Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович (читаемые книги читать .txt) 📗

— Кинь, Ашот, — сказав він, — навіщо це тобі? Чи не краще завалити вхід у печеру камінням і спокійно взятися за наші справи?

Ця порада була розумна. А й справді: коли замурувати вхід, барс — якщо він живий — звідти вже не вийде, здохне від голоду.

Та хіба переконаєш Ашота? Як мисливець, збуджений близькою здобиччю, він зовсім втратив здатність спокійно міркувати. Перспектива заволодіти чудовою шкурою барса не давала йому спокою. Коли Шушик приєдналась до думки Саркіса, Ашот роздратовано кинув їм:

— Злякалися? Ну тоді не заважайте мені! Завалити вхід у печеру? Який розумний! Щоб така шкура там згнила?..

Шушик обурилася.

— Знову тебе розібрало? Тільки про те й думаєш, щоб чимсь здивувати світ! Все одно далеко тобі до Камо! — ущипливо сказала вона і тут же пошкодувала.

Ашот почервонів, як печений рак. Кров закипіла в його жилах. Навіть щока засмикалась. Кинувши на Шушик вогненний погляд, він різко сказав:

— Раз так, я йду сам… Я один піду проти барса і всім доведу, що…

— Дивись, який самолюбивий! — лукаво поблискуючи очима, глузливо вигукнула Шушик. — Заспокойся!

Не встигла вона отямитись, як Ашот, гордо підвівши голову, зник у печері.

— Ашот! Вернись! Що ти робиш? — злякано крикнув Саркіс.

Захвилювалась і Шушик, проте сміливість Ашота, його мужність і воля їй подобались.

— Хай піде й досягне слави Камо!.. — засміялась дівчина, але тут же стала серйозною.

— Звірі бояться вогню, правда, Саркіс?.. Та він там довго й не буде. Погасне вогонь — вийде, — заспокоювала вона себе.

Шушик помилилась. Вона не зважила на той вогонь, який ніколи не згасав у серці відважного хлопця.

В печеру до Ашота ще долинули слова Шушик:

— Вернись, Ашот, я пожартувала!..

— Ти ще поплачеш… Думаєш, повернусь?.. — бурмотів Ашот, прямуючи вузьким проходом.

Хлопець ішов швидко, не зупиняючись, не оглядаючись і не думаючи про небезпеку.

Склепіння печери стало ще нижчим. Коридор звивався ліворуч і праворуч, помітно звужуючись.

Ашот пригнувся, потім став на коліна і поплазував.

Скіпка в його руках тріщала й кожну мить могла погаснути. Але він і не думав повертатися. Не до шкури барса було тепер Ашоту — слідів звіра тут зовсім не видно. Хлопця кликала вперед властива юним цікавість до нового, до недосліджених світів і незвіданих небезпек. Він сміливо повз далі, розмовляючи в думках то з Шушик, то з прославленим Камо.

Коли, нарешті, обдерши коліна об гострі виступи скель, Ашот вийшов з вузького проходу і опинився у великій печері, він був уже так далеко від входу, що знадвору до нього не долинало жодного звуку. І тут невиразне, схоже на страх почуття охопило хлопця.

— Дурниці! — сказав він голосно, щоб заспокоїтись, але, наче у відповідь йому, десь з темного кутка почувся дикий регіт…

Серце в Ашота здригнулось і, здавалося, стало. А луна підхопила той регіт — холодний, сухий — і він зловісно гримів під похмурим склепінням печери…

Розділ вісімнадцятий

Про те, як вогника, що мерехтіли в темряві, показали правильний шлях

Читач знає, що з виноградника і з порога печери пустельника було видно частину Араратської долини, по якій проходить шлях Нахічевань-Єреван.

Крізь вузеньку смужку між високими скелями можна було розгледіти тільки маленьку ділянку цього шосе — таку маленьку, що машина, яка мчить по ньому, лишається в полі зору всього кілька секунд.

Ось чому полонені Барсової ущелини не могли повідомити нікого про те, де вони перебувають.

Щоправда, хлопці розпалювали великі вогнища на найвищому місці ущелини, біля Вівчарні, сподіваючись, що їх помітять з шосе. І справді, люди, які проїжджали там уночі, бачили вогнища на далеких вершинах. Але кому могло спасти на думку, що це сигнали зниклих школярів? «Мисливці розпалили багаття, на здоров’я їм», — думали люди й поспішали далі.

