Українські народні казки - Автор неизвестен (читаемые книги читать txt) 📗
— Де він? Де він? — кричав ведмідь, оглядаючись навкруги і не бачачи нікого.
— Ходи сюди і заглянь ось тут! — мовив заєць і підвів ведмедя до криниці.
Став ведмідь над цямриною, глянув униз — аж там справді ведмідь.
— Бачиш свого ворога, — мовив заєць, — як заглядає із свого укріплення?
— Я не я буду, коли його звідти не дістану! — мовив ведмідь і як не рикне з цілого ведмежого горла у криницю!
А з криниці як не відіб’ється його голос вдвоє сильніше, мов з величезної труби!
— Та так? — скрикнув ведмідь. — Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу!
Та за цим словом ведмідь бабах до криниці та й там потонув.
А заєць скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував ведмедя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя.
Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілому лісі.
ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ
Чарівні казки
КРИВЕНЬКА КАЧЕЧКА
Був собі дід та баба, та не було у них дітей. От вони собі сумують; а далі дід і каже бабі:
— Ходім, бабо, в ліс по грибки!
От пішли; бере баба грибки, коли дивиться — у кущику гніздечко, а в гніздечку качечка сидить.
От вона дідові:
— Дивись, діду, яка гарна качечка!
А дід каже:
— Візьмемо її додому, нехай вона у нас живе.
Стали її брати, коли дивляться, аж у неї ніжка переломлена. Вони взяли її тихенько, принесли додому, зробили їй гніздечко, обложили його пір’ячком і посадили туди качечку, а самі знов пішли по грибки.
Вертаються, аж дивляться, що в них так прибрано, хліба напечено, борщик зварений. От вони до сусідів:
— Хто це? Хто це?
Ніхто нічого не знає.
Другого дня знов пішли дід і баба по грибки. Приходять додому, аж у них і варенички зварені, і починочок стоїть на віконці Вони знову до сусідів:
— Чи не бачили кого?
Кажуть:
— Бачили якусь дівчину, від криниці водицю несла. Така, — кажуть, — гарна, тільки трішки кривенька.
От дід і баба думали, думали: «Хто б це був?» — ніяк не згадають. А далі баба дідові й каже:
— Знаєш що, діду? Зробимо так: скажемо, що йдемо по грибки, а самі заховаємося та й будемо виглядати, хто до нас понесе воду.
Так і зробили.
Стоять вони за коморою, коли дивляться, аж із їх хати виходить дівчина з коромислом: така гарна, така гарна! Тільки що кривенька трішки. Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату; дивляться, аж у гніздечку нема качечки, тільки повно пір’ячка. Вони тоді взяли гніздечко та й укинули в піч, воно там і згоріло.
Коли ж іде дівчина з водою. Ввійшла в хату, побачила діда й бабу та зараз до гніздечка — аж гніздечка нема. Вона тоді як заплаче! Дід і баба до неї, кажуть:
— Не плач, галочко! Ти будеш у нас за дочку; ми тебе будемо любити й жалувати, як рідну дитину.
А дівчина каже:
— Я довіку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підглядали за мною; а тепер, — каже, — не хочу! Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце, я піду від вас.
Дід і баба плачуть, просять її зостатися; вона не схотіла.
От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона взяла, сіла надворі й пряде. Коли ж летить каченят табуночок, побачили її й співають:
— Онде наша діва,
Онде наша Іва,
На метеному дворці,
На тесаному стовпці.
Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить.
Скиньмо по пір’ячку,
Нехай летить з нами!
А дівчина їм відказує:
— Не полечу з вами:
Як була я в лужку,
Виломила ніжку,
А ви полинули,
Мене покинули!
От вони їй скинули по пір’ячку, а самі полетіли далі. Коли летить другий табуночок, і ці теж:
— Онде наша діва,
Онде наша Іва,
На метеному дворці,
На тесаному стовпці.
Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить,
Скиньмо по пір’ячку,
Нехай летить з нами!
А дівчина їм відказує:
— Не полечу з вами:
Як була я в лужку,
Виломила ніжку,
А ви полинули,
Мене покинули!
Коли ж летить третій табуночок, побачили дівчину і зараз:
— Онде наша діва,
Онде наша Іва,
На метеному дворці,
На тесаному стовпці.
Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить,
Скиньмо по пір’ячку,
Нехай летить з нами!
А дівчина їм відказує:
Не полечу з вами:
Як була я в лужку,
Виломила ніжку,
А ви полинули,
Мене покинули!
Скинули їй по пір’ячку, дівчина увертілася в пір’ячко, зробилася качечкою і полетіла з табуночком. А дід і баба знов зостались самі собі.
ТЕЛЕСИК
Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої смерті догляне, що в нас дітей нема?»
От баба й просить діда:
— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку та-зробимо колисочку, то я покладу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку. Поклала баба ту деревинку в колисочку — колише й пісню співає:
— Люлі-люлі, Телесику,
Наварила кулешику,—
І з ніжками, і з ручками
Буду тебе годувати!
Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того синка Телесиком.
Росте той синок та й росте, — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.
От як підріс він, то й каже:
— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє веселечко: буду я рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібнеє веселечко, спустили на річку, — він і поїхав. їздить Телесик по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:
— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі.
От мати наварила йому снідати, принесла до берега га й кличе:
— Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Телесик почув:
— Ближче, ближче, човнику, до бережка, — це ж моя матінка снідати принесла!
Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.
А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом:
— Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він чує:
— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від берега геть.
От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:
— Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Він почув:
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.
Приплив до берега, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човника і поплив знову.
А змія приходить до берега та знов товстим голосом:
— Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він почув, що не материн голос, та й махнув весельцем:
— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Човник і поплив далі.
Змія бачить, що нічого не вдіє, та й пішла до коваля:
— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!
Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:
— Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він думав, що то мати:
— Ближче, ближче, човнику, до бережка, — то ж мені матінка їсти принесла!
Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати. Приносить до хати:
