнею і чудовою їдальнею. Бідолашна Дюймовочка стояла під дверима, як маленька жебрачка, й просила дати їй бодай маленький шматочок ячмінного зернятка, вона ж бо не мала й крихти в роті вже кілька днів.
– Бідна крихітко, – сказала польова миша, що мала добре серце, – заходь сюди, в тепло. Я тебе нагодую.
Польовій миші дуже сподобалася Дюймовочка, тож вона запропонувала:
– Ти можеш зимувати у мене, якщо хочеш. Але натомість ти мусиш прибирати, а ще розказувати мені різні історії.
Дюймовочка виконувала все, що їй загадувала польова миша, й жилося їй дуже добре.
– До нас незабаром навідаються гості, – одного дня повідомила польова миша. – Це мій сусід. Він заходить до мене раз на тиждень. Він заможніший за мене: має більші хороми й одягається у чудове чорне оксамитове пальто. Якби ти вийшла за нього заміж, це була би для тебе чудова партія. Але він зовсім сліпий, тож ти мусиш розповісти йому найзахопливіші історії.
Але Дюймовочці не дуже кортіло подобатися сусідові, адже це був кріт.
Незабаром він прийшов із візитом.
– Він дуже багатий і освічений, а його будинок у дванадцять разів більший, ніж мій, – сказала польова миша.
Звісно ж, він був багатий і освічений, але завжди зі зневагою відгукувався про сонце й квіти, бо ніколи їх не бачив. Дюймовочка змушена була співати йому пісеньку «Пташенько, пташенько, полети додому» і ще багато інших гарних пісень. І кріт закохався у дівчину, проте не зізнався у своїх почуттях, бо був дуже обачний.
Згодом кріт прокопав довгий коридор під землею, що з’єднував його помешкання з ніркою польової миші. Кріт дозволив Дюймовочці та миші приходити, коли вони тільки забажають. Він попередив їх, щоб вони не лякалися мертвої пташки, що лежала в переході. Це була гарненька пташка, з дзьобом і пір’ям, й вона не могла лежати там давно. Кріт узяв шмат гнилого дерева, що світилося, немов смолоскип, і йшов попереду, щоб освітити їм довгий темний перехід. Коли вони проходили повз місцину, де лежала мертва пташка, кріт просунув свого широкого носа крізь стелю, земля піддалась, і утворилась велика дірка, крізь яку до коридору потрапило денне світло. Посередині долівки лежала мертва ластівка. Її прекрасні крила були міцно притулені до боків, а лапки й голова витягнулись з-під пір’я. Бідолашна пташка, напевне, загинула від холоду. Дюймовочці стало неймовірно шкода її, адже вона так любила птахів. Цілісіньке літо вони тішили її співом і щебетом. Але кріт відштовхнув ластівку вбік своїми кривими ногами й сказав:
– Вона більше не співатиме. Які ж вони жалюгідні – ці пташки! Я дуже радий, що мої діти не будуть птахами, котрі тільки й годяться на те, щоб безглуздо цвірінькати й вмерти від голоду взимку!
– Атож, як це мудро сказано! – потакнула польова миша. – Хіба ж є користь від цвірінькання, якщо взимку вони мусять померти з голоду або замерзнути? Втім, птахи – це шляхетне плем’я.
Дюймовочка нічого не казала. Але коли її супутники вже повернулися спинами до пташки, вона нахилилась, погладила м’яке пір’я, що вкривало голову, й поцілувала заплющені повіки.
– Може, ти одна з тих ластівок, що так мило співали мені влітку, – промовила дівчинка. – Ти подарувала мені стільки радості, моя мила, гарна пташко!
Кріт заклав землею дірку, крізь яку проникало денне світло, й відвів своїх гостей додому. Але вночі Дюймовочка не змогла спати. Тож вона піднялась і сплела велике, гарне покривало з сіна; потім віднесла його до мертвої пташки й накинула на холодне тільце, а внизу примостила квітку, знайдену в помешканні польової миші. Квітка були м’яка, наче вовна, тож тепер пташці було тепліше лежати на холодній землі.
