Суперклей Христофора Тюлькина, або 'Вас викрито - здавайтесь!' (на украинском языке) - Костецкий Анатолий (читать полную версию книги txt) 📗

По його розгубленому обличчю було видно, що цi слова вiн повторює насамперед для себе: вiн таки справдi не знав, що ж його вдiяти!

Раптом пролунав писклявий голосочок:

-- А давайте я спробую!

З натовпу вийшов не по лiтах дрiбненький, але поважний першак.

-- Ти?! -- глянув здивовано директор.

-- Я, -- кивнув той. -- Ви мене трошки пiдсадiть, а я в кватирку залiзу. Оно бачите -- вiдкрита. Може, дверi хто iзсередини замкнув.

Директор, а за ним i всi вчителi зиркнули туди, куди показував першак, i таки справдi побачили вiдчинену кватирку. Iншим разом за таке порушення директор, мабуть, оголосив би тьотi Клавi догану, та сьогоднi...

Фiзрук однiєю рукою пiдняв хлопчака й просунув його у кватирку. Через хвилину з-за дверей пролунало:

-- Нiчого тут не замкнено, я повертаюся!

-- Вертайся, -- погодився директор i додав: -- Та вiдчини нам хоча б вiкно.

-- Не треба, я сам, -- гордо вiдхилив першак допомогу фiзрука, вправно зiстрибуючи на землю.

Тепер до школи можна було потрапити через вiкно. Але ж хiба мiг директор -- ви лишень уявiть цю картину! -- дозволити заходити у безмежний свiт знань через вiкно?! Та й як би виглядали вчителi, котрi перелазили б через пiдвiконня? Що сталося б з їхнiм педагогiчним авторитетом? I директор прийняв єдино правильне в такiй ситуацiї рiшення. Перекриваючи галас, вiн склав долонi рупором, зiбрав усi сили й гукнув:

-- Сьогоднi урокiв не буде! Всiм -- додому!

Стоголосе перекотисте "ура!" шквалом пронеслося над головами школярiв, ударило в шибки, аж тi задзвенiли, i за мить шкiльне подвiр'я спорожнiло.

На ньому зосталися самi вiдiрванi ?удзики, загубленi значки, обривки шнуркiв та першаки, що безпорадно збилися навколо своїх учительок i нiяк не могли зрозумiти: як може таке бути, щоб не було урокiв?!

Христофор i Васько вирiшили пiти гарненько обмiзкувати, як виманити у Бевзя суперклей, та обговорити дивовижну пригоду в школi. Але нiчого в них не вийшло.

На центральнiй площi, бiля головпошти, вони побачили натовп i, зрозумiло, подалися туди.

З розмов хлопцi дiзналися, що вночi хтось якимсь чином прикрiпив до асфальту мотоцикл, на якому з вокзалу доставляли пошту, -- i все мiстечко зосталося сьогоднi без газет. А мотоцикл зрушили з мiсця лише пiсля того, як з колiс позрiзали покришки.

Узнали хлопцi й про iншi дива.

Так само, як i в школi, не вiдчинялися дверi райвiддiлу мiлiцiї, тож уранцi черговим довелося вибиратися крiзь вiкно, на що пiшло чимало часу: адже вiкно було за?ратоване!

Чиясь невидима рука поз'єднувала мiж собою всi човни на рiчцi -i тепер десятеро дужих дядькiв ось уже другу годину розпилювали їх ножiвками...

Та що там казати! Чудес, котрi очiкували мешканцiв мiстечка сьогоднi вранцi, було вдосталь!

Сумнiвiв не залишалось: такого накоїти мiг лише Христофорiв суперклей, що потрапив до рук Бевзя та його компанiї. А що тут приклали руку i його дружки -- Христофор та Васько були переконанi. Хлопцi чули, що вночi хтось приклеїв сторожа продовольчого магазину та його рушницю до лавки, на якiй вiн куняв, а потiм поцупив ящик горiлки, мiшок цукру й коробку вершкового масла.

Ясно, що тут дiяли здоровила, бо навiть Бевзь, при всiй своїй силi, не виважив би на плечi мiшок цукру, та й не пiшов би вiн на такий злочин.

