Українські народні казки - Автор неизвестен (читаемые книги читать txt) 📗
— Зміючко Оленко, відчини!
Оленка й відчинила; змія ввійшла в хату.
— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.
Та й полетіла кликати гостей.
От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже:
— Сідай, Телесику, на лопату!
А він каже:
— Коли ж я не вмію, — як його сідати?
— Та вже сідай! — каже Оленка.
Він і поклав на лопату руку.
— Так? — каже.
— Та ні-бо: сідай зовсім!
Він і поклав голову:
— Отак, може?
— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!
— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.
— Та ні-бо, — каже Оленка, — ні, не так!
— Ну так покажи ж, — каже Телесик, — бо я не знаю як.
Вона її почала. показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й кинув її в піч і заслінкою піч затулив: а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить.
От змія прилітав з гостями.
— Зміючко Оленко, відчини.
Не чуть.
— Зміючко Оленко, відчини!
Не озивається.
— От вража Оленка — вже десь повіялась!
От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню та й їдять, — думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили на двір та й качаються по траві:
— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!
А Телесик із явора:
— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!
Вони слухають: «Де це?» Та знов:
— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!
А він знову:
— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!
Вони знову: «Що воно таке?»
Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли, аж зуби поламали, — а не перегризуть. Кинулись до коваля:
— Ковалю-ковалю, скуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти!
Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:
— Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька — їсти й пити,
Ще й хороше походити!
А гуси й кажуть:
— Нехай тебе середні візьмуть!
А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:
— Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька — їсти й пити,
Ще й хороше походити!
Так і ці йому кажуть:
— Нехай тебе задні візьмуть!
А явір аж тріщить. Відпочинуть змії — та й знов…
Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:
— Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та й понесіть до батенька,
А в батенька — їсти й пити,
Ще й хороше походити!
І ці кажуть:
— Нехай тебе заднє візьме!
Та й полетіли.
Сидить сердешний Телесик, — от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить одним одне гусеня: відбилось — насилу летить. Телесик до нього:
— Гуся, гуся, гусенятко!
Візьми мене на крилятко
Та понеси до батенька,
А в батенька — їсти й пити,
Ще й хороше походити!
От воно:
— Сідай! — каже, та й ухопило його на крила. Та втомилось, сердешне, так низько несе. А змія за ним — чи не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От гусеня принесло та й посадовило Телесика на причілку знадвору, а само ходить по двору, пасеться.
Сидить Телесик на причілку та й слухав, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, виймає з печі й каже:
— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!
А Телесик знадвору:
— А мені?
А вона знову виймає пиріжки та й каже:
— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
А Телесик знов:
— А- мені?
Вони й почули.
— Що це? Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?
— Та то, — каже дід, — мабуть, так учувається.
То знов баба:
— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
— А мені? — з причілка каже Телесик.
— От же таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно, — аж на причілку Телесик. Вони тоді з хати та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді!
А гусятко ходить по двору, мати й побачила:
— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.
А Телесик каже:
— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.
От вони нагодували його і напоїли і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.
От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.
ЧАБАНЕЦЬ
Був собі чабанець, та такий, що ще змалку все вівці пас, більш нічого й не знав. От раз і випав йому з неба камінь, — у вісім пудів. То він було усе грається тим каменем; оце причепить до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться — аж ось і камінь летить, та як упаде, то так було у землю і вгрузне. А то візьме покине серед степу сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки, або й більш, а не візьмуть. Мати було його лає:
— Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся!
А йому й байдуже: катає та й катає той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець був, та став підступати під город змій; пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та дворець собі будує, і вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по волостях бумагу, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не находиться. А той чабанець прочув та й похваливсь:
— Я б того змія, — каже, — батогом забив.
Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві у вуха; той і вимагає, щоб він прийшов. От приступив він до царя, цар подививсь, що він такий малий, та й каже:
— Що ти кажеш! Ти ще молодий.
А він звісно: хлоп’я.
— Нічого, — каже.
Ну, ото дає йому цар два полки солдат (полк співаків та полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув.
От, не доходячи за кілька гін до того змія, покида чабанець свої полки і наказує:
— Дивіться ж, — каже, — як із змієвого двірця з труби піде дим, то я його побив, а як піде полум’я, то він мене.
Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не цідпускає, так диханням і побиває. От як забачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не зворухнеться.
— Ну, — питає,— за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем битися, чи миритися?
— Не з тим добрий молодець ходить, щоб миритися, а з тим, щоб битися.
Змій йому й каже:
— Та ти піди ще три роки погуляй, а тоді і приходь.
— Ні,— каже, — я вже гуляв.
— А чим ти, — питає змій, — мене будеш бити?
— А оцим батогом.
А у нього батіг там, може, з цілої волячої шкури сплетений, і камінь той на кінці прив’язаний.
— Ну, — каже змій, — бий мене!
— Ні, бий ти мене попереду.
От у змія меч на три сажні залізний чи стальний, як ударить він чабанця ним, так меч на шматки і розскочивсь…
— Держись же, — каже чабанець, — тепер я ударю.
Як шмагоне його тим камінцем, — змій тут і розпластавсь, і дим пішов у трубу.
Тут військо таке раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере зараз під руку, веде у дворець. От оддав цар за нього дочку, побудував їм дворець, живуть вони собі.
А інші царі почали розбалакувати, що як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цареві вже і самому жалко, і засилає він скрізь бумаги, чи не найдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити. Скоро і найшлось двоє. От спорядили їх, і пішли вони до того чабанця. Прийшли, він і питає:
— З чим, добрі молодці, прийшли? Чи будем битися, чи миритися?
— Авжеж, — кажуть, — що битися.
От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударить навхрест через праве — тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох, як здавив докупи, так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величає, а прямо каже:
