Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (полная версия книги TXT) 📗
Справді багато спільного.
— Ніхто не може бути вічним, — після паузи вів далі старий. — Але я бачив народження всіх, хто сьогодні живе в селі. Ще є запитання?
Лисий думав. І не відповідав. Якщо він скаже, що є, то їх треба зразу ставити. А це небезпечно. Запитання можуть більше викрити, ніж відповіді — це він знав добре. А що менше в цьому селі про нього знатимуть, то краще для нього ж. Якщо сказати, що запитань немає, то може виявитися, що іншої нагоди не буде, що він просто втратить можливість довідатися про щось важливе. Але й довго мовчати також не варто.
— Звідки тут узявся такий великий камінь? — це непогане запитання, бо про Лисого начебто нічого не говорить.
— Він тут із незапам’ятних часів, — відповів старий. — Це наша святиня.
Відповідь виявилася дуже доброю, бо підказала нове запитання:
— А що таке «святиня»?
Вождь здивовано звів догори брови. Потім невесело посміхнувся й сказав:
— Це довго пояснювати. Поживеш трохи в нас — зрозумієш сам.
Отже, ні вбивати, ні відпускати його не збираються. Теж знання. Звісно, у Лисого було запитання — найважливіше. Але він чомусь відчував, що саме його варто уникати. Самі скажуть, подумав він.
— Отож якщо ти більше не маєш запитань, — промовив вождь, і Лисий зрозумів, що той йому не відповідатиме, навіть якщо хлопець і придумає, що б іще таке спитати, — тоді я тебе питатиму. Як тебе звуть?
Якщо відповісти, що його звуть Лисим, йому можуть не повірити. А потім не віритимуть і всьому іншому, що він скаже.
Від самого народження людина звикає до свого імені, воно здається звичайним і — власним. Але одного разу Лисий уже переконався, що таке звичне його ім’я для інших звучить дивно. Діти з Лелиного села довго не знали, як його насправді звуть. Називали так, як вигадала Леля.
— Лесик, — сказав він.
— Лесик, — повторив вождь. — Гаразд. І звідки ж ти прийшов?
— Я зі свого села прийшов. Тобто я не прийшов, — відповів Лисий, — я йшов. Чотири чи п’ять днів — не пам’ятаю вже. Уздовж ріки, а потім там не було проходу — порожні дерева стояли. Я спустився на берег… А потім мене зловили ваші мисливці.
— А звідки ти взяв, що вони мисливці?
— Як звідки? Вони ж самі сказали, що я їм полювання зірвав…
— Чому ти залишив своє село?
Лисий вирішив не відповідати на це запитання. Принаймні не зразу. Він удав із себе вперте хлоп’я й відвернувся. Старий чекав — не підганяв і не залякував. І це було найгірше. Найважче, виявляється, мовчати, коли співрозмовник також мовчить. Такої витримки від вождя він не чекав. Мовчання затягувалося, ставало нестерпним і безглуздим. Просто дурним. Старий його знезброїв. Справді, коли в нього були запитання, вождь відповідав. Тепер він почав питати, а хлопець мовчить.
Раптом йому спало на думку, що не відповідаючи, він забрехався. Коли була його черга питати, він був винахідливий і розумний. Вождь навіть похвалив його, що вміє ставити запитання. А тепер корчить із себе маленького дурника, який не вміє відповідати. Хоч це значно легше.
— Я вже казав вашим мисливцям… — почав він, намагаючись уривчастістю оповіді виправдати довге мовчання. — Вони не повірили. Сказали, битимуть… А що, я повинен видумувати, щоб мені повірили?
Він знову помовчав.
— Якщо не повірите, то краще зразу вбийте… — Лисий вирішив запропонувати вождеві вже колись використану історію. Не сказати б, що вона тоді дуже йому допомогла, але час виграти вдалося. — Я ходив у ліс — шукати воду. Ночував на дереві… А коли вернувся… села вже не було. Мабуть, вовкулаки, бо жодної живої людини не лишили…
Знову пауза, під час якої хлопцеві навіть пощастило видавити з себе сльозу.
— Тільки пацюки… — вів він далі. — І черви…
— Які черви? — раптом перебив його старий.
Оце так пастка! Сам же собі й розставив! Білі черви на другий день іще не заводяться, дощові м’яса не їдять. Хто ж його за язика тягнув?!
— Не знаю, які… Я таких раніше не бачив. Дрібні й сині… — Він уже вигадував, а це погано.
— Скільки їх було? — схоже, вождь забув усе заради цих нісенітніць про черву.
