Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович (читаемые книги читать .txt) 📗
— А може, він уже вийшов звідти?.. Може, сам шукає нас? — зрадів своєму передбаченню Саркіс.
— Ходімо… Будемо кликати, може, відгукнеться, — підбадьорилась Шушик.
Вони вийшли на гребінь скелі і почали спускатися стежкою, що вела до Барсової ущелини.
— Ашот! Ёй, Ашот… — гукали разом, але ніхто не озивався.
Сумні вернулись друзі в свою печеру, кинулись до вогнища — чи не спить Ашот?
Але в печері нікого не було… Зникла остання надія.
Всі були вкрай стомлені, проте страшна думка, що Ашот пропав безслідно, не давала спокою. Вони не могли відпочивати. Треба продовжувати розшуки.
Надходив вечір, вологий і похмурий. Полонені тремтіли від утоми й холоду.
— У нас і смолоскипів більше нема. А без них не можна йти, — сумно розвів руками Гагік.
Довелося відкласти похід до ранку. Іншого виходу не було.
Хлопці принесли в печеру сучки зрубаного раніше смолистого дерева, за ніч висушили їх біля вогнища, а вранці, набравши скіпок, знову вирушили в печеру барса.
— Треба шукати сліди Ашота. Інакше нічого не вийде… Знову будемо блукати, — сказав Саркіс.
— Хіба на сухому камінні побачиш сліди? У цих тунелях нема ні землі, ні пилу, де міг би лишитися слід.
Втупивши погляд у хитке полум’я вогнища, всі замовкли і глибоко замислились. Серця їх були сповнені одного бажання. Ех, коли б з’явився зараз на порозі печери їх дорогий товариш! Більше б у них не було й турбот!..
Та ніч здавалася їм такою довгою, як цілий рік.
Розділ двадцятий
Про те, як багато простих явищ природи можуть здатися чудом, коли не вмієш їх пояснити
Порівняно з новим лихом усе пережите раніше здавалося нашим друзям дурницею. Вони втратили товариша, та ще й якого! Що перед цим голод, холод! Без Ашота вони ніби осиротіли.
— А як я через кожну дрібницю дражнив його, як глузував з кожного його промаху! — вболівав тепер Гагік. — Якби він був зараз тут, — хай хоч до світанку говорив би свої промови, хай би з ранку до вечора робив свої зауваження!..
І — дивна справа! — як не намагався Гагік пригадати в Ашота хоч якусь ваду, він не знаходив її.
Шушик сиділа, обхопивши коліна руками, і тихо плакала.
Пастух Асо лагідно шепотів їй:
— Засни, хушке Шушик, засни, вже пізно.
Та хіба могла вона заснути?.. Не міг стулити очей і Саркіс.
Ледве зійшло сонце, хлопці з підпухлими й червоними очима були вже біля печери барса і запалювали свої смолоскипи.
Це був сороковий день їхнього полону в Барсовій ущелині.
— Саркіс, може, тобі краще лишитися тут із Шушик і підтримувати вогонь? — порадив Гагік.
— Ні, я в боргу перед Ашотом. Я будь-що повинен піти, — рішуче заявив Саркіс.
Товариші не могли не зважити на високе почуття, що народилося в серці хлопця.
А Шушик вважала за краще йти з товаришами назустріч будь-якій небезпеці, ніж мучитися, чекаючи біля печери. Дівчина взяла скіпки і рушила вперед, але, побачивши похмурі, з западинами і вибоїнами стіни, злякалась. Їй здалося, що ці ніші — житла казкових драконів або лігва небачених звірів. Пропустивши товаришів, дівчина боязко попленталася позаду.
Тримаючи над головами запалені скіпки, друзі, як і вчора, пішли темними ходами, час від часу вигукуючи: «Ей, Ашот! Аго-ов, гей!..»
Дійшовши до розгалуження ходів, Гагік сказав:
— Учора ми пішли праворуч, широким ходом, сьогодні доведеться дослідити лівий, вузький тунель.
Товариші погодилися, хоч вважали, як і раніше, що Ашот не міг вибрати цей вузький і темний хід. Не знали ж вони, що слова Шушик боляче зачепили самолюбство гордого хлопця…
Зігнувшись, часом спотикаючись і обдираючи об каміння коліна, пробирались мандрівники цим вузьким звивистим ходом, шукаючи на долівці й на стінах слідів товариша.
— Стійте! Геніальна думка!.. — раптом стукнув себе по лобі Гагік. — Ашот не догадався робити позначки на стінах, забув, але ж повинен він був кидати на землю догорілі скіпки, га?..