Все було зроблено так блискавично i вправно, що сторож, якому довелося вiсiм хвилин вилазити з кожуха та штанiв, нiчого не помiтив, коли в самих трусах забiг за магазин.

Але ж хiба могли хлопцi сказати комусь про свiй здогад? Де там! Та за це таке може бути, таке, що ой-ой! Тож друзi перезирнулися й гайнули щодуху подалi вiд натовпу шукати Бевзя.

На цей раз їм пощастило.

Неподалiк вiд головпошти прогулювався Бевзь власною персоною. Вiн весело мугикав собi пiд носа та уважно прислухався до розмов, котрi прудкий вересневий вiтерець доносив з площi аж сюди.

-- I пiсля цього ти скажеш, що не брав клей?! -- вiдважно пiдступив до нього Христофор.

-- Тю на вас! От уже причепилися: клей, клей! Який такий клей? -витрiщився з удаваним подивом Бевзь.

-- Не придурюйся, краще вiддай, -- пiдтримав друга Васько.

-- А то що буде?

-- Заявимо в мiлiцiю!

-- Хо-хо! По-перше, треба ще довести, що я брав ваш клей, а по-друге, якщо навiть я взяв його -- ну й що з того?

-- Вiдповiдатимеш за все! -- вигукнув Христофор.

-- Я? -- нахилився до нього Бевзь. -- Жартуєш, Тюлечко. Вiдповiдатимеш ти.

-- Чому? -- здивувався Тюлькiн.

-- А хто вигадав клей: я чи ти? Ти! От i вiдповiдай! -- I Бевзь, полишивши отетерiлих хлопчакiв посеред вулицi, покрокував на площу.

-- Стiй! -- Друзi кинулись йому навздогiн. -- Ми ще не все тобi сказали!

-- Ну, що вам iще! -- невдоволено повернувся до них Бевзь.

-- А те, -- почали друзi в один голос, -- що твої дружочки ошукали тебе!.. -- I розказали, перебиваючи один одного, iсторiю з приймачем, яку пiдслухали в кущах.

-- Вигадали, мабуть, -- не дуже впевнено заперечив Сем, коли хлопцi скiнчили.

-- А ти сам спитай у них i побачиш, -- запропонував Васько.

-- I запитаю, -- пообiцяв Бевзь, -- неодмiнно запитаю! -- Вiн крутнувся на каблуках i побiг на площу.

Роздiл десятий

НЕСПОДIВАНЕ ЗНАЙОМСТВО

Можна тiльки уявити, який розпач охопив друзiв, коли й цього разу їм не пощастило повернути клей! Вони ще довго стояли мовчки, потiм Христофор зiтхнув i мовив:

-- Ех, коли б не тато!

-- А що тато? -- глянув на нього Васько.

-- Так вiн же замкнув мою лабораторiю.

-- А до чого тут вона?

-- До того, що зараз у нас, мабуть, був би в руках порятунок.

-- Щось я не дуже розумiю, -- Васько пильно дивився на друга: чи той, бува, не збожеволiв вiд розпачу?

-- Не зиркай так, зi мною все гаразд, -- перехопив його погляд Тюлькiн. -- Просто зараз у нас був би антиклей, тобто суперрозклеювач, який мiг би розклеювати будь-який клей. Я ось-ось мав завершити роботу над ним. Зосталося кiлька невеличких дослiдiв.

-- Справдi, не пощастило, -- зiтхнув Васько. -- Ну, добре, ходiмо до скверу, подумаємо, що його далi робити.

Незважаючи на сонячну погоду, майже всi лавки у скверi були порожнi. Лиш деiнде сидiли з газетами та книгами кiлька пенсiонерiв та молодих жiнок з немовлятами на руках i в дитячих колясках.

Хлопцi вмостилися на лавi пiд розлогими вербами, гiлки яких звисали аж до землi, утворюючи затишний намет. Про цю лаву мало хто знав, i друзi вибрали її не випадково: зараз їм хотiлося побути на самотi, а сюди навряд чи хто мiг забрести.