Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович (читаемые книги читать .txt) 📗
— Ні, тільки чув голос…
Пастух посміхнувся.
— Це був пугач, — спокійно сказав він і, вставши, пішов по хмиз.
— От тобі й на! Хіба ж пугач може реготати, як людина?
— Асо й справді злякав пугача у тій печері, — підтвердила Шушик.
Ашот розгублено мовчав.
— Ну, чого ти знітився? — засміявся Гагік, дивлячись на нього.
— Цей регіт дуже налякав мене, — признався Ашот почервонівши і спідлоба глянув на Шушик… — Ні, Асо помиляється, в тих закутках були люди. Один навіть виразно сказав: «Сплю, сплю».
Асо, повернувшись з оберемком хмизу в руках, тихенько засміявся. У відблисках вогнища виразно біліли його рівні, красиві зуби та білки очей.
— А це була сова. Я їх наслухався в лісах. Спершу теж боявся, думав — чорти. Сміються, свистять, скрегочуть, бурмочуть щось… Хочуть обдурити: «Сплю, сплю», а самі от-от накинуться. Батько мені потім усе показав і пояснив. Це вони реготали, ти даремно боявся…
Невже справді пугачі й сови? Добре, що товариші не бачили, в. якому він був стані, не чули, як він божевільно кричав. Соромно було Ашотові своєї слабкодухості і прикро, що він, син мисливця і сам трохи мисливець, не знав такої простої речі — не знав, як кричать пугачі й сови.
Навіть піт виступив на чолі в Ашота. Ой, як соромно!.. Що скажуть у селі, як узнають?.. «Звичайно, Асо ночує в горах і чув, як кричать пугачі. А ми з батьком увечері вже повертаємося з полювання. Ми можемо й не знати», — втішав себе Ашот.
— Годі, не вішай носа! — сказав Гагік. — Ми не менше злякались. Потрапили в одну печеру — не печера, а лікарня: там хтось плаче, там зітхає, стогне… Страшно було, правда, Шушик? Я, звісно, не з лякливих, але теж моторошно було слухати і шкода, що мучаться люди. Серце так і розривалось. Мабуть, Асо знову скаже, що це були пугачі та сови…
— Ні, я ніколи не чув, щоб сови плакали й стогнали… — пастух з острахом подивився на похмурий вхід у печеру барса.
Тепер розсміявся Ашот:
— А це були справжнісінькі сови! Вони плачуть, як діти, пищать, як миші, зітхають…
— Справді, пищали! — зраділа Шушик. — От тобі… Значить… значить, і ми…
— І ви!.. — підхопив Ашот. — Ви теж подумали, що в печерах якісь злі духи. От що буває, коли погано знаєш природу! Виходить, якби ви були на моєму місці, а я — на вашому, то ніхто б із нас не зазнав такого страху. А взагалі, коли в цих печерах нема ніяких чудес, ходімо туди знову! Час здерти з барса шкуру, а то сови й пугачі зіпсують її.
Ашот підвівся з місця.
— Чи вистачить скіпок? Молодець Асо, це, певно, ти розколов ножем — тонкі не гаснуть.
— Все одно гаснуть, Ашот… Коли ми хотіли підвести Шушик, у мене скіпка погасла і у Саркіса, — сказав Асо.
— Як же так? Чому? — здивувався Ашот. — Стривай, де це було?
— Там, де ти знепритомнів.
— А де я знепритомнів? — Ашот задумався. — Так, так, я наскочив на якусь щілину в долівці, і звідти вибивалось чадне повітря…
— Я нагнувся, і скіпка в мене погасла, — втрутився в розмову Саркіс, який починав розуміти, що це щось важливе.
— Ти кажеш, Шушик знепритомніла? А я?.. Оце загадка! А я не лежав над цією щілиною?
— Ні, ти сидів вище.
— Оце і врятувало мене, — сказав Ашот. — Вуглекислий газ важчий за повітря, (він скупчується внизу, пам’ятаєте? Значить, мені загрожувала смеріь, а ви мене врятували, так? Навіть Саркіс брав участь?..
— Як це «навіть Саркіс»? Коли б не він, ми б тебе зовсім не знайшли… Він натрапив на твій слід, — зауважила Шушик і обвела всіх переможним поглядом: «А що я казала про Саркіса?»
