Суперклей Христофора Тюлькина, або 'Вас викрито - здавайтесь!' (на украинском языке) - Костецкий Анатолий (читать полную версию книги txt) 📗
Вони сидiли й мовчали.
Раптом чиясь рука розсунула вербовi батоги -- i перед хлопцями з'явилося обличчя чоловiка рокiв п'ятдесяти...
Спершу вигулькнула акуратна сива борiдка, за нею -- такi ж самi вусики, а там i невеличкий гострий нiс та темнi гострi очi, якi, запримiтивши хлопцiв, тої ж митi розгублено заклiпали.
-- Дуже вибачаюсь, -- проказала сива голова, -- я вас не потурбував?
-- Та чого там, -- не дуже ввiчливо махнув рукою Васько.
-- Дякую, -- зрадiла голова, i крiзь гiлки прошилася середня на зрiст чоловiча постать.
Перше, що кинулося хлопцям в очi, -- це одяг чоловiка. На ньому був гарний дорогий костюм iз сiрої в ялиночку тканини, модна вишнева сорочка й не менш модний галстук. З-пiд ретельно випрасуваних брюк, що м'яко спадали на коричневi новенькi туфлi, визирали махровi шкарпетки, а на руцi в нього висiв розкiшний плащ на хутрянiй пiдстьожцi. Так модно й шикарно в їхньому мiстечку не вдягався нiхто.
"Мабуть, приїжджий", -- здогадався Христофор, i його враз охопило почуття гостинностi, притаманне всiм жителям невеличких райцентрiв.
-- Прошу, заходьте! -- пiдвiвся Христофор назустрiч.
-- Дякую, я вже зайшов, -- ?речно вклонився чоловiк.
-- Сiдайте, будь ласка, -- запросив Тюлькiн, наче був хазяїном лави, а вербовий намет -- його домiвкою.
Незнайомець знов уклонився хлопчикам, сiв на лаву й лагiдним голосом поцiкавився:
-- Я вам часом не заважаю?
-- Ну що ви! Як можна? Ми вам страшенно радi, -- почервонiв Христофор, бо досi майже не чув, щоб дорослi так чемно зверталися до хлопцiв його вiку.
-- Тодi давайте, молодi люди, знайомитись, -- усмiхнувся сивобородий i простягнув хлопчакам по черзi руку, -- Євген Євгенович Бублик, науковий працiвник.
-- Василь, -- почервонiв Васько теж.
-- Христофор Тюлькiн, -- ледь не згорiв Тюля, бо довелося вголос вимовити оте ненависне iм'я та прiзвище, i щоб якось вiдвернути вiд них увагу незнайомця, додав: -- А ви, бачу, не з нашого мiста?
-- Вгадали, добродiю, я iз столицi.
-- А якою наукою ви займаєтесь? -- не втримався Христофор, котрий уперше в життi бачив на власнi очi справжнього науковця, та ще -- iз самої столицi!
-- О! -- мовив загадково чоловiк, -- Це велика таємниця! -- I обличчя його засяяло такою вдоволеною усмiшкою, що хлопцям страшенно закортiло розгадати цю таємницю.
Так, ви правильно здогадалися: це був нiякий не Євген Євгенович Бублик i зовсiм не iз столицi, а тим паче -- не науковець! Це був суперагент Z-003, i радiв вiн зараз тому, що натрапив на хлопцiв, якi йому саме й були потрiбнi!
-- Ой, ну скажiть, будь ласка! -- не втримався Васько. -- Ми нiкому-нiкому! Слово честi!
Незнайомець пустив у вуса найчарiвнiшу посмiшку, на яку тiльки був здатний:
-- Коли так -- скажу: я -- всесвiтньовiдомий академiк, а до вашого мiстечка приїхав трохи вiдпочити вiд столичної суєти та всесвiтньої слави. Знаєте, яке там життя: репортери, iнтерв'ю, радiо, телебачення. Та що там казати, важко носити таку, як у мене, славу. -- I академiк стомлено зiтхнув.
