Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (полная версия книги TXT) 📗
Коли вночі бігла слідами тих, хто схопив Лесика, Леля перебирала різні можливі розвитки подій. Серед них і такий: що сама вона наскочить на вартових і не зможе втекти. Це був один із найгірших варіантів, але не найгірший. Його — хоч і невеличкими — перевагами було те, що, по-перше, вона не втратить слід і не заблукає, по-друге, залишиться жива, по-третє, потрапить до того ж села, де зараз Лисий.
Про вади такої пригоди дівчинка вирішила зараз не думати. Підняла ліву руку, а правою обережно поклала на землю арбалет. Потім випросталася й подивилась на нападників.
Їх було п’ятеро, вони вийшли з-за стовбурів дерев, за якими ховалися, й повільно пішли до неї. Глина загарчав так загрозливо, як ніколи. Він би, безперечно, захистив її. Але чоловіків багато. Вони озброєні списами. Може, вдвох Леля і Глина й упоралися б із ними, але навряд щоб самі при цьому вціліли. І ще невідомо, що б тоді сталося з Лесиком.
Леля поклала руку Глині на голову.
— Тихо, Глино, тихо. Спокійно, — сказала вона лагідно. — Свої. Свої…
Хоч був би Глина останнім дурнем, якби не побачив, що то зовсім не свої. Однак якщо Леля так каже, пес вирішив удати, ніби повірив їй. Замовк і дивився на них без погрози. Але хвостом усе одно не крутив. Не такі вже й свої.
Чоловіки підійшли ближче й стали навколо них. Втім, надто вже не наближалися. Видно, знали, що таке собака. От тільки дивилися вони не на Глину, а на Лелю. Ніби й з приязню, але… Глині ці погляди не сподобалися. Так дивляться вовки на зайця.
Один із чоловіків, найвищий і, схоже, найдужчий простягнув брудну волохату руку, щоб торкнутися Лелиного волосся, й пес тихо сказав йому:
— Тільки спробуй!
Той зрозумів і відсмикнув руку. Але не схоже було, щоб він зовсім відмовився від такого наміру. Уважно подивився на Глину й почав відводити назад держално свого списа.
— Тільки спробуй! — тихо сказала йому Леля.
Чоловіки розсміялися. Вони вочевидь несерйозно поставилися до двох попереджень.
— Іди за мною, — кинув Лелі один із них. — А пес нехай іде поруч із тобою. Якщо він у тебе слухняний. А якщо ні, то…
Він не договорив, та Леля зрозуміла. Вона нахилилася й узяла собаку за ошийник.
— Поруч, Глино, поруч.
Чоловіки знову розсміялися.
— Ох і прізвисько! — промовив волохаторукий, що був, мабуть, ватажком.
Йшли вони швидко, і Леля намагалася не відставати від ватага, хоч і мусила йти зігнувшись, бо весь час міцно тримала Глину за ошийник.
Йшли вони довго. Години через дві Леля відстібнула лівою рукою баклажку й спинилася. Її не підганяли. Наливши води в долоню, вона дала попити Глині. Той вихлебтав воду двома ударами язика й поглядом попросив іще. Дівчинка почала наливати й тут помітила, що води більше немає. Навіть Глині вистачило лише на один ковток. Леля закрутила баклажку, знову почепила її на пасок.
Цієї ж миті ватажок повернувся й простягнув їй баклажку — досить дивну, шкіряну.
— Дякую, — сказала дівчинка, однак воду не взяла, хоча й дуже хотіла пити.
Що менше береш у них, то більше поважатимуть, подумала вона.
— Ич, яка горда, — криво осміхнувся ватажок. — Я таких люблю.
Він повернувся й пішов далі. Леля з Глиною й решта чоловіків рушили слідом. Схоже, дорога попереду ще довга — якби було не так, ватажок не пропонував би їй води. Що ж, доведеться потерпіти невідомо скільки.
Кам’яне пророцтво
Скільки він просидів один після розмови з вождем, Лисий, мабуть, не сказав би. Він намагався осмислити почуте й мовлене, зрозуміти, що тут діється, чому до нього таке ставлення з боку старого Сидора, що на нього чекає… Але, крім запитань, нічого в голову не лізло. Видно, надто мало він проспав після такого тяжкого дня й виснажливої ночі.
А найгірше те, що ніяких нових знань після розмови з вождем у нього не було. Вождь пішов, а він так і не зрозумів, вільний він чи замкнений. Це можна легко перевірити, однак не хотілося. Так хоч якась надія лишалась. А довідатися, що ти під вартою, було б дуже неприємно.
