Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
– Дивись, олов’яний солдатик! Давай зробимо човна, щоб він міг поплавати!
Вони зробили човника з газети, посадили в нього олов’яного солдатика й пустили його пливти у рівчачку. Хлопці бігли збоку й плескали в долоні. Боже милий, які великі хвилі здіймались у тому рівчакові! Як швидко мчала течія! Після зливи вулицею стікало багато води. Паперовий човник ковзав на хвилях, виринав і крутився так швидко, що олов’яний солдатик здригався; але він усе одно стояв твердо. Його вираз обличчя не змінився – він дивився просто поперед себе, а до плеча притуляв рушницю. Раптом човен пірнув під довгий міст, яким виявилась каналізаційна труба, і стало темно, як у солдатиковій коробці.
«Куди я зараз прямую? – думав солдатик. – Це точно тролеве прокляття, я в цьому впевнений. Ох, якби ж тут, зі мною, була та гарненька панночка, мені не страшна була б ніяка темрява!»
Раптом з’явився великий водяний пацюк, який жив у каналізаційній трубі.
– Маєш паспорта? – запитав пацюк. – Покажи-но його мені!
Але олов’яний солдатик промовчав і тільки стиснув свій мушкет міцніше, ніж зазвичай. Човен плив далі, а пацюк біг слідом. Він страхітливо скреготів зубами і вигукував до шматочків дерева й соломи:
– Спиніть його, спиніть його! Він не заплатив податок і не показав свій паспорт!
Але потік нісся вперед усе стрімкіше. Олов’яний солдатик побачив попереду денне світло там, де закінчувалась труба. І раптом він почув ревіння, що злякало би найсміливішу людину. У кінці тунелю потік спадав у великий канал – для солдатика це було, ніби водоспад для нас. Човник рвучко помчав уперед, а олов’яний солдатик міг тільки триматися з усіх сил – і навіть оком не моргнув, щоб довести свою хоробрість. Човник перевернувся три чи чотири рази, наповнився водою – тепер уже ніщо не могло врятувати його від затоплення. Олов’яний солдатик опинився по шию у воді. Човник затоплювало все глибше, папір знай розмокав, і врешті вода зімкнулась над солдатиковою головою. Він подумав про прекрасну танцівницю, яку більше не судилося йому побачити, і в його вухах лунала пісня:
Прощай, сміливий мій вояче!
Хто за тобою гірко плаче?
Паперовий човник розірвався, і олов’яний солдатик потонув. І тут його проковтнула велика рибина. Як темно було в її череві! Значно темніше, ніж у тунелі, й значно тісніше. Але олов’яний солдатик і далі стояв рівно, з усіх сил тримаючи свою рушницю на плечі. Рибина плавала туди й сюди, металась, мов навіжена, аж геть затихла. І ось раптом промінь світла пронизав її і хтось закричав:
– Гляньте, олов’яний солдатик!
Виявляється, рибину зловили, завезли на базар, продали кухарці, яка занесла її на кухню й розрізала ножем. Кухарка дістала солдатика і занесла до кімнати. Усі були дуже здивовані, коли побачили цього дивовижного солдатика, який здійснив мандрівку в череві рибини. Але сам солдатик вважав, що тут пишатися немає чим.
Його поставили на стіл, і – які тільки дивовижі не трапляються на світі! – це була та сама кімната, з вікна якої він випав, з тими ж дітьми, тими ж іграшками, що стояли на столі, та з чудовим палацом і гарненькою танцівницею, що спинилася на порозі. Вона й досі стояла на одній ніжці, тримаючи рівновагу, адже вона була така ж стійка, як і солдатик. Олов’яний солдатик так розчулився, побачивши її, що ледь не пустив сльозу, але стримався. Він просто глянув на неї – і вони обоє промовчали.
Зненацька один із хлопчаків схопив олов’яного солдатика і кинув у грубку. Він не мав на те жодної причини, тож це мусила бути зла воля чорного троля з табакерки. Полум’я освітило олов’яного солдатика. Спека була просто нестерпна, але він навіть не знав, від чого вона – від справжнього багаття чи від вогню кохання. Він побачив, як зблякли яскраві кольори його мундира, але ніхто не міг сказати, змилися вони під час мандрівки чи потьмяніли від смутку. Олов’яний солдатик дивився на маленьку танцівницю, а вона дивилася на нього. Він відчував, що плавиться, але й досі стояв незворушно, притуливши рушницю до плеча. Раптом різко відчинились двері до кімнати, протяг підхопив танцівницю, і вона теж полетіла у полум’я, а потім спалахнула й миттю згоріла. Олов’яний солдатик розплавився на грудку, і наступного ранку, коли служниця вигрібала попіл з печі, вона знайшла там маленьке олов’яне серце. А після танцівниці лишилась тільки троянда, чорна, немов вуглинка.