Ашот ще не міг зрозуміти того, що трапилось. Якесь чудо!.. Саркіс врятував йому життя!.. Та ще в підземних галереях! Саркіс, якого він — та й не тільки він — вважав колись шкурником! І Гагік з його всім відомим боягузтвом, і ця квола дівчина, яку він взагалі не брав до уваги!.. Адже порівняно з ним усі вони були слабими і безпомічними, — так принаймні він досі вважав. Ні, тут якесь непорозуміння. Очевидно, він погано знав своїх товаришів, неправильно оцінював їх можливості. Чи легкою справою було зайти в це підземне пекло?.. А вони пішли. Де взялися у них сили? Чи, об’єднавшись заради спільної мети, ці сили злилися в єдину могутню силу, як це буває, коли з’єднуєш тонкі й гнучкі лозинки, що разом стають міцними, наче стовбур дуба?
Якийсь час Ашот мовчав, і товариші відчували: в його душі відбувається щось важливе. Та й сам він розумів, що за ці кілька годин дуже змінився.
А втім, не можна сказати, що все це сталося так раптово. Характер Ашота мінявся повільно й непомітно — щодня, щогодини, а останні хвилини були завершенням тих сорока днів, які юні мандрівники провели в полоні. Так підземні води Барсової ущелини, щогодини, щомиті збираючись у глибині землі, досягають свого найвищого рівня і раптом бурхливим потоком вириваються на поверхню.
Напучення, які він робив товаришам, особливо Саркісу, Ашот, виявляється, повинен був зробити й собі. Хлопець думав, що він безстрашний і сильний, а життя показало, що без колективу і він ніщо.
Ніби підслухавши ці думки, Гагік обережно й лагідно сказав:
— А правильно, друзі: одне без одного ми б давно загинули… Навіть найвідважніший з нас. Правда, Ашот?
Ашот відповів не зразу.
— Ну, що було, те минулося, — промовив він глухо, не підводячи голови. — Пора на барса!.. Беріть зброю!
Він знову став таким Ашотом, як і був, — відважним, Мужнім, самовідданим. В його очах знову палало натхнення.
Бачачи, що товариші ще вагаються, Ашот глузливо запитав:
— Сови, мабуть, вас здорово налякали?
— Знайшов боягузів! — випнувши груди, вихопився Гагік. — Даремно ти нас ведеш, ось що! Два дні ми там по всіх дірках і тріщинах лазили: нема твого барса, втік звідти.
Саркіс і Шушик підтримали Гагіка, але Ашот з ними не погоджувався. Він вважав, що після таких мук і тривог не можна відмовитись од розшуків. Це нагадувало б дії війська, яке, обложивши фортецю і зазнавши багато втрат, у найрішучіший момент раптом розгублюється і відступає. Ні, Ашот не з тих полководців, які так швидко розчаровуються. Але треба спершу умовиш «військо»!..
Хлопець став на коліно край входу в печеру і показав товаришам круглий слід на піску. Відбитки пазурів звіра були виразні і вели в глиб печери. Назад барс не виходив.
— Ну, зрозуміли? Пересвідчилися, що він там? — запитав Ашот. В голосі його дзвенів докір.
— А може, він пройшов через печеру і вийшов через Вівчарню? — навів свій останній доказ Саркіс.
Ашот в’їдливо посміхнувся… Ну, як пояснити цим людям, що ранена тварина не може подолати такий крутий і довгий шлях!
— Він увійшов у печеру й десь тут поблизу, в якомусь темному кутку ліг… — переконував товаришів Ашот. — Хіба ви не бачили, що там ходи розгалужуються?
— Розгалужуються, — признався Саркіс.
— Чого ж тоді ви кажете, що оглянули всі дірки й тріщини? Ходімо! Сором нам, якщо ми не принесемо в село з собою шкуру барса — прапор наших перемог!
Слова Ашота здалися всім переконливими. Його запал вплинув, і слідом за своїм командиром наші друзі знову вступили в печеру барса.
Розділ двадцять перший
Про те, як небезпека народжує в людях рішучість і відвагу
Залишивши важку зброю біля печери, хлопці взяли з собою довгі списи, якими легко було нападати на звіра; Асо прихопив ще свою нерозлучну герлигу, Гагік — сокиру, Шушик несла смолисті соснові скіпки.
Коли мандрівники зупинились на розгалуженні підземних ходів, Ашот запитав у товаришів:
— Ви були в правому коридорі, від нього відходять вбік інші печери?
— Так. Трохи далі коридор розділяється на два.
— Зрозуміло. Отже, барс не пішов ні праворуч, ні ліворуч — обидва коридори мій вже вивчили: один — я, другий — ви. Тепер зрозуміло, куди нам іти.
Рушили праворуч. Кроків через двадцять відгалужувався хід ліворуч, і мандрівники не вагаючись пішли цим новим для них шляхом, де теж валялись кістки різних тварин.