Маленькі вікна хатини (навіть восьмилітня дитина не пролізе), в якій він перебував, тьмяні, нечисті. Трохи світла вони пропускають, але щось крізь них побачити — марні сподівання.
Двері міцні, дубові. Замикаються зсередини на важкий брус — цілу колоду. Ось вона стоїть поруч, притулена до одвірка. Стелі немає — просто над головою крутий дах, підбитий дерев’яними дошками (він пам’ятав, що хати криті червоними глиняними черепками — отже, вміють обпалювати глину). Горища немає. Отже, взимку тут досить холодно.
Ще й долівка нічим не встелена — виметена глина. Стіл міцний і важкий, але зроблений недбало: поверхня гладенька, а ноги тільки обтесані, нерівні. Така сама й лава. От піч нічогенька. Гарна піч. І спати на ній узимку, схоже, дуже тепло.
Та й широченна вона — майже півхати займає. Мабуть, на ній сплять усією родиною. А влітку вже злазять із неї.
Втім, враження таке, що влітку її й не розпалюють зовсім. Тобто саме цю піч, у цій хаті дуже давно не розпалювали. Та й то. Якби тут хто жив, то вже б, напевне, з’явився. Стільки часу Лисий тут сам-один.
Він знову пильно оглянув приміщення. Так і є. Тут не живуть. Ні одягу, ні посуду. Навіщо ж тоді підтримують такий порядок? А з іншого боку — якщо ніхто не живе, то що, хай розсипається? Він із гіркотою подумав, що в їхньому селі так і є. Порожні хати доживають віку самі: вікна їм заколочено, ніхто туди не ходить, що в них діється, ніхто не знає… Тільки сподіваються, що нічого не діється.
А з іншого боку, де набрати рук, щоб мати час іще й нічиї хати прибирати? Ні, тут щось не те. Треба розібратися, чия це хата. Але потім. Зараз варто спробувати вийти. Воно взагалі треба, а саме зараз — особливо. Щоправда, під ліжком стоїть горщик, але ж Лисому це було б занадто принизливо. Влітку, серед білого дня — і горщик у хаті!
Він наважився вийти. Раз йому не казали, що виходити не можна, то він цілком має право це зробити. От тільки як бути із взуттям? Ходити в одному черевикові дуже незручно. Ходити босоніж можна. Але права нога дуже болить. Зараз у подряпини наб’ється стільки бруду, що потім її вже ніколи не вилікуєш — ще й казанок втрачено.
Натягти лівого черевика на праву ногу й так важко, а як нога розпухла — то й поготів. Доведеться таки йти босоніж, ступаючи тільки на пальці.
Хлопець потягнув за ручку дверей — і вони легко відчинилися.
Було похмуро. Повітря стояло густе й нерухоме. Буде дощ.
Так само нерухомо стояв біля дверей і його вчорашній охоронець.
— Добрий день, — байдужим голосом кинув йому Лисий і повільно, шкандибаючи, пройшов повз.
Той хотів щось відповісти, але, схоже, не наважився.
Лисий зробив кілька кроків, та зрозумів, що сам не розбереться. Озирнувшись на охоронця, спитав через плече:
— Як тебе звуть?
Той, повагавшись якусь мить, відповів:
— Василем.
Дивне ім’я. Все у них тут дивне.
— Послухай, Василеме, де тут у вас той… — Лисий мимоволі усміхнувся, зловивши себе не тому, що розмовляє вже, як Вухань. — До вітру куди ви ходите?
— Чого? — здивовано і, як здалося, ображено протягнув той.
— Ну, чого чого? Вбиральня у вас тут є?
— А-а! — ошкірився охоронець. — Он там. — І вказав рукою за хату.
— Дякую! — і Лисий зашкандибав у вказаному напрямку.
Коли вийшов із убиральні, Василем так само стояв біля дверей — тільки тепер уже не хатніх.
Та й занудне ж завдання у чоловіка, подумав Лисий. Він байдуже пошкандибав на майдан у центрі села. Щоб не виказувати одразу, що його найбільше цікавить, хлопець спершу обійшов по колу всі хати, роздивляючись їх, намагаючись удавати звичайну хлопчачу цікавість. Потім уже пішов до каменя. Але роздивитися його не встиг.
З рипом відчинилися двері великої хати за спиною. Лисий озирнувся. З дверей вийшов вождь.
— Так твоя нога ніколи не загоїться, — сказав він, простягаючи хлопцеві пару сандалій із довгими мотузяними зав’язками.