Хлопцi просто зомлiли вiд нечуваного щастя: вони сидять поруч iз такою видатною людиною! Та що там сидять! Вони розмовляють з нею, а схочуть -- можуть навiть торкнутися, навiть вiталися за руку.
Васько перший прийшов до тями, штурхонув Тюлькiна лiктем у бiк i прошепотiв:
-- Слухай, Тюля, зараз же розкажи про клей! Чуєш? Негайно! Бiльше такої нагоди може й не трапитись у життi.
Христофор трохи повагався, тодi зважився, набрав повнi груди повiтря й одним духом виклав Бубликовi-агенту все-все про свiй суперклей.
Тепер настала черга академiка млiти вiд щастя: цей клей, як вiн i уявляв собi, був безцiнним скарбом для його майбутньої кар'єри, i можливостi клею видавалися йому таки справдi необмеженими! Тож тiльки-но Христофор скiнчив свою розповiдь, суперагент пiдскочив, ухопив хлопчака за плечi i, дивлячись йому просто в очi, суворим голосом запитав:
-- Все, що ти розповiв, -- правда?
-- Найправдивiша правда! -- вдарив себе в груди Тюлькiн.
Академiк вiдпустив його плечi й важко впав на лаву. Тепер майбутнє не викликало в нього жодного сумнiву: бути йому генералом!
Перевiвши подих i взявши себе в руки, агент сказав:
-- Христофор Тюлькiн! Мушу вам урочисто заявити вiд iменi Академiї наук: ви -- генiй! Обiцяю вам при свiдках, -- вiн тицьнув пальцем у Васька, -- що першим рекомендуватиму вас до обрання в академiки.
-- А школа? -- трохи ображено нагадав про себе Васько, якому не зовсiм сподобалася другорядна роль свiдка.
-- Що школа! Пхе, -- махнув рукою Бублик. -- Школа -- дурниця. Я сам лише три класи скiнчив.
Васька трохи здивувало, що всесвiтньовiдомий академiк має лише трикласну освiту, але чого не буває серед учених мужiв? Вони ж такi диваки, як розповiдав Христофор.
А Христофор просто шаленiв вiд радостi. В його уявi замиготiли захоплюючi картинки. Ось його в чорному лiмузинi з почесним ескортом везуть по столицi в Академiю! Ось поважнi сивi академiки влаштовують йому при зустрiчi овацiю, а сам президент Академiї чiпляє йому на груди орден! Ось вiн направо й налiво роздає автографи, iнтерв'ю, а за ним бiжать кiнорежисери i фiксують на кiноплiвку кожен його рух -- для нащадкiв! Ось вiн, славетний i величний, прибуває з вiзитом у рiдну школу...
-- Христофоре, ви чуєте, Христофоре?! -- долинув до нього, наче з космосу, голос Бублика, i Тюлькiн повернувся до дiйсностi. -Христофоре, тепер ви мусите облишити вашi дотепнi витiвки з човнами та дверима й негайно принести менi клей: я власноручно вiдвезу його в столицю!
-- У мене його нема, -- схлипнув Христофор i вiдвернувся.
-- Як нема?! -- вдруге пiдскочив Бублик. -- Ти його весь витратив на свої безглуздi жарти?!
-- Як ви могли про нас таке подумати! -- образився за друга й за себе Васько. -- Це не нашi жарти, а Бевзя та його компанiї. Вони поцупили клей.
-- Але це не так страшно, -- додав Христофор, -- у мене є зошит, де я записав його рецепт.
-- Неси, -- перебив його не дуже ввiчливо академiк, -- неси негайно! Я почекаю тут.
Христофор стрiлою помчав додому. Та за кiлька хвилин вiн повернувся. Ноги його заплiталися, а руки були порожнi!
-- Де зошит? -- ревонув суперагент, мрiї котрого небезпечно похитнулися й мали ось-ось розсипатись. -- Де вiн?!
-- Нема... -- ледь вичавив iз себе Тюлькiн i, вже не стримуючись, гiрко заплакав.