— Як скільки?.. Я не рахував… Багато.
— Вони були скрізь, чи такими клубками?
Лисий спробував «пригадати»:
— Наче клубками… Я їх не дуже роздивлявся. Я взагалі майже нічого не бачив… Там мама…
Збрехавши так нахабно, хлопець відвернувся, щоб приховати ніяковість. І це добре, бо вождь, здається, інакше зрозумів його. Та й хто б не зрозумів, що хлопцеві тяжко все це згадувати!
— Черви, черви, черви… — задумливо промовив вождь. — Ну гаразд, а де ти черевика згубив?
— У болоті. Видра вхопила, я її зарубав, але потім полізли інші, почали її шматувати й віддерли від мене разом із черевиком… Я ледве втік від них.
— Так, пощастило, — дуже сумно, аж занадто сумно сказав Сидір, ніби й не про Лисого й не до нього. — Оце так пощастило!..
У хлопця склалося враження, що він це сказав нещиро — чи то насправді не дуже радів щастю Лисого, чи то взагалі говорив не про нього.
Зайці вовкам не вожаки
Взагалі Василько прокинувся від холоду, але це йому дуже пощастило. Глянувши вниз із великої дубової гілки, на якій спав, він побачив щось дивне, незрозуміле, ніколи раніше не бачене. Спершу йому навіть здалося, що то ворушиться трава від ранкового вітру. Але хлопчик негайно зрозумів, що цього не може бути. Ранок іще не настав — тільки сірий світанок. Жоден листок на дереві не ворухнеться. Вітру немає!
І тоді Василько збагнув, що це не трава ворушиться, а те, що густо вовтузиться в траві, що обплутало кожну травинку й рухалося. Рухалося до стовбуру від неглибокої ямки в кількох кроках до дуба.
Коли до нього дійшло, що це черви, зразу стало можливо приблизно вирахувати швидкість руху. Він побачив, що за п’ять хвилин черви досягнуть стовбура. Що буде далі, він не знав, але нічого доброго від такої масованої навали не чекав. І чекати не хотів.
Звівшись на ноги, Василько відштовхнувся й стрибнув, намагаючись приземлитися якомога далі від вовтузіння. Стрибок вийшов високий і далекий; приземляючись, хлопчик боляче вдарився п’ятами об землю, не втримав рівноваги й упав у траву. Перекинувшись через голову, він швидко підвівся й кинувся бігти. Лиш через кілька хвилин Василько зміг опанувати бридливий жах, що гнав його, й зупинитися.
Бігти справді треба, от тільки куди? Так, як пояснювала Леля (і він сам був із цим згоден), бігти треба на південний захід. Навіть більше на захід, ніж на південь. Сонце от-от мало зійти, але чекати не можна. Обдивившись ближні дерева, Василько визначився з напрямком, зарядив арбалет, узяв його в праву руку й швидко закрокував до села. Іти далеко. А треба встигнути попередити односельців. Якщо справді люди, що захопили Лесика, вирішать іти на пошуки їхнього села, Борода, Вухань, Інженер та інші мають бути готові до цього.
Усе було неправильно. Вся їхня подорож, думав Василько, пішла якось не так. Сліпа пожежа, яка загнала їх у пастку, потім та безглузда сварка між Лелею й Лесиком, подорож берегом у зв’язці, жахлива й незбагненна істота Чата, яку вдалося перехитрувати, але не вдалося зрозуміти. Далі якась неймовірна кількість величезних видр. Чи то не видри були? Тоді що? Таких звірюк хлопчик іще не бачив і ніколи не чув, щоб хтось бачив. От сліпу пожежу до нього також не бачив ніхто, але про неї стільки розповідали, що всі вони відразу впізнали її. А про цих видр ніхто й ніколи не розповідав.
А потім іще гірше. Їх було троє. З Глиною — навіть четверо. А тепер усі розділилися. Хіба можна було розділятись? А хіба можна було не розділитись? Якби в нього хоч на мить виник сумнів у тому, що Леля має рацію, він ні за що не погодився б відпустити її саму. Однак іншого шляху немає. Звісно, розділившись, вони стали значно слабкішими — і кожен із них, і всі разом. Але…
Але чужі люди — це справді небезпечно. Тепер вони знають, що десь неподалік є село. Лесик, звичайно, втомлений, брудний і все таке, але це нікого не обдурить. Він не зможе переконати їх, що йде здалеку. З усього видно, що хлопець у дорозі недовго. Не так він споряджений, як споряджаються в довгу путь. А це означає, що село близько. І почнуть шукати.