— Звичайно… Як тільки починало припікати пальці, кидав їх, — погодився Асо.
— Одної скіпки вистачить не більше як на сто кроків. Добре придивляйтесь собі під ноги…
Тепер друзі йшли, зігнувшись майже вдвоє, освітлювали кожну ямку, перекидали камені, які зустрічалися їм на шляху.
— Повернемось, — велів Гагік. — Тут не пройдеш — хід дуже звужується.
Але Саркіс так захопився розшуками, так хотів натрапити на слід Ашота, що, не слухаючи Гагіка, просувався далі.
— Саркіс, вернись!
— Розохотився! — посміхнувся Асо.
— Людиною стає, — прошепотів Гагік. Він тільки хотів розкрити рота, щоб повторити команду, як почув крик Саркіса:
— Знайшов, знайшов!..
Товариші зігнувшись кинулись уперед. В руках у Саркіса була маленька, як палець, обгоріла трісочка.
— Ходімо! Знайшовся слід, ходімо! — схвильовано повторював Саркіс. Він так почервонів, так зрадів, ніби знайшов не жалюгідний недогарок, а самого Ашота.
— Ашот, гей! Ашот!.. — задзвеніли під склепінням голоси. Тунель став такий вузький, що доводилось плазувати.
— Погляньте, ціла скіпка! — вигукнув Гагік. — Із-за пояса, мабуть, випала. Асо, ти допомагаєш Шушик? Взяв у неї скіпки? Молодець!.. Ну, йдіть за мною. Не бійтеся!..
А де ж у цей час був наш гордий і хоробрий Ашот?
Пройшовши напередодні вузький прохід, він опинився у великій і світлій печері, де, як пам’ятає читач, почув регіт, що налякав його. Від страху в хлопця заворушилось волосся, ослабли коліна. «Хто це?.. Чи не пустельник збожеволів на старості літ?» — це було перше, що спливло йому на думку. Хлопець хотів тікати назад, у вузький хід, з якого щойно вийшов, але побоявся: там важко буде захищатися.
З протилежного боку печери виднівся хід у широкий коридор, в кінці якого блимало світло, що падало, очевидно, з якоїсь тріщини. Ось де можна врятуватися. І, розмахуючи сокирою в правій руці, а лівою тримаючи смолоскип, Ашот прожогом перебіг печеру.
В коридорі він зупинився й оглянувся, його ніхто не переслідував. Хлопець крикнув і завмер прислухаючись. Тільки луна…
Ашот трохи заспокоївся, але страх, такий страх, якого хлопець ніколи ще не відчував, не покидав його.
Світло падало в коридор згори, з якоїсь вузької щілини в склепінні. От коли б долізти до неї і ще раз глянути на білий світ! Як мало цінив він досі яскраве сонячне світло, що осяває все навкруги радістю!..
Треба повернутись тим же шляхом назад, щоб вийти з цієї підземної тюрми на волю, в… Барсову ущелину…
На цю думку хлопець гірко посміхнувся. Яким звичайним здавалося тепер становище, в якому вони опинились, потрапивши в Барсову ущелину! Досі мандрівники вважали її тюрмою. Але ось вона, справжня тюрма!.. Ашот з товаришами весь час намагався вийти з Барсової ущелини, на волю, а тепер йому здалося волею саме Барсова ущелина, з її чистим повітрям, дзвінкими вітрами, рудими, освітленими сонцем скелями. Справді, швидше б вийти з цього пекла. Товариші, мабуть, турбуються.
Ашот вирішив іти назад, але не ступив і кількох кроків, як знову почув страшний регіт, і знову всі мрії хлопця розвіялись. «Божевільний пустельник» перепиняв йому шлях, а скіпки догоряли, кінчалися… Лишалось одне: йти вперед, сподіваючись якось вийти на світ…
Так Ашот зостався замкнутим у підземній тюрмі. Він не заблудив. На диво легко орієнтуючись, хлопець міг би безпомилково знайти вихід з печери, незважаючи на кілька розгалужень. Але він так злякався, що не міг примусити себе йти в той бік, звідки було чути жахливий регіт. Отож назад дороги не було…
Завмираючи від страху, Ашот пішов уперед навмання. Раптом праворуч у світлі скіпки похмурим дзеркалом блиснуло велике водоймище. Це був підземний став, що чорним драконом лежав під такими ж чорними стінами печери. Побачивши воду, Ашот від несподіванки здригнувся і відступив. Але йти назад було неможливо, там чекав на нього «божевільний пустельник». Подумавши трохи, хлопець все-таки вирішив іти вперед.