Дюймовочка
Жила собі жінка, яка дуже хотіла мати дитину, але це її бажання ніяк не збувалося. Зрештою вона пішла до чарівниці й сказала:
– Я дуже хочу мати дитину. Підкажи мені, де я можу її знайти?
– Це бажання легко здійснити, – відповіла чарівниця. – Ось тримай ячмінне зернятко. Воно відрізняється від тих, якими селяни засівають поля і годують курей. Посади його в горщик і побачиш, що станеться.
– Дуже дякую, – сказала жінка й заплатила чарівниці за ячмінне зернятко дванадцять шилінгів.
Тоді вона пішла додому, посадила зерня, й незабаром виросла велика гарна квітка. Вона нагадувала тюльпан, але її пелюстки були щільно стулені.
– Яка прекрасна квіточка! – замилувалась жінка і доторкнулася вустами до червоно-золотих пелюсток. Щойно вона це зробила, квітка розпустилася, – виявилося, що це й справді тюльпан. Усередині квітки, поміж оксамитових тичинок сиділа тендітна, мила дівчинка. На зріст вона була зовсім крихітна – не сягала навіть половини великого пальця, тому її назвали Дюймовочка.
Гарненько оброблена шкаралупка від горіха служила їй колискою; ліжечко було застелене синіми пелюстками фіалок, а замість покривальця була пелюстка троянди. Тут Дюймовочка спала вночі, а вдень вона бавилась на столі. Жінка поставила там глибоку тарілку, наповнену водою. Довкола неї лежали гірлянди квітів зі стеблами, зануреними у воду, а на поверхні води плавала велика пелюстка тюльпана, що була для Дюймовочки човником. Крихітна дівчинка сідала в нього й плавала від берега до берега, загрібаючи веслами з білих волосин із кінської гриви. Дивитися на це було справді приємно. А ще Дюймовочка так ніжно й гарно співала, що можна було заслухатися.
Однієї ночі, коли дівчинка спала у своєму милому ліжечку, величезна бридка жаба залізла крізь розбите скло у вікні й стрибнула на стіл. Дюймовочка мирно лежала під ковдрою з трояндової пелюстки.
– Якою ж вродливою дружиною могла би вона стати для мого синка! – промовила жаба, а далі схопила шкаралупку, в якій лежала спляча Дюймовочка, й вистрибнула через вікно у садок.
Жаба жила разом зі своїм сином на болотистих берегах широкого струмка, що протікав у садку. Син був навіть потворнішим, ніж його матінка, і коли він побачив милу дівчинку в охайному ліжечку, то спромігся лише проскреготіти:
– Ква-ква-ква!
– Не так голосно, ти її розбудиш! – вгамувала його жаба. – Дівчина може злякатись і втекти, а вона ж легенька, як пушинка. Ми поставимо її ліжечко на листок водяної лілії посередині струмка; він для неї буде, наче острів, вона занадто маленька й легенька, щоб утекти. Поки вона буде тут, ми зробимо окрему хатку на болоті, там ви з нею будете жити, коли одружитеся.
Посередині струмка і справді росло кілька водяних лілій із широкими листками, що плавали на поверхні води. Стара жаба підпливла до найбільшого листка зі шкарлупкою, де й досі спала Дюймовочка. Крихітна дівчинка прокинулася вранці й гірко заплакала, побачивши, де вона опинилася. Вона сиділа на широкому зеленому листку посеред плеса – берег здавався недосяжним. Тим часом стара жаба метушилась, прикрашаючи свою болотяну хатину очеретом і жовтими квітами, – вона хотіла, щоб помешкання припало до душі майбутній невістці. Потім жаба попливла зі своїм бридким сином до листочка, де залишила бідолашну Дюймовочку, – хотіла взяти гарненьке ліжечко й принести його до весільних покоїв.