— Що зробиш, нема серед нас Горлан-Ована! [31] — журився Гагік. — Він би перев’язав собі живіт ведмежою шкурою і так закричав, що голос його загримів би й долинув до берегів Аразу… Гей, гей, ми тут!.. — кричав тоненьким голосом Гагік, помічаючи машину, яка мчала по шосе. Але тільки гори відгукнулись багатоголосою луною на його крики.

Тієї ночі, коли, розмахуючи смолоскипами, хлопці спускалися в балку, щоб побачити, чи не приходив якийсь звір поласувати м’ясом ведмедя, комірник Паруйр повертався з чергової поїздки в Єреван.

Закутавшись у кожух, він сидів у кабіні шофера і мовчки курив. Сумні думки лізли Паруйру в голову. Він відчував, що хмари збираються над ним і що навіть всевладні гроші не в силі їх розігнати…

І це його дивувало. Адже досі Паруйр тільки й вірив у гроші. В хвилини, коли вино паморочило йому голову, він не соромлячись казав: «Гроші всі темні місця освітлюють», «Гроші — це оголений меч», «Гроші людину і в рай і в пекло ведуть», «На небі — бог, на землі — гроші».

Щоправда, Паруйр забував одну «незначну» обставину: народ склав ці прислів’я зовсім за інших умов і порядків. А тепер і люди іншими стали, і мета грошей зовсім інша…

І тільки останнім часом Паруйр починав розуміти, що грішми не від усього можна відкупитися.

Що робити? До кого звернутись? Не змінилось би становище голови Арута, можна було б на нього покластись, але його дні вже скінчились, у колгоспі тільки й чекають загальних зборів… Пропав тоді Паруйр.

Отакі гіркі думки полонили комірника Паруйра, коли його машина проїжджала повз Барсову ущелину. І якраз тоді він помітив на схилах у темряві рухливі вогні. «Що за диво?» — з острахом подумав комірник і, очевидно перехрестився б, якби поряд не сидів шофер.

— Сероб, що це за вогні бігають там, у горах? Га? — спитав він злякано.

Шофер засміявся.

— Які там вогні? Тобі здалося.

Але машину зупинив. Обидва вийшли й довго вдивлялися в темряву, проте більше нічого не побачили.

— Кажу, привиділось тобі… Прочитай молитву, що (відганяє злих духів, і твоїм очам більше нічого не здаватиметься, — пожартував шофер і поліз у кабіну. «Мабуть, починаю божеволіти. Занадто багато думаю», — крутилося в голові Паруйра.

Машина рушила.

До самісінького села Паруйр не промовив і слова, але вогники, що мерехтіли на схилах гір, не давали йому спокою.

В селі Паруйр нікому не сказав, що бачив, побоявся — глузуватимуть. І тільки через кілька днів розповів про це своїй дружині. Та розказала сусідці, сусідка — приятельці. Так сільський «бездротовий телефон» протягом дня розніс чутку про вогники на схилах гір Барсової ущелини по всьому колгоспу.

Почув про них і Арам.

— Ет, від страху Паруйру казна-що привидиться! — безнадійно махнув рукою мисливець. — Боязкий він.

Вогні, що промелькнули вночі в горах, могли б показати людям справжній шлях, де шукати дітей. Проте їв селі не знайшлося нікого, хто б повірив Паруйру. Речі, знайдені в руслі потоку, здавалося, беззаперечно доводили, що юних натуралістів захопила вода. І навіть батьки, серця яких щеміли від болю змушені були примиритися з своїм горем, хоч і не втрачали надії.

Розділ дев'ятнадцятий

Про те, як загублені шукають загубленого

Спочатку Шушик кликала Ашота, але той не озивався, і дівчина вирішила, що він навмисне мовчить.

— Не відповідає, думає налякати мене, помститися… — говорила вона.

Проте незабаром дівчина почала хвилюватись.

— Що ж робити, Саркіс? Чи не піти й нам за ним? — тривожно спитала Шушик.

Саркіс був не менш занепокоєний. Раніше він байдуже сказав би: «А яке мені діло? Як пішов, так нехай і повертається». А тепер… Ні, тепер, після всіх пригод, слово товариш зовсім по-новому звучало в серці Саркіca. Звичайно, певну роль відігравав і страх перед новим невідомим лихом. Він, цей страх, підказував: підтримай товариша, щоб завтра і він тебе підтримав, допоміг тобі… Але це вже не було тільки егоїстичним розрахунком. І саме це нове розуміння підказало Саркісу вчинок, на який раніше він не наважився б. Запаливши дві смолисті скіпки, хлопець пішов у печеру вигукуючи: