Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (полная версия книги TXT) 📗
— Дякую, — Лисий був розчулений.
І відразу ж розлютився на себе за це розчулення. Він нікого ні про що не просив. Він не сам прийшов до цього села. Силоміць притягли, погрожували знущаннями, а тепер, бачте, дбають. Піклуються. Він сів на землю обличчям до каменя й почав узуватися, раз у раз кидаючи погляди на брилу.
Сандалі були дерев’яні, міцні, в підошвах просвердлено поперечні горизонтальні шпарини, крізь які протягнуто мотузки. Для його нинішнього стану це було найзручніше взуття. Якби йшлося про черевики, навряд чи хтось спромігся б знайти придатну пару — одна нога нормальна, а друга зранена й розпухла.
Зав’язавши останнього вузлика, Лисий звівся на ноги й, випробовуючи сандалі, пішов навколо каменя. В них ходити, звичайно, було легше. Але все одно нога ще дуже боліла. Хлопчина помітно шкандибав, рухався дуже повільно. Звісно, він міг би йти значно швидше, якби захотів. Та навіщо? З одного боку, така немічність заспокоювала Василема — що ж тут так уже пильнувати, хіба такий утече? З другого боку, йому зараз поспішати нікуди: треба як слід обдивитися брилу, що притягувала його, мов сіно корову.
Камінь необтесаний, ніби виламаний могутньою рукою з суцільної — ще більшої — брили. Хоч лежав він тут уже давно, лишався міцним і молодим. Скільки пекло його сонце, охолоджував сніг, омивали дощі, а він не тріскався, гострі грані не стиралися, не затуплювалися. Лисий приклав до нього руку — камінь був сухий і холодний. І дуже твердий — як залізо, а може, ще й твердіший. Хлопець знав, що вождь і Василем за ним уважно спостерігають, тому спитав, ніби просто з цікавості:
— Звідки ж тут міг узятися такий великий камінь?
— Це ще невідомо, що чи хто взявся, — неголосно відповів вождь. — Скільки я себе пам’ятаю, він завжди тут лежав. Колись і село постало навколо нього.
Ніяк не реагуючи на слова вождя, Лисий пішов далі навколо брили, аж поки не опинився між нею і круглою вождевою хатою. Він ступив крок і завмер, приголомшений. І, схоже, цього приголомшення не зміг приховати від спостерігачів. Із цього боку верхня частина каменя була нижча, нахилена в бік великої хати. А ще — вона була гладенько відшліфована. Чим можна було вирівняти таку міцну брилу, уявити неможливо.
Втім, навіть не це так вразило Лисого. Найбільш дивним, приголомшливим і незбагненним було інше. В цій гладесенькій і рівнесенькій поверхні було вибито глибокі рівчачки, які часом перетиналися, потім переривалися, потім з’являлися знову, утворюючи — ні, не мереживо й не малюнок. Вони утворювали літери, що складалися в слова.
Хлопець поклав руку на гладеньку поверхню каменя, мовби насолоджуючись його подоланою силою, а сам швидко прочитав написи:
То он воно що! Ось чому всі вони так злякалися, коли побачили, що він лисий і босий! Але як таке сталося — що про нього, який може прочитати, який прийшов до села лисий і босий, вибито напис на цьому старовинному камені? Хто міг таке передбачити?
А головне — що робити? Як зараз повестися? Показати, що прочитав? Тоді у всіх зміцніє переконання, що на камені написано саме про нього. Удати, що не вміє читати? Тоді його перестануть боятися.
— Що це? — вражено промовив він, водячи пальцями по вибитих у камені рівчачках.
— Хіба ти сам не бачиш? — озвався вождь.
Він мене випробовує, зрозумів Лисий. Перевіряє, чи вмію я читати. Він здивовано озирнувся на вождя й відповів:
— Хто це зробив?
— Той, хто все знав, — сказав вождь.
Тяжка доля
— То ви знали? — Івась не знаходив слів від здивування. — І нікому не казали?
— Я б і зараз тобі нічого не сказав, — відповів Інженер. Він, без сумніву, хотів образити Івася.
Навіщо? Хто йому Івась? Просто хлопчик, та ще й не з їхнього села. Ображають же тих, кого вважають рівними. Швидше за все, він так сказав, бо не хотів відповідати на запитання. А це означало, що Інженер не вважає, що вчинив правильно. Тобто сумнівається. А може, навмисне приховав від односельців, що зовсім недалеко звідси є інше село.
— Але ж вони тепер знатимуть, що ми живемо поруч. Вони шукатимуть, — втрутився Василько.
— А раніше ви не могли про це подумати? — спалахнув Інженер. — Ви ж дорослі! Ви ж ходите, де хочете, й не тільки не питаєтеся дозволу, а ще й приховуєте, думаєте, ніхто не довідається. Догралися! Тепер не тільки тут, а й у тому селі довідались.
Його тріснутий старечий голос гримів на всю хату. Здавалося, й за її стінами чутно. Інженеровому голосу було тісно в цих стінах, він бивсь у вікна, в зачинені двері, в піч. І через трубу вилітав у небо.
— Вам кажуть, а ви не слухаєтеся! Вам забороняють, а ви все одно робите! Дорослі? Так? Дорослі? Тоді й поводьтесь як дорослі! Заварили халепу, самі й хлепчіть її! Бо як не слухатися старших — ви молодці, а як припече — біжите до них: «Ох, яка біда!» Не було б цієї біди, якби ви не лізли куди не треба!
Загалом він усе правильно казав, але Івась і Василько вже давно такого не чули. І не сподівалися почути. Якби з ними розмовляли так їхні батьки — це одне діло. Від батьків що завгодно можна стерпіти. А від Інженера — чужої людини — це було дуже прикро. І Василько не витримав.
— Годі гарчати на нас, як вовкулака! — вигукнув він. — Ми не скаржитися до вас прийшли. Ми прийшли як до головної в селі людини. Бо всьому селу загрожує небезпека. І вам у тому числі! І ми прийшли попередити вас, щоб ви знали. І наша вина в тому, що сталося, не більша, ніж ваша.
— Що?!! — Інженер задихнувся від обурення. — Моя?
— Так, ваша, — не вгавав Василько. — Якби ви не приховували від усіх того, що самі знаєте, все було б інакше. Нам не треба було б світ за очі ходити, аби про щось довідатися. Мій батько, — з притиском на слові «мій» вів далі хлопчик, — завжди казав, що дорослі живуть для того, щоб навчати дітей. Тобто розповідати їм те, що самі знають…
— Малі ви ще, щоб усе вам розповідати, — перебив Інженер, який цієї миті й сам нагадував малу ображену дитину.
Але якщо Василько щось і вмів, то це сперечатися. І спуску старшому він вирішив не давати.
— Ми малі? — у свою чергу перебив він Інженера. — А Борода? А Вухань? А Люба? Вони теж малі?
— А Люба, між іншим, також знає! — вигукнув старий і одразу ж прикусив язика.
Однак було пізно. Обидва хлопці дивилися на нього широко розплющеними очима й не вірили тому, що почули.
— Тобто ви тут самі собі вирішуєте: кому що казати, а кому не казати. — Нарешті тихо, але твердо, промовив Івась. — Любі — про сусіднє село, Лесика — читати навчили… Дуже зручно. Ви знаєте все, а решта людей — тільки те, що ви їм сказали. От і виходить, що ви тут знаєте найбільше. Тільки насправді це не так. Ви вже знаєте далеко не так багато, як, наприклад, Люба. І в цьому також ваша вина. І в тому, що вона пограбувала нас, — також ваша вина. Ходімо, Васильку.
Вони розвернулися й пішли до дверей. Ряха, сторожовий пацюк Інженера, так жодного разу й не з’явився за весь час їхньої розмови.
— Стійте! — схаменувся Інженер. — Ви розумієте, що ви зараз сказали? Ви можете це повторити в присутності самої Люби?
— Звичайно, можемо, — відповів Івась. — Але нам із нею вже немає про що говорити. Ми про неї все знаємо.
— То розкажіть мені! — наказав старий.
— Ні, — подумавши хвилю, сказав Івась. — Ми спершу подумаємо, що й кому розповідати.
І вони вийшли з Інженерової хати.
Як же важко бути підлітком!
Написане стає долею
Важко зараз було вождеві, це Лисий добре розумів. Той не мав ніяких підстав вірити полоненому. Він не міг убити полоненого. Він не міг відпустити полоненого.
Він міг тільки одне — не повірити дивному пророцтву. Але це, схоже, було вище за його можливості. Хоча… Це був би найкращий розвиток подій, бо тоді можна було би просто спитати Лисого, про все відверто з ним поговорити. Дивись — і знайшли б якусь істину. А так…
